UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.12.2021 11:43

Один такий удатний українець на всі покоління й віки!

Чикаленку рівних нема і поки що не буде...

Чесно кажучи, у черговий раз пишучи про Великого Українця Євгена Харлампійовича Чикаленка, я вже мимоволі вчуваю пронизливу оскомину на зубах. Лиха доля чи її вороги так зацементувала цю історичну постать з боку блокування підходів до його неординарної особистості, зрозуміло ж, нашими північними сусідами, насамперед, що начебто й по нині на цьому імені стоїть каїнова печать — «не підходити», «не згадувати». На всіх підступах буцімто хтось таємничий намастив отруйним радіаційним «новичком»: «не влізай – знищить…»

І це зрозуміло чому. Український поміщик Євген Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929 рр.) мав голову світового мудреця. Він першим зрозумів і пішов тим шляхом, що коли має бути самостійна Україна (вислів належить приятелю Є. Чикаленка — адвокату Миколі Міхновському — проголошено це харківським правником 1900 року), то для утворення нації народ неодмінно повинен мати свою національну мову. І ще тоді, коли в царській Росії на всю драконівську пащу діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 р.), Євген Харлампійович підготував і впродовж п’яти років наполегливо та невтомно пробивав у Санкт-Петербурзі, у кабінеті міністра внутрішніх справ Росії, дозвіл на друкування рідною мовою своєрідної енциклопедії господарювання українців на своїй землі. І таки добився свого — такий твір, накладом 500 000 примірників був видрукуваний і безкоштовно потрапив до сотень тисяч селянських хат, з яких малеча вчилася читати і писати.
Чикаленко створив і почав видавати першу в Росії щоденну (!) україномовну газету «Рада», котра виходила у світ із 1906 по 1914 рік, дехто нині пише — по 1919 рік. Нехай сперечаються історики, виясняють, колись таки досягнуть спільної думки…
Першою україномовною газетою, яку відомий поміщик з одеського села Перешори видавав на особистий кошт, об’єднав під одним дахом усі кращі літературні і інші творчі сили пригнобленої нації, лав змогу повірити всім, хто працював у «Раді» у свої сили. Це Чикаленко згуртував довкруги себе – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, всю найпотужнішу тодішню журналістську рать, серед яких опинилися Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко. І навіть юний Павло Тичина.
Це ж історичний факт, про який чомусь ніхто не говорить, що створення Центральної Ради, як головного керівного, спрямовуючого центру розбурханих революцією мас початку двадцятого століття належить Євгену Чикаленку. Що першим претендентом на папаху глави Центральної Ради був перешорський поміщик із-під Одеси, меценат української культури, який фактично уже спродав усі свої поля й маєтки заради того, щоб жила, функціонувала, щодобово виходила в люди україномовна газета «Рада». Але Євген Харлампійович відмовився від цього поста і в свою чергу на це коронне місце в історії України запропонував львівського ученого Михайла Грушевського, котрий тієї пори якраз перебував у Москві. Цікавий і такий факт, котрийсь чомусь, можливо, з етичних міркувань, мало оприлюднюється в пресі та літературі.
Поїзд із М. Грушевським та його науковою свитою мав до Києва прибути вранці. На світанку на пероні зібралася вся політична рать Центральної Ради. Поїзд запізнювався… все більше і більше. Тоді несподівано поступило повідомлення, що в потягу на під’їзді до Києва сталася пожежа. Багатьом пасажирма довелося рятуватися, розбивши вікна ваганів.
І ось приголомшені зустрічаючі побачили, як з боку хутора Михайлівсього, Москви, по шпалах фліртувала дивна процесія. Це були пасажири, що вистрибнули з палаючого поїзда. Дехто прошкував напівголий. Серед таких побачили і майбутнього першого президента УНР М. Грушевського. У нього в поїзді згоріли… штани, тому він діставався Києва у самих лише, даруйте, кальсонах…
Чи не тому, браття мої, українці, нам так не везе з вождями-правителями. Тому, що перший незалежний князь український приплинув із боку Москви, та ще й у підштаниках?
Тільки в цьому аж ніяк не винен був пан Чикаленко. Якого невдовзі пропонували на роль і місце самого гетьмана України. Перед обранням на цю посаду Павла Скоропадського. Але скромний і неамбітний поміщик у габаритних юхтовий чоботях і крислатому капелюсі за будь-якої погоди не погодився і на це. Він вважав, що свою головну місію уже виконав — навчив Україну любити свою рідну українську мову. Шанувати своїх корифеїв слова — їх, про кого йдеться, я називав дещо вище, а ось серед музикантів це були два Миколи — Леонтович та Лисенко.

