Куди ж більше, дорогі союзники?

Тема Мінських домовленостей вже порядно набридла всім, хто так чи інакше має стосунок до цього процесу. З яких сторін і під якими кутами зору даний формат тільки не обговорювали, як тільки його не аналізували і які прогнози не робили, однак, врешті-решт, на практиці проблема й досі залишається в мертвій точці.

Вже доходить до того, що будь-які публічні заяви на цей рахунок або дратують своєю тривіальністю, або викликають якийсь когнітивний дисонанс. От, наприклад, вчорашня заява заступника гендиректора Зовнішньої служби ЄС Хельги Шмід: Україна повинна робити більше для виконання Мінських домовленостей. А ось паралельно дані Пентагону, згідно з якими Україна втратила щонайменше 430 (!) військовослужбовців після підписання Мінських угод. Куди ж більше, дорогі союзники? Скільки ще сотень чи тисяч людей ми маємо втратити, аби ніхто в світі не міг докорити нам у безумовній прихильності мирному процесу? Все це якось занадто цинічно.

Разом з тим, в Європі невтомно переконують, що ці угоди – найкраще, що у нас є. Нічого не нагадує? Саме так, знаменитий афоризм Черчилля: «Демократія – найгірша з усіх форм правління, але кращої ще не придумали». Звісно, в політиці треба бути реалістами, тим більше у світовій. Але ж ми не про демократію говоримо, а про угоду, яка фактично не працює і постійно приносить жертви. Розмови і дипломатичні зусилля навколо того, чого не існує – вірний шлях до катастрофи. А мирного процесу сьогодні реально не існує.

Водночас сприймати цю обставину як фатальну даність недопустимо, адже політика на всіх рівнях – це, насамперед, вольові відносини. Коли немає політичної волі для перелому ситуації, залишається хіба що повторювати про «найкраще, що у нас є». Але це «найкраще» в результаті лише призводить до найгіршого, бо всі змушені страждати хай не так сильно, але без кінця і краю.

Тому, можливо, це непопулярна і песимістична позиція, але ні сьогоднішні, ні завтрашні «нормандські» переговори, ні будь-які інші дипломатично-словесні спроби врегулювати конфлікт на чинній мінській основі не принесуть результату, поки незмінними залишатимуться базові інтереси і можливості сторін. І якщо на інтереси вплинути важко, то можливості піддаються корекції. Тож поки Захід не наважиться на нову хвилю тиску на Росію, залишиться тільки розмовляти. Ні про що. Очевидно, що до існуючих обмежень Кремль так чи інакше прилаштувався, і це не змінило його поведінку. Проблема в тому, що нині ЄС і США сприймають за власний героїзм навіть продовження діючих санкцій, хоча ситуація вимагає нових і більш дієвих кроків. Правду кажучи, останнім часом головним союзником України у протистоянні з Росією є не стільки свідома вольова позиція міжнародних союзників, скільки «невидима рука» ринку, яка постійно знижує ціни на нафту і б’є по російській валюті. Якби не вона, можливо, санкції стримували б Путіна вже десь поблизу Дніпра.