Вже незабаром Конституційний Суд України поставить крапку у питанні (не) законності розпуску Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів.
Це рішення буде визначальним для формування політичної архітектури країни у найближчі місяці.
Зважаючи на те, що дочасні вибори сприяють планам ключових партійних гравців, скасування відповідного президентського указу є хоч і малоймовірним, але теоретично можливим. Власне, варіативність розвитку подій не лише породжує певну інтригу - в основі можливості різних сценаріїв лежить реальна загроза політичній стабільності держави в майбутньому.
Річ у тім, що КСУ, завдячуючи повній неузгодженості і прямій суперечливості національного законодавства, може однаково обґрунтовано ухвалити протилежні висновки. А в таких умовах завжди відкривається шлях політичній доцільності.
По факту перед суддями стоїть всього два завдання: 1) з’ясувати наявність або відсутність в Раді коаліції протягом місяця до дати указу про розпуск; 2) вирішити, чи дає сам факт відсутності коаліції право розпускати парламент.
Проблемність існування коаліції виявилася ще в 2016 році, коли в її складі залишилися тільки дві фракції – БПП і НФ. Якщо рахувати тільки фракційних нардепів, то для більшості у 226 голосів їх було замало, а тому провладні сили апелювали до входження в коаліцію позафракційних обранців. І тут починається найцікавіше.
Для розуміння ситуації – трохи історії. Свого часу Янукович за допомогою рішення КСУ змінив Конституцію, а перед цим – Регламент Верховної Ради, з якого вилучили розділ 12, що регулював питання створення і діяльності коаліційної більшості. Після ще одного рішення Конституційного Суду право формувати коаліцію отримали фракції та окремі народні депутати. Таким чином, склалася правова ситуація, яка дала змогу Партії регіонів утворити більшість у парламенті, а Януковичу – сконцентрувати всю повноту влади.
Після Майдану Конституція зразка 2004 року була відновлена. Чинна редакція Основного Закону передбачає, що суб’єктами формування коаліції є лише фракції. При цьому Регламент Ради ніхто не змінював, і в ньому досі відсутні норми щодо порядку утворення, діяльності і припинення діяльності коаліції. Водночас, посилаючись на рішення КСУ 2010 року, Рада під головуванням Турчинова легалізувала можливість входження до коаліції позафракційних депутатів, але даний принцип поширювався виключно на депутатів парламенту VІІ-го скликання.
Ще один важливий нюанс: поряд з висновком КСУ 2010 року діє також рішення цього Суду 2008 року, який забороняє депутатам, котрі не входять до фракцій, формувати коаліційну більшість.
Отже, наразі ми маємо норми самої Конституції, порожній в частині правил утворення коаліції Регламент ВР, а також два протилежні за змістом рішення Конституційного Суду з цього питання. Протягом п’яти останніх років усунути ці колізії і неузгодженості так ніхто й не спромігся, адже в умовах розмитості правил куди простіше знаходити можливості для політичного виживання.
В такій неоднозначній ситуації КСУ мав би керуватися чіткими нормами Основного Закону, оскільки вони є нормами прямої дії. А це означає, що утворювати коаліцію мають лише парламентські фракції, звідси – у Раді де-факто не було більшості з березня 2016 року, відколи її лави офіційно полишила Радикальна партія Ляшка.
Щодо другого питання частина фахівців наполягає: самого факту відсутності коаліції замало, право президента розпускати парламент виникає у разі, якщо депутати формували, але протягом місяця не змогли утворити більшість.
Втім, з огляду на відсутність чіткої нормативної бази і правової визначеності, процес «формування коаліції» має вкрай ефемерний характер. З іншого боку, вираз «не сформовано коаліцію» цілком можна трактувати як змістовний аналог виразу «немає коаліції». Це випливає з того, що три конституційні підстави, які породжують право розпускати Раду, вказують на відсутність ключових ознак життєздатності парламенту. Якщо однієї з цих ознак (пленарних засідань, призначеного уряду або сформованої коаліції) немає, то згідно з конституційною логікою, Верховна Рада не може працювати повноцінно. Значить, утворити коаліцію протягом місяця – не право, а обов’язок народних депутатів! І в разі недотримання цього обов’язку Конституція передбачає конкретний інструмент – право глави держави достроково припинити повноваження вищого законодавчого органу.
Так чи інакше, це вже сфера юридичної казуїстики. Куди більше значення має те, що у правовій державі в умовах гострої політичної боротьби Конституційний Суд покликаний бути ефективним арбітром, який, спираючись на чіткі й однозначні правила, повинен приймати легальні і легітимні рішення, здатні забезпечити стабільність політичної системи. Натомість, коли принципом нормотворення стає політична доцільність, арбітр перетворюється в інструмент на службі кон’юнктурних політичних інтересів. За наслідками такого перетворення можна прямо зараз спостерігати в Молдові, де Конституційний Суд в інтересах одного олігарха визнає незаконними акти, яких ще не існує в природі.
Тому одним із першочергових завдань нового парламенту (коли б його не обрали) має бути узгодження законодавства, котре визначає алгоритм формування всієї владної конструкції в країні. Усунення двозначностей, колізій і суперечностей суттєво обмежить політичним акторам простір для маневрів, однак стане передумовою для появи безумовних правил гри і як наслідок – передбачуваності та стабільності політичного процесу.
