Свобода чи контроль - українська освіта мусить обрати нову філософію

«Це у нас педагог і професор – недоступні, вічно зайняті,  у місті – з трьома підробітками, в селі – з городом. В Австрії між викладачем і студентом немає дистанції, але є взаємна повага. Це справді партнерство». Такі паралелі навів мій молодий співрозмовник, колишній студент одного з Віденських університетів.

За його словами, в європейській освіті є свобода.

«Гнучка і лояльна освітня система дає можливість самому обирати темп, шлях здобуття професії. При цьому ж і відповідальність уся на мені. Тільки особиста мотивація. Зовнішні стимули ніякі не працюють. Тому і закінчує магістерку лише половина з тих, хто вступав», - пояснює він.

Ця наша розмова торкнулася глибинної філософії сучасної освіти і ролі людини у світі. Кого варто готувати сучасній освіті? На життя в якому суспільстві ми будемо орієнтувати нашу молодь? Ці непрості питання виникли й під час однієї з дискусій із колегами-освітянами.

Виховуємо колективіста, безініціативного, з примітивно виконавською моделлю поведінки; чи індивідуаліста – креативну особистість, охочу працювати в умовах свободи вибору і власної відповідальності?

Звичайно, наші потреби формуються в залежності від рівня самоусвідомлення і середовища, де ми діємо. Людей, які здобули одну спеціальність і за своїм фахом працюють на одному місці по 20-30-40 років життя, зараз дедалі менше.

Мама моєї колеги пропрацювала директором в одній сільській школі 37 років. Мій батько очолював коледж протягом  32 років… Тому зрозуміло, що моїм батькам важко було зрозуміти мене, коли я після 5 років на посаді директора коледжу пішла у «світ широкий».

Ми, чиї батьки пишаються одним записом у трудовій книжці, віддаємо перевагу свободі: хтось кидає роботу в успішній компанії і мандрує світом; хтось залишає престижну роботу на кафедрі і створює свій невеликий кавовий  бізнес; хтось іде зі школи і починає займатися репетиторством…

Свобода мислення, дій в умовах розуміння чіткої зони відповідальності – мотивує сучасну людину інколи більше, ніж гроші. Та чи готові керівники відмовитися від чіткої вертикалі і тотального контролю?

Тут хочу згадати книгу Фредеріка Лалу «Відкриваючи організації майбутнього», яка особисто на мене справила сильне враження і спонукала задуматися над тим: а чи така вже й бездоганна ієрархічна система організації суспільства? Тим паче, що життя підкидає безліч прикладів того, що вертикаль не працює.

Є критична маса людей, що не хочуть займатися безглуздою діяльністю: писати одні й ті самі звіти по кілька разів, найчастіше «висмоктані з пальця»; надавати пропозиції, які залишаються складеними у теки на полиці шафи; бути гвинтиками унизу мало ефективної піраміди, де велика частина влади, відповідальності, інформації зосереджена вгорі. Люди хочуть бути затребуваними, перестають боятися робити помилки, готові працювати на межі можливостей заради спільної мети.

Формування громадянського суспільства, налагодження горизонтальної взаємодії сьогодні здається одним із інструментів реальних змін. Чи готові ми рухатися «знизу»? Не чекаючи рішення-«копняка» згори, змінюватися; довіряти одне одному і діяти як партнери; бути відкритими і ділитися легко інформацією, знаннями; залагоджувати конфлікти (від них ніде не дінешся), домовлятися, пам`ятати про думку тих, хто поряд; брати відповідальність на себе; жити не у рівнях ієрархії, а у рівнях розвитку?

Думаю, ми «на підході» до саме такої організаційної моделі, в тому числі і в освіті. Нехай зараз таких «новаторів» - 2.5 % (за Теорією дифузії інновацій Е. Роджерса), та знайдуться «ранні послідовники» (13.5 %), приєднається «рання» (34 %) і «пізня більшість» (34 %), а там, дивись, і «відстаючі» (16 %)  підтягнуться.

До речі, мій співрозмовник, який жив і навчався три роки у Відні, не залишився у комфортному європейському світі. Слова «батьки» і «Батьківщина» - для нього мають глибоку цінність. І він серед тих «молекул», що рухаються по горизонталі і творять дифузію змін.