Аналіз судової практики щодо накладення штрафних санкцій за порушення строків розрахунків в умовах карантину та особливості захисту інтересів платників податків.
Днями я переглядала рішення ухвалене Восьмим апеляційним адміністративним судом від 29.10.2024 р. у справі № 140/3393/24 та рішення Волинського окружного адміністративного суду від 09.07.2024р. Кожен абзац, кожна деталь викликала бажання говорити: не так, як про звичайну справу, а як про долі людей, їхні сподівання, помилки, страхи. У цьому тексті хочу розкрити деякі ключові аспекти цього рішення і поставити під сумнів те, як закон іноді стає інструментом більш жорсткого контролю, ніж це потрібно.
Що сталося?
У центрі справи — оскарження податкового повідомлення-рішення, яке накладало фінансові санкції за порушення строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів. Позивач намагався довести, що карантин, встановлений через COVID-19, дає йому право уникнути таких санкцій. Проте суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову, фактично залишивши податкове рішення в силі.
На перший погляд, усе виглядає логічно: закони чітко окреслюють рамки. Та чи враховано людський фактор? Чи могла така жорстка позиція суду бути пом’якшена? Відповідь, як завжди, лежить у деталях.
Вільний вибір інспектора: чи це нормально?
Суд зауважив, що податкове законодавство не встановлює чітких термінів перебування інспектора на підприємстві під час перевірки. Тобто інспектор може відвідувати підприємство один раз або десять — це його право. Начебто нормально, якщо інспектор працює добросовісно. Але з мого досвіду такі прогалини у регулюванні нерідко стають інструментом маніпуляцій.
Уявімо реальну ситуацію: підприємець, який і так переживає фінансові труднощі через карантин, змушений безкінечно відкривати двері податковим інспекторам. Це стрес, втрата часу, а часто — ще й приховані витрати. У Німеччині, наприклад, закон обмежує кількість таких перевірок, щоб уникнути надмірного тиску на бізнес. Чому в Україні це все ще залишається поза увагою?
Пеня і карантин: що важливіше — закон чи обставини?
Особливий акцент у цій справі зроблено на тому, що санкції за порушення строків розрахунків не можуть бути скасовані навіть через карантин. Суд аргументує це тим, що Податковий кодекс не поширює відповідні послаблення на пеню. Усе чітко, і водночас — несправедливо.
Мені пригадується досвід Італії: під час пандемії там тимчасово припинили стягнення штрафів та пені за порушення строків розрахунків, розуміючи, що бізнеси боролися не лише за виживання, а й за життя своїх працівників. Це стало доказом того, що навіть у суворих системах законодавство може враховувати реальність.
Чому Україна обрала інший шлях? Відповідь проста: відсутність достатньої гнучкості в законах і надмірний акцент на наповненні бюджету. Але чи виправдана така жорсткість, коли це йде проти логіки та справедливості?
Роль доказів: коли документи — це все
У рішенні суду також підкреслюється, що позивач не зміг надати документи, які підтверджували б обставини, на які він посилався. Знову все виглядає формально правильно. Але наскільки це життєздатно?
Розглянемо реальний приклад зі США: у податкових спорах суди часто дозволяють сторонам додатковий час для збирання доказів, якщо це виправдано об’єктивними причинами. Особливо, якщо йдеться про непередбачені обставини, як-от пандемія. Це не лише про милосердя, а й про надання рівних можливостей для всіх учасників процесу.
В Україні ж документи — це святе. Їхня відсутність автоматично робить тебе винним, навіть якщо ти маєш усі можливі аргументи. Це жорстко, а іноді й несправедливо.
Чому ця справа важлива?
Ця справа — це дзеркало української правової системи. Вона показує, що закони не завжди йдуть у ногу з реальністю. Більш того, вона змушує нас задуматися: чи можемо ми змінити цю систему?
У своїй практиці я бачила безліч подібних ситуацій, коли суворе дотримання законів йшло всупереч здоровому глузду. І кожного разу залишалося те саме питання: чи можна було зробити краще?
Ми, адвокати, працюємо в цій реальності, приймаємо її правила і водночас намагаємося змінювати те, що змінити можливо. Ця справа — лише одна з багатьох, але вона точно не остання. І щоразу, коли я беруся за нову справу, я нагадую собі: закон — це інструмент, але справедливість — це мета.
