Визначення місця проживання дитини - нова судова практика

Тривалий час при розгляді справ про визначення місця проживання малолітньої дитини в судах України існувала практика буквального розуміння та неухильного дотримання принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої 20.11.1959 року резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, де зазначено, що «малолітня дитина не повинна, окрім тих випадків, коли наявні виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю».

Сліпо дотримуючись цього принципу судді часто виносили рішення, що суперечили інтересам дитини, визнаючи місце проживання разом з матір’ю.

Проте, ситуація починає змінюватись, про що свідчить постанова Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі про визначення місця проживання малолітньої дитини. Вказаною постановою залишено в силі рішення суду першої інстанції яким визначено місце проживання дитини з батьком, оскільки це в першу чергу відповідає інтересам дитини.

Мабуть, все ж таки, до нового Верховного Суду відібрали суддів із сучасним поглядом, та варто зазначити, що дана постанова викладена абсолютно в іншому стилі написання, на відміну від текстів попередніх років, містить значну кількість посилань на практику Європейського Суду з прав людини та висновки Ради Європи останніх років зокрема:

«Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення  до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім'ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п'ятдесяти років з огляду  на організацію приватної  сфери і сім'ї».»

Ну і окремим рядком в постанові зазначено, що «Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків», тобто визначено безумовний пріоритет інтересів дитини.

В своїй практиці у справах щодо визначення місця проживання дитини, я часто зустрічала випадки коли матері починали судові процеси з категоричною позицією лише маючи тверде переконання в тому, що є стала практика судів, що дитина має проживати з матір’ю, відповідно, судовий процес буде нею виграно.

Разом з тим, не останню роль відігравав при цьому соціальний тиск, коли жінка в принципі не проти аби дитина проживала з батьком, адже проблем із спілкуванням не має, і це відповідає інтересам дитина, але скрізь жінка чує «ти ж матір, дитина має проживати з тобою», «що люди (сусіді, родичі і т.д.) скажуть, ти дитину кинула з НИМ!».

Саме з вищевикладених підстав матері часто виходили з процесу переговорів щодо укладання мирової угоди та з процесу сімейної медіації.

Тож, коли судова практика змінюється в бік рівності прав та обов’язків обох батьків, є велика надія, що більшість випадків будуть вирішуватись мирним шляхом, адже в епіцентрі перебуває маленька людина, особистість якої тільки формується і помилки батьків можуть мати не найкращі наслідки.   

Ну і особисто мені ця постанова сподобалась тим, що я нарешті в судовому рішенні прочитала те, що стверджувала вже багато років, як у своїх зверненнях до судів так і коли намагалася примирити сторони.