Кого варто готувати сучасній освіті? На життя в якому суспільстві ми будемо орієнтувати нашу молодь?
Виховуємо колективіста, безініціативного, з примітивно виконавською моделлю поведінки; чи індивідуаліста – креативну особистість, охочу працювати в умова
«Це у нас педагогі професор – недоступні, вічно зайняті, у місті – з трьома підробітками, в селі – з городом. В Австрії міжвикладачем і студентом немає дистанції, але є взаємна повага. Це справдіпартнерство». Такі паралелі навів мій молодий співрозмовник, колишній студентодного з Віденських університетів.
«Гнучка і лояльнаосвітня система дає можливість самому обирати темп, шлях здобуття професії. Прицьому ж і відповідальність уся на мені. Тільки особиста мотивація. Зовнішністимули ніякі не працюють. Тому і закінчує магістерку лише половина з тих, хтовступав», - пояснює він.
Ця наша розмоваторкнулася глибинної філософії сучасної освіти і ролі людини у світі. Коговарто готувати сучасній освіті? На життя в якому суспільстві ми будемо орієнтуватинашу молодь? Ці непрості питання виникли й під час однієї з дискусій ізколегами-освітянами.
Виховуємо колективіста,безініціативного, з примітивно виконавською моделлю поведінки; чиіндивідуаліста – креативну особистість, охочу працювати в умовах свободи виборуі власної відповідальності?
Звичайно, нашіпотреби формуються в залежності від рівня самоусвідомлення і середовища, де мидіємо. Людей, які здобули одну спеціальність і за своїм фахом працюють наодному місці по 20-30-40 років життя, зараз дедалі менше.
Мама моєї колегипропрацювала директором в одній сільській школі 37 років. Мій батько очолювавколедж протягом 32 років… Томузрозуміло, що моїм батькам важко було зрозуміти мене, коли я після 5 років напосаді директора коледжу пішла у «світ широкий».
Ми, чиї батькипишаються одним записом у трудовій книжці, віддаємо перевагу свободі: хтоськидає роботу в успішній компанії і мандрує світом; хтось залишає престижнуроботу на кафедрі і створює свій невеликий кавовий бізнес; хтось іде зі школи і починає займатисярепетиторством…
Свобода мислення,дій в умовах розуміння чіткої зони відповідальності – мотивує сучасну людинуінколи більше, ніж гроші. Та чи готові керівники відмовитися від чіткоївертикалі і тотального контролю?
Тут хочу згадатикнигу Фредеріка Лалу «Відкриваючи організації майбутнього», яка особисто на менесправила сильне враження і спонукала задуматися над тим: а чи така вже й бездоганнаієрархічна система організації суспільства? Тим паче, що життя підкидає безлічприкладів того, що вертикаль не працює.
Є критична масалюдей, що не хочуть займатися безглуздою діяльністю: писати одні й ті самі звітипо кілька разів, найчастіше «висмоктані з пальця»; надавати пропозиції, якізалишаються складеними у теки на полиці шафи; бути гвинтиками унизу малоефективної піраміди, де велика частина влади, відповідальності, інформаціїзосереджена вгорі. Люди хочуть бути затребуваними, перестають боятися робитипомилки, готові працювати на межі можливостей заради спільної мети.
Формуваннягромадянського суспільства, налагодження горизонтальної взаємодії сьогодніздається одним із інструментів реальних змін. Чи готові ми рухатися «знизу»? Нечекаючи рішення-«копняка» згори, змінюватися; довіряти одне одному і діяти якпартнери; бути відкритими і ділитися легко інформацією, знаннями; залагоджуватиконфлікти (від них ніде не дінешся), домовлятися, пам`ятати про думку тих, хто поряд;брати відповідальність на себе; жити не у рівнях ієрархії, а у рівнях розвитку?
Думаю, ми «напідході» до саме такої організаційної моделі, в тому числі і в освіті. Нехайзараз таких «новаторів» - 2.5 % (за Теорією дифузії інновацій Е. Роджерса), тазнайдуться «ранні послідовники» (13.5 %), приєднається «рання» (34 %) і «пізнябільшість» (34 %), а там, дивись, і «відстаючі» (16 %) підтягнуться.
До речі, мій співрозмовник,який жив і навчався три роки у Відні, не залишився у комфортному європейськомусвіті. Слова «батьки» і «Батьківщина» - для нього мають глибоку цінність. І вінсеред тих «молекул», що рухаються по горизонталі і творять дифузію змін.