За моїм приватними переконанням, ось два головних стовпи української національної свідомості початку двадцятого століття. Це (нижній ряд) адвокат Микола Міхновський — ліворуч, який 1900 року підготував, видрукував і розповсюдив брошуру «Самостійна Україна» і великий національний практик — удатний український поміщик Євген Чикаленко, засновник першої а Україні рідномовної газети «Рада», письменник, публіцист, меценат, котрий став фундатором Центральної Ради, некоронованим гетьманом України. Він буквально із соски вигодував практично всіх українських патріотів… (Світлину зроблено в останній день літа 1903 року, коли в Полтаві відкривали пам’ятник засновнику сучасної української мови І.П. Котляревському…)

Думаю, що Росія, а головне наша внутрішня ворожа колона малоросійщини ніяк не може і по нині простити Чикаленку того, що це він кебетливий та розважливий привів в нашу політику, виплекав з молодих нігтів Симона Петлюру, Дмитра Дорошенка, «відкопав» серед починаючих дописувачів газети «Рада» (ЄХ мав моду особисто перечитувати всі до останньго листи, котрі приходили в редакцію!) майбутнього українського письменника і політика Володимира Винниченка, привів до Києва Михайла Грушевського і багатьох-багатьох інших політиків, військових. Євген Харлампійович, як говорилося вище, розробив проект, вибудував, реструктурував під головний робочий орган в умовах багатовладдя, революційного розгардіяшу Центральну Раду. І тут я не можу втриматися від питання, яке давно вже лоскоче, даруйте за відвертість, мені серце і душу: а чому в Україні працює якась Верховна Рада, а не Центральна Рада? Справжнє дітище рішучих українців, які творили національну державу на теренах від Сяну до Дону, в межах давніх материнських кордонів України, де були колись наш Зелений Клин — (Приамур’я, Далекий Схід — усього близько одного мільйона квадратних кілометрів території, коли нинішня суверенна Україна має їх лише 603 тисячі квадратних кілометрів), Малиновий Клин — (Краснодарський і Ставропольський краї РФ), Жовтий Клини — (нижнє Надволжя, а це в межах сучасних Астраханської, Волгоградської, Саратовської, Самарської та Пензенської областей РФ), Сірий клин — (Південно-Західна Сибір — Омська, Новосибірська області, частина Алтаю, Північний Казахстан), Берестейщина — (вважайте частина Білорусі).
Верховна Рада, це тоді, коли поліція місяцями боїться назвати, хто ж насправді сидів за кермом авто нардепа, яке збило людей у Києві. Верховна Рада, це коли тимчасова слідча комісія не може оголосити, хто ж зрадив Україну, видавши ворогам нашим секрети спецоперації ГРУ МО України проти терористів-найманців Московії. І це тоді, коли держава офіційно називається буцімто парламентсько-президентською, а насправді є першим кроком до махрової диктатури. . Що ж буде з нею тоді, коли вона стане парламентським угрупуванням, як того дехто вельми бажає?
Будучи свого часу однією з найбагатших особистостей України, Євген Чикаленко все приватне майно, асигнації, кошти пускав виключно на розвиток справи українства. Якщо виникали борги в редакції газети «Рада», він приїздив із Києва в Перешори чи Кононівку під Драбовом (нині це Черкаська область), де свого часу придбав чудову маєтність з чудесним, мрійливим ставком у центрі села, і без жалю виставляв на торги, продавав чи то пасіку, озеро, ферму, шмат поля. Він начебто відчував, що незабаром панству кінець, а треба, конче треба, щоб люди знали історію України, і оголошував конкурс на 1000 карбованців за кращу статтю з нашої минувшини. Підтримував краснописьменство у всіх його проявах, надаючи фінансову підтримку і маститим літераторам, і прогресуючій молоді. Буваючи за кордоном, купляв, до прикладу, красиві краватки для Михайла Коцюбинського, який кохався у цих яскравих цяцьках, фінансував його поїздки на острів Капрі, де приписували письменнику лікуватися медики.
Усе закінчилося доволі плачевно: під завісу свого віку, все своє добро роздавши людям, Євген Харлампійович разом із другою молодою дружиною фактично побирався в Чехословаччині, куди його закинула емігрантська доля. Щоденна україномовна газета «Свобода» двадцятих років минулого століття, котра видавалася в США закликала своїх читачів у всьому світі скинутись на прожиток недавнього щедрого київського мецената пана Євгена Чикаленка…
Коли у грудні 2014 року, після знаменитих подій на Майдані, на бульварі Шевченка — навпроти Бессарабского ринку довгоочікувано нарешті впав з високого постаменту (не без сприяння хлопців зі «Свободи») Бланк-Ленін, я написав, що це звільнилося місце для нового справжнього поводиря українського народу Євгена Харлампійовича (дехто пише Харламповича) Чикаленка. І по сьогодні дотримуюся цієї думки.
Україна – теплі, щедрі долоні планети, котрі споконвіку дають людству хліб і до хліба. Ви ж, сподіваюся чули: нинішнього (2021) року наша держава виростила і дала світові майже 100 мільйонів тонн зерна, з якого 48,8 млн тонн реалізовано за межі кордонів. Кому головному в центрі столиці має стояти пам’ятник? Та звісно ж хліборобу-поміщику. Та такому світилу-політику, державному мужу, великому і знаному письменнику, публіцисту, меценату – Євгену Чикаленку. Це ж він на початку минулого століття зібрав 25 тисяч карбованців і віддав їх на будівництво у Львові так званого Академічного дому. В його побажанні-заповіті вказувалося, що тут мають право мешкати, насамперед, молоді жителі, студенти Наддніпровської України, які приїхали здобувати освіту в Галичині. Аби було зрозуміло, що таке 25 000 карбованців, то вам вкажу один важливий ціновий орієнтир. Тієї пори гарна, дійна корова на ринку коштувала 3-4 карбованці. Молодий тягловий віл обходився 4 карбованці 50 копійок.
Сьомого грудня 1930 року на добру і незабутню пам’ять про Великого мецената вдячне українське студентство урочисто, в присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: “На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. – Українське студентство. 07. ХІІ. 1930”.
Тепер у цьому приміщенні розташувався гуртожиток студентів Академії друкарства (вул. Коцюбинського, 21.). На жаль, пам’ятна дошка не збереглася.

