"Віртуальні інфлюєнсери" – як вони впливають на експертне позиціонування бізнесу?

У час, коли нейромережі пишуть колонки, знімають короткометражні відео, а віртуальні персонажі мають рейтинги популярності і рекламують цілком реальні товари та послуги, маючи мільйони підписників в Інстаграм, є нагода подумати і про те, а як саме такий штучний інтелект / віртуальний агент може завтра допомогти у експертному позиціонуванні бізнесу. Так, нейромережі все ще важко відрізнити “хороше” від “поганого”, вона майже ніколи (поки що) не “розуміє”, про що говорить. Але ж дуже швидко вчиться. 

Близько 15 років тому в українській медіа-спільноті вибухнув скандал. Одне із видань запідозрили у використанні у статті коментарів неіснуючого експерта. Ознакою фейковості була поява персонажа виключно у статтях одного журналіста, інші медіа ніколи цього коментатора не публікували. Крім того, ніхто ніколи не чув і про саму (нібито промислову) компанію, яку представляв експерт. Коли пильні колеги почали задавати редакції незручні запитання, у відповідь журналісти опублікували фото спікера: він був в окулярах і з вусами, схожими на накладні, а статурою дуже нагадував редактора цього видання. 

Припустимо, експерт справді був фейковим. З професійної точки зору, журналіст, безумовно, вчинив неправильно, адже обманув читачів, переконавши їх, що такий спікер і така точка зору існує в реальному житті. Чи призвела до цього лінь, чи то злий умисел (щоб вивести драматургію статті на заздалегідь визначений показник), або ж журналіст став “жертвою” недобропорядного піарника, який “втюхав” репортерові “віртуального” експерта - сьогодні ми вже не дізнаємось. 

Проте сама ідея “штучної” експертизи не позбавлена сенсу. У першу чергу в ситуації, коли особистість потенційного експерта не має особливого значення. Ризикну припустити, що вам байдуже, як зветься віртуальний асистент вашого мобільного оператора, банку або авіакомпанії чи юридичної фірми. Адже його задача, будучи натренованим фахівцями зі ШІ - дати відповіді на ваші запитання, якщо вони потрапляють у перелік стандартних. Вам байдужа особистість “реального користувача” пральної машинки під її описом в Інтернет-магазині, якщо його аргументи будуть переконливими. Не важливо, написані вони копірайтером чи нейромережею. 

Так само (майже завжди) байдуже, хто “начитує” новини на радіо чи телебаченні: якщо не йдеться про авторську підсумкову програму, де глядач / слухач любить не лише контент, але й гумор і гостроту подачі ведучого - із пересічним денним інформаційним випуском цілком впорається нейромережа, яка згенерує і обличчя, і голос, і емоції. 

Журналісту часто все одно, хто прокоментує / роз’яснить для нього свіжий законопроект чи ініціативу президента, проаналізує Кримінальний кодекс чи розповість про ринок автомобільних перевезень - реальний експерт, його третій помічник чи штучний інтелект. Так, часто ви довіряєте авторитетній думці відомого, розпіареного лікаря чи інвестбанкіра. Проте, якщо протягом 2-3 років “прокачувати” в медіа їхнього віртуального аналога, не лише як образ, а як набір big data - ще невідомо, хто займе першу сходинку п’єдесталу глядацьких симпатій. “Новий образ” - не потрапляє в політичні або сексуальні скандали, не втомлюється, не ходить у відпустку, не має ідеологічних переконань і шкідливих звичок. Завжди без задньої думки транслює месиджі свого “клієнта”. І це не “перекручення реальності”, яким є гроно технологій deep fake, а створення реальності цілком нової. Чим не ідеальний інструмент для позиціонування бізнесу?  

***

Підвищимо градус: у політичних ток-шоу на арену (або хоча б гостями в студію) можна було б випускати “віртуальні збірні образи” депутатів від тієї чи іншої партії, які, маючи певний набір словесних і емоційних “тез” для коментування резонансних тем, могли б озвучувати ці тези без перерви на рекламу чи походи в туалет незалежно від тривалості такої програми. Ба більше, і окремих ведучих таких шоу цілком могла б замінити нейромережа. 

Якщо ідея про заміну політиків штучним інтелектом вас поки лякає, то що скажете про чиновників, які, за великим рахунком, у багатьох випадках є наділені стандартними бюрократичними функціями. І “людський фактор” тільки заважає ці функції виконувати. Півтора роки тому президент Індонезії навіть заявив, що має намір замінити штучним інтелектом цілі пласти чиновницького апарату. Далі заяв справа не пішла, проте ідея продовжує витати в повітрі. 

“Прості” судові рішення, “автоматизована” видача дозволів і ліцензій за наявності всіх необхідних документів, допомога у юридичних питаннях, приймання стандартних іспитів (наприклад, теоретичної частини для отримання водійського посвідчення) та багато інших процесів, які раніше виконували “живі люди”, у деяких країнах світу поступово віддають “роботам”. То чому так само (так, врахувавши всі етичні аспекти) не вчинити з усією бюрократичною машиною, або її найбільш стандартизованою частиною.

***

У бізнесі нікого вже не здивуєш вирощеними “з нуля” віртуальними інфлюєнсерами, які продають цілком реальні товари мільйонам своїх підписників в соціальних мережах. 

А тепер питання: чи можуть такі ж самі віртуальні “політологи”, “економісти”, “блогери” поступово почати просувати певні політичні, соціокультурні смисли, давати під певним кутом тенденційні оцінки, “викривати” тільки певних корупціонерів? Достатньо лише задати такому ШІ вектор, наприклад, Росія - це зло, чи “у “Нафтогазі” зараз гарні хлопці”, чи що вакцина від Covid-19 - це змова масонів. Так само, як “експерти” це роблять сьогодні - тільки замість живих і реально існуючих людей із підписниками, з якими потрібно домовлятися і про моральні, і про фінансові аспекти - це був би “блогер-нейромережа”. 

Чи етично це? Бо якщо віртуальному блогеру-інфлюєнсеру цілком етично (чи ні?) “продавати” своїй аудиторії реальний телефон або губну помаду - то чому б цього не робити “політичному аватару”? Наприклад, чи етично віртуальному “енергоексперту” “топити” за підвищення тарифів, а “штучному” фермеру - за заборону ринку землі? 

Підвидом таких “віртуальних експертів” є, звісно, “боти” із “ботоферм”, які “накручують” користувачів соцмереж на певні політичні і бізнесові “смисли”. Проте щойно комусь із журналістів спадає на думку “цитувати” таких ботів як джерело інформації або за їхній рахунок створювати емоційний фон для своїх матеріалів, колеги і читачі (як правило) (на щастя) піднімають такого “фахівця” на кпини. Навіть попри те, що в бот-мережах ледь не кожної більш менш крупної політсили є “прокачані” облікові записи “ідеологічно правильних” лідерів думок, далі тематичних груп їхня популярність не піднімається. 

Утім уявімо, що завтра там, де традиційно працюють “живі” лідери думок - на конференціях, у телеефірах, на сторінках соцмереж і на шпальтах медіа - тотально з’явились би їхні віртуальні аналоги. Чи могли б ми відрізнити їх? Чи готові ми до того, які вивірені і точні месиджі вони будуть нам посилати? І чи готові ми самостійно використовувати такий інструментарій для досягнення власних цілей у бізнесі, політиці чи громадській діяльності? Це нормально, якщо на ці питання у нас поки немає відповіді. Проте цілком вірогідно, що через усього лише якихось 4-6 років такі запитання уже навіть не стоятимуть.