Загальне декларування доходів в Україні. Недоліки в законодавстві

Запровадження обов'язкового декларування доходів і майна в Україні – питання досить дискусійне. Не секрет, що законодавство України щодо оподаткування доходів фізичних осіб містить численні недоліки. Навіть багаторічні дискусії, що ведуться серед фахівців, досі не привели до змін у даній галузі. Тому є надія, що запровадження обов'язкового загального декларування доходів і майна в Україні може стати причиною посилення уваги до цих проблем як з боку самих платників податків, так і з боку законотворців та податківців.

Найболючішим є питання, що стосується оподаткування доходу, нижчого за середню заробітну плату. Стаття 169 Податкового кодексу України (ПКУ) передбачає зменшення бази оподаткування на суму податкової соціальної пільги. У 2013 році заробітна плата, до якої застосовується податкова соціальна пільга, за певних умов, обмежена сумою в 1610 грн. на місяць. При цьому сума, на яку зменшується оподатковуваний дохід, становить 573,50 грн. на місяць. У разі одержання мінімальної заробітної плати (1147 грн. на місяць у січні-листопаді 2013 р.), при вирахуванні податкової соціальної пільги після сплати податку на доходи дана особа одержить дохід, що є нижчим за прожитковий мінімум. Отже, сьогодні оподаткування мінімальної заробітної плати призводить до того, що держава вилучає частину доходу, не забезпечуючи навіть мінімальні потреби людини. Дане питання загострюється, якщо у розрахунки включити потреби інших членів сім'ї платника податку. Наприклад, прожитковий мінімум працездатної особи у січні-листопаді 2013 р. становить 1147 грн. на місяць, а прожитковий мінімум її дитини віком від 6 до 18 років – 1210 грн. на місяць. Якщо дохід одинокої матері/батька перевищує 1610 грн. на місяць у 2013 році, податкова соціальна пільга взагалі не застосовується. Однак очевидно, що дохід даного платника податку не повинен оподатковуватися податком на доходи, поки він не перевищить прожитковий мінімум даної сім'ї (з урахуванням суми податку на доходи та єдиного соціального внеску). Дану проблему можуть полегшити положення ПКУ, які набувають чинності з 1 січня 2015 року. Однак сам принцип розрахунку соціальної податкової пільги не дає уявлення про те, чи буде забезпечена та чи інша сім'я необхідним неоподатковуваним мінімумом після сплати податку з доходів фізичних осіб. Додамо, що удосконалення соціальної податкової пільги повинне відбуватися одночасно з удосконаленням соціальної допомоги, оскільки сьогодні сукупний дохід значної кількості сімей не досягає прожиткового мінімуму навіть при одержанні такої державної допомоги.

Інша очевидна проблема законодавства стосується ставок податку на доходи фізичних осіб. Наприклад, особа одержує заробітну плату в розмірі 15000 грн. на місяць протягом п'яти місяців на рік. Інші сім місяців дана особа одержує 5000 грн. на місяць. Перші п'ять місяців її дохід оподатковується двома ставками податку – 15% та 17% (оскільки місячний дохід, що перевищує 10 мінімальних заробітних плат (у 2013 р. – 11470 грн./міс.) оподатковується за ставкою 17%). У наступні місяці даного року, відповідно до закону, місячна заробітна плата оподатковується за ставкою 15%. Припустимо, що інша особа одержує протягом цього року однакову щомісячну заробітну плату в розмірі 11000 грн. Згідно з ПКУ, така заробітна плата оподатковується за ставкою 15%. Якщо порівняти річний дохід цих двох індивідів, то перша згадана особа одержала менший сукупний річний дохід, ніж друга, але при цьому сплатила вищу ставку податку на доходи (17%) з частки свого доходу. Зазначимо, що поки що механізм, який дозволяє першому індивіду повернути податок, сплачений за вищою граничною ставкою (17%) за результатом річного декларування доходів, відсутній. Для того, щоб не допустити ситуацію, коли нижчий дохід оподатковується за вищими ставками, законодавство більшості країн визначає платоспроможність фізичної особи, розглядаючи дохід, одержаний за рік, оскільки вірно оцінити платоспроможність особи за такий короткий період як один місяць, досить важко.

Спірним є надання окремих пільг щодо оподаткування доходів фізичних осіб. Зокрема, згідно з абзацом 6 статті 1 прикінцевих положень ПКУ, до 1 січня 2015 року не оподатковуються доходи у вигляді процентів на поточний або депозитний банківський рахунок, вклад до небанківських фінансових установ або на депозитний (ощадний) сертифікат. Так, банківський депозитний рахунок у розмірі 1 млн. грн. в 2013 році може принести процентний дохід у сумі 200 тис. грн. на рік, який не оподатковується. У той же час заробітна плата, що становить 20 тис. грн. на рік, підлягає оподаткуванню за ставкою 15 відсотків. Існує думка, що така ситуація є неадекватною. В такому разі податкове законодавство розвинених держав зазвичай передбачає визначення сукупного річного доходу особи (в тому числі додаючи пасивні доходи, зокрема проценти) і застосування до даного сукупного річного доходу прогресивної шкали ставок податку на доходи. Таким чином платоспроможність фізичної особи визначається вірніше. В Україні ж спостерігається зворотна ситуація – платоспроможні фізичні особи можуть законно уникнути оподаткування доходу. Податкові пільги, одержані щодо процентів на вклади, спотворюють стимули до ведення підприємницької діяльності. Якщо депозитні рахунки та вклади потенційно можуть принести дохід на рівні 20% річних (що не оподатковуються або оподатковуються за зниженою ставкою), зменшуються також і стимули до інвестування в реальний сектор економіки. Це, у свою чергу, негативно впливає на кількість робочих місць у країні.

Звідси і загальне враження, що законодавство щодо оподаткування доходів фізичних осіб підтримує інтереси заможних верств населення, перекладаючи податковий тягар на бідних. Також воно має суттєві неточності (особливо їх багато коли мова йде про оподаткування доходів українців, які працюють за кордоном). Податківці зі згаданими проблемами знайомі вже багато років. По суті, базові проблеми податкового законодавства щодо оподаткування доходів фізичних осіб ігноруються. Це породжує «тіньові» відносини, зокрема стимулює одержання заробітної плати «у конвертах». Адже так склалося, що у нас держава не соромиться відбирати навіть частину прожиткового мінімуму.

Сьогодні є надія, що запровадження загального обов'язкового декларування доходів і майна змусить законодавців задуматися над наслідками власної законотворчості. У свою чергу, платники податків зможуть більш критично розглянути дане питання, оскільки воно так або інакше стосується кожного.