Змія та черепаха української політики

Якщо пильно придивитися та проаналізувати нинішній стан суспільної свідомості, то можна зробити невтішний висновок: громадська думка в Україні знаходиться десь на рівні розвитку доби європейського абсолютизму   XVII – XVIII   століть, з її  ідеалом освіченого монарха. Додайте сюди сентименти значної частини населення щодо патерналістської держави, яка МУСИТЬ забезпечувати громадянам все, починаючи від стабільного валютного курсу і закінчуючи цін на гречку, і матимете ґрунт, на якому важко закласти міцний фундамент для будівництва храму свободи чи бодай демократії.

Звісно, українцям дуже лестить твердження, що через свою "вроджену волелюбність" чи "козацьку демократичність" ми ніколи не допустимо диктатури чи тиранії. На жаль, історія містить обмаль прикладів, коли на заваді диктатурі ставав народ. Зазвичай, найкращим запобіжником виникненню диктатури є політична конкуренція або всередині панівного класу або між панівною елітою та тими, хто прагне нею стати. У тому числі, й боротьба за народну симпатію та підтримку, неважливо яким чином ця підтримка проявляється: мечем на полі бою чи заповненим бюлетенем на виборчій дільниці.

Безумовно, ми – українці не такі як всі, у нас свій шлях широкий і все не так, як у людей. Але на всяк випадок, хоча б заради цікавості варто було б подивитися як воно там у людей, тим більше, що останнім часом нам так закортіло до Європи.

Так ось у Європі достатньо давно зрозуміли, що демократія – це не влада народу, а право і можливість народу обирати собі владу. Право це забезпечується не лише декларативно, але й інституціонально та процедурно, шляхом створення системи, в основі якої лежить принцип розподілу влади та механізм стримування й противаг, похідними від яких є прозорість та підзвітність влади.

В той час як українці готові будь-яку владу наділити будь-якими повноваженнями лише б вона пообіцяла "вирішити" нагальні потреби суспільства, європейці воліють не допускати надмірної концентрації влади, розуміючи, що ніщо так не стимулює владу працювати ефективно, як наявність сильної опозиції та політичної конкуренції. Зрештою, не варто забувати, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Функція опозиції та громадянського суспільства врятувати владу від розбещення .

Українці досі не усвідомили простої істини: не буває і не може бути в принципі доброї влади. Навіть найкраща влада з необхідністю виродиться на жахливу потвору, якщо не буде відчувати постійного тиску та контролю з боку сильної опозиції та розвиненого громадянського суспільства. У цивілізованих державах це називається підзвітністю влади. І ефективно забезпечити прозорість та підзвітність влади може лише сильна опозиція, яка матиме у своєму розпорядженні достатньо механізмів та інструментів для контролю за діяльністю влади.

Подобається це комусь чи ні, але демократія неможлива без наявності сильної опозиції. Під таким кутом зору, рівень справжньої демократичності будь-якої української влади чітко проявляється у звитязі, з якою вона починає "мочити" будь-яку опозицію.

Найцікавішим є те, що насправді абсолютна влада зовсім не є умовою ефективного вирішення проблем суспільства та держави. Абсолютна влада – є лише гарантією безкарного та всебічного вирішення проблем тих, хто її має. Влада, яка не чинить нічого протизаконного і не зраджує національних інтересів не може боятися контролю з боку опозиції та громадянського суспільства. Не допустити у будь-яку ціну контролю з боку опозиції та громадянського суспільства буде прагнути лише та влада, яка усвідомлює, що далеко не така "чесна і безкорисна" як себе видає.

Під таким кутом зору, кумедними і недолугими видаються спроби влади "демонізувати" опозицію, представляючи її як деструктивну силу чи "п‘яту колону". На жаль, у цьому аспекті нинішня "проевропейська, реформаторська, демократична" влада нічим не відрізняється у кращий бік від "злочинного режиму Віктора Януковича". Але на щастя для нас певні контрольні функції замість опозиції в Україні виконує МВФ та його "смотрящіє".

Крім того, перші промені просвітлення вже з‘являються серед українського політикуму. Причому не лише серед представників так званого "опозиційного краю політичного спектру".

Наприклад, днями натрапив в Інтернеті на дві вельми показові в цьому аспекті статті, двох провідних українських політиків, які представляють антагоністичні політичні сили – Андрія Сенченка та Нестора Шуфрича.

Нестор Шуфрич – один з лідерів Опозиційного блоку небезпідставно заявляє, що основними проблемами України лишаються "корупція та призначення на посади за принципом особистої відданості та кумівства, а не професіоналізму" і говорить про необхідність включення до Наглядової Ради НБУ представників опозиції та про необхідність створення у парламенті Тимчасової слідчої комісії щодо перевірки діяльності керівництва НБУ. Не посперечаєшся. Не посперечаєшся також  і з вимогою опозиційного політика забезпечити прозорість діяльності НБУ. 

Чи варто боятися надання представникам опозиції контрольно-ревізійних функцій? Однозначно – ні. Більше того, влада,  загалом, і керівництво НБУ, зокрема, мусять радо вітати такі ініціативи. Звісно, якщо НБУ не проводило брудних оборудок з метою власного збагачення. Більше того, присутність того ж самого Н.Шуфрича, наприклад, у Наглядовій Раді НБУ суттєво зменшило б критику дій Національного банку, принаймні з боку Опозиційного блоку, що могло б суттєво зменшити пристрасті. Олег Ляшко також поводив би себе "скромніше" якщо б мав, у Наглядовій Раді своїх представників.

Коли Н.Шуфрич говорить, що влада сприяє втечі капіталу з України, це може бути і пустопорожньою балаканиною – "політичною риторикою", яка спрямована на потенційних виборців. Але якби Н.Шуфрич чи будь-хто з його колег з опозиційного табору мав реальні важелі контролю за діями влади у цій сфері, можна бути впевненим, що влада принаймні обережніше "сприяла" виводу капіталів в офшори.

Словом, нема нічого дивного у тому, що опозиція вимагає для себе реальних інструментів, які б дозволили їй контролювати владу. Така вимога закономірна і природна для опозиції. Більше того, це пішло б на користь всій політичній системі України. Великим плюсом є те, що нарешті й у таборі влади почали лунати голоси на підтримку такого підходу.

Наприклад, Андрій Сенченко різко критикує владу за намагання запровадити "примітивну формулу виправдовування безконтрольності: хто критикує владу – той грає на руку Путіну, той є п‘ятою колоною". Більше того, як не дивно, але провладний політик Андрій Сенченко практично суголосно зі своїм опозиційним колегою  Нестором Шуфричем попереджає: "якщо гору візьмуть амбіції та бажання монополізувати владу, тоді швидше за все ані у парламенту, ані у президента, ані у країни в цілому може вже й не  бути другого шансу".

І опозиції, і владі час усвідомити значення байки про черепаху та змію, які разом успішно долають бурхливу річку, керуючись простим принципом: "якщо вона мене потопить, тоді я її вкушу; якщо вона мене вкусить, тоді я її потоплю".  Зрештою, треба зрозуміти, що спільною метою і влади, і опозиції є не вкусити чи потопити одне одного, а досягнути протилежного берегу – побудувати європейську, розвинену, правову, демократичну, заможну і потужну державу.