Найбільшою кризою 21 століття назвали евакуацію мирного населення з України через російське вторгнення.
Трохи більше 8 років тому – 20 квітня 2015 – біля берегів Італії затонуло судно, на борту якого було близько 950 нелегальних мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Вдалось врятувати 28 людей і знайти лише 24 тіла. На трагедію відреагували Папа Римський і генсек ООН – масова загибель людей, що намагались нелегально потрапити до Європи, сколихнула світ. До цього моменту Море мертвих (так почали називати Середземне море) забрало життя щонайменше 4 тисяч людей, що тікали від війн і бідності. З дня корабельної катастрофи наплив понад 1 млн біженців почали називати Європейською міграційною кризою – її вважали найбільшою після Другої світової війни, коли у Німеччині звільнили 6,8 млн в‘язнів і примусових працівників. Через сім років найбільшою кризою 21 століття назвали евакуацію мирного населення з України через російське вторгнення.
І хоча кількість українських біженців в рази більша, наплив наших співвітчизників більш прийнятний для ЄС: витрати на масовий прийом толерантних, ментально, культурно та релігійно близьких європейців з високим рівнем кваліфікації є вигідними інвестиціями, які частково окупились лише за рік. Інтеграція українців відбувається швидше, ніж біженців з Близького Сходу або Африки. Оскільки основна частина мігрантів – жінки з дітьми, то можна очікувати, що після закінчення війни і зняття заборони на виїзд чоловіків частина сімей воз‘єднається закордоном. За підсумком, у європейських країнах може опинитись близько 4,2-5,1 млн українців, і ЄС у цьому може бути зацікавлений. Зокрема, Німеччина розуміючи масштаби напливу українських вимушених мігрантів, у грудні минулого року підписала угоду про залучення кваліфікованих фахівців з Індії. У цьому головна відмінність нинішньої політики Європи щодо мігрантів, від підходів, що діяли після Другої світової війни та під час кризи 2013-2018 років.
Після завершення війни було звільнено 6,795 млн. в‘язнів та жертв примусової праці. Найбільш численною групою були громадяни СРСР – 2,23 млн. людей. Крім того, у Німеччині опинились 1,6 млн поляків, 1,2 млн французів, 700 тисяч італійців, 250 тисяч чехів, понад 300 тисяч нідерландців, 300 тисяч бельгійців та безліч інших. Повернення на батьківщину французьких, бельгійських, нідерландських, британських та італійських громадян відбулось доволі швидко. Наприклад, через місяць після закінчення війни у Францію повернулись 97% з 1,2 млн французів, які знаходились у Німеччині. Зовсім інакше йшов процес повернення додому громадян СРСР і інших країн соцтабору – західні союзники не розуміли відмови колишніх полонених повертатись у свої країни, і впродовж майже двох років тривав процес примусової репатріації.
Виснажені війною західні країни відчували дефіцит робочої сили, тому дозволили залишитись частині колишніх нацистських в‘язнів. Проте їх чисельність, за сьогоднішніми мірками, видається зовсім невеликою. У 1946-1947 роках Великобританія прийняла 86 тисяч людей, Франція – 38 тисяч, Бельгія – 22 тисячі. Перевага надавалась чоловікам, які займались тяжкою фізичною працею на шахтах, будівництві чи на полях, і незаміжнім жінкам, які займались ручною або хатньою працею. Всі країни відмовляли у прийомі літнім людям, дітям-сиротам та самотнім матерям. Серед додаткових обмежень Канада запровадила заборону еміграції жінок, якщо була підозра, що вони десь вчились після закінчення школи.
У перші післявоєнні роки Німеччина покривала потребу у трудових ресурсах за рахунок повернення до післявоєнної Німеччини полонених німців. Аналогічна ситуація була і у інших європейських країнах.
Загалом західні країни потребували людей з невисоким рівнем освіти і таких, які не потребували соціальних витрат. З усіх іноземців, які були у Німеччині, західні країни прийняли не більше 200 тисяч людей – близько 3%.
Постійна нестача робітників
Але за 10 років ситуація змінилась. Реалізація амбітних планів з відновлення економік гальмувалась дефіцитом робочої сили. Впродовж 50-70-х років західноєвропейські країни активно приймали мігрантів. У 1973 році іноземці становили 11% робочої сили Франції. У той час у Західній Німеччині було близько 3 мільйонів некваліфікованих дешевих «гостьових робітників», які прибули з Туреччини, Югославії, Марокко, Тунісу, а також з Італії, Іспанії, Греції відповідно до міждержавних угод. Загалом за 20 років, до середини 70-х тільки Німеччина залучила 14 млн трудових мігрантів. Післявоєнне відновлення Європи значною мірою залежало від праці цих мігрантів та коштів, які вони переказували додому. Понад 90% з них залишились у Німеччині.
Чим закінчилась міграційна криза 2015
«Ми впораємось», – сказала Ангела Меркель, канцлер Німеччини, у серпні 2015 року. Після тривалих дебатів щодо того, куди спрямувати потік мігрантів, після спроб закрити кордони всередині Шенгенської зони або встановити квоти на обов‘язковий прийом біженців, відповідальність за розміщення мігрантів взяла на себе Німеччина. Основний мотив – компенсація дефіциту робочої сили.
Трудовий та освітній потенціал біженців був відносно невисоким. За даними на 2020 рік, з числа повнолітніх мігрантів тієї хвилі 10% взагалі не мали освіти, 21% отримали лише початкову освіту, 51% закінчили гімназію або середню школу. Але це не завадило 49% з них знайти постійну роботу, ще 19% – тимчасову. Соціологи відзначають, що наведені показники, які були досягнуті до 2020 року – це максимально можливий результат з врахуванням того, що для інтеграції мігрантів на ринок праці Німеччина зробила дуже багато: розширила програми викладання німецької мови для іноземців та можливості професійної підготовки. З числа мігрантів додому повернулись лише 6% прибулих у 2015-2016 роках.
Доволі цікаво констатувати, що попри більш-менш узгоджену міграційну політику освітній рівень мігрантів у країни ЄС відрізняється. Приміром, за 10 років з 2007 по 2017 частка мігрантів з вищою освітою найбільше зросла у Польщі (+26,6%), Великобританії (+18,8%), Чехії (+13,5%). При цьому у Франції частка іноземних мігрантів з вищою освітою зросла менше – на 6,5%, у Німеччині – на 5,3%. Соціологи пояснюють такі відмінності тим, що країни Східної Європи не були традиційною ціллю для мігрантів. Останніми роками освітній та професійний рівень мігрантів зріс – вони не залишали свої країни, оскільки їм було, що там втрачати. Тому країни Східної Європи, які почали приймати мігрантів відносно недавно, отримають притік мігрантів з вищим рівнем кваліфікації. Вірогідно, з цієї причини рівень зайнятості серед мігрантів у Східній Європі був дещо вищий, ніж у Західній: у Чехії у 2017 році він становив 77,5%, Польщі – 69,7%, Словаччині – 68,4%. В той же час у Німеччині рівень зайнятості мігрантів у 2018 році складав 67,3%, у Франції – 56,7%.
Чим відрізняється українська міграційна хвиля
Головна відмінність «українського» кейсу – це готовність європейських країн до прийому біженців. Напередодні вторгнення Румунія та Польща заявили про готовність прийняти українських біженців. Станом на квітень 2023 року, найбільшу кількість біженців прийняла Польща (1,557 млн), Німеччина (922 тис) та Чехія (502 тис) – разом це 59% загальної кількості біженців.
Друга важлива відмінність – матеріальна забезпеченість біженців. Багато хто з них мав (і має зараз) роботу в Україні і кошти для проживання. По суті, більшість українців, які вимушено залишили країну – представники середнього класу. Загалом витрати українців закордоном з рахунків в українських банках у травні 2022 року становили понад $2 млрд, а у наступні місяці – по $1 млрд на місяць. Витрачання таких коштів призвело до значного позитивного впливу на внутрішні ринки Польщі та Естонії. Таких явищ в Європі не було під час міграції людей з Близького Сходу і Африки. Останні опитування показують, що 55% українських мігрантів у Польщі оцінюють свій матеріальний стан як середній, і вони відправляють кошти в Україну.
Третя відмінність – набагато швидша інтеграція українських біженців у порівнянні з мігрантами під час кризи 2015 року. Наприклад, у Чехії через рік роботу вже мали 45% працездатних громадян, у Польщі – майже 90% працездатних, у Німеччині – 25%. Швидко інтегруються й українські діти. 66% дітей шкільного віку відвідують польську школу або навчаються паралельно ще й в українській школі онлайн.
Четверта відмінність – високий рівень освіти українських мігрантів. Серед українських біженців у Німеччині вищу освіту мають 72% осіб працездатного віку. У Польщі частка українців з вищою або неповною вищою освітою – 69%, у Чехії – 60%. Рівень кваліфікації українських вимушених мігрантів вищий, ніж того вимагають їхні робочі місця. У Польщі 51% працевлаштованих повоєнних мігрантів працюють на посадах, які передбачають більш низького рівня навичок.
П‘ята відмінність – можливе збільшення частки чоловіків після дозволу їм залишати Україну. Це майже на 100% працездатні люди, які сьогодні знаходяться в Україні.
Скільки Українців можуть залишитись закордоном
Переміщення українців після завершення війни буде двобічним. Частина українців повернеться в Україну, а частина – переважно чоловіки – можуть виїхати до Європи до своїх дружин та дітей. За кордоном знаходяться, орієнтовно, 2,4 млн жінок з дітьми. У випадку, якщо до України повернеться 30-40% цих родин, то закордоном залишаться 1,4-1,7 жінок і така ж кількість дітей. За оцінкою Конфедерації роботодавців України, у разі возз‘єднання 1,4-1,7 млн родин закордоном, чисельність українців за кордоном сягне 4,2-5,1 млн людей – майже стільки ж, скільки є зараз. Як і після Другої світової війни, до України можуть повернутись люди старшого віку. Оптимістичним буде будь-який сценарій, який передбачатиме повернення максимальної кількості біженців. А чи повернуться вони, залежатиме від багатьох факторів: від гарантій безпеки та наявності житла до можливості працювати та перспективи отримання високого доходу.
Перефразовуючи Джорджа Маршалла, автора плану післявоєнного відновлення Європи, можна сказати, що нам потрібно буде повернути українцям впевненість в економічному майбутньому нашої країни. І дискусії щодо того, як це зробити і хто це робитиме, потрібно починати сьогодні.