Процес осв'ячення погруддя Євгену Чикаленку у рідних місцях "малої батьківщини" на Одещині...
Але ж це не Київ, а Львів, наша буцімто культурна столиця. То хіба ж треба дивуватися, що на берегах Дніпра-Славутича уже понад сім років точиться просто таки запекла боротьба горстки ентузіастів за те, щоб нарешті в топоніміку міста-града було закарбовано нарешті ім'я Євгена Чикаленка. Усі ці часи в Києві при владі, на жаль, залишаються бездушні, тупі малороси. Під їх керівництвом КМДА і Київрадою заклало бомбу проти таких святих українців, яким був, зокрема, і пан Чикаленко. Вони протягнули за основу рішення про те, що основне голосування громадян столиці щодо перейменування вулиць, площ, станцій метро міста буде проводитись електронним голосуванням. Через набрані голоси на сайті КМДА.
Уявляєте, яка «лафа» для москворотих, щоб начебто законним шляхом не пропустити в назви топоніки нашої столиці жодного українського патріота. Для чого ж тоді існує ФСБ Росії, яке має в Києві найдовші вуха і руки?
Ми не раз дивувалися всі, коли голосували за присвоєння імені Євгена Чикаленка вулиці Льва Толстого, що знаходиться біля Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Наш кандидат постійно веде перед у публічній комп’ютерній гонці. Але залишається доба і в вирішальну ніч, як правило, стається диво. Хтось невидимий відкриває заставки і на млин безбожника з Росії, письменника, котрий ніколи не сказав жодного доброго, теплого слова про українців, і який має в Києві аж шість чи сім топонімів у назвах площ, вулиць провулків, станцій метро висипається ціла злива голосів на млин Л. Толстого. Ранок приносить однозначну перемогу тульському графу.
Соромно, образливо, тому, що це явна, стовідсоткова фальсифікація. З використанням комп’ютерної системи. Мої друзі пишуть заяви про фейки у підсумках голосування. Але піди доведи подібне. Довгорука горила на горі аплодує: «втручання в комп’ютерну систему не зареєстровано…» Спробуй, умотивуй протилежне.
З часом приходить нова битва. Мої друзі хочуть назвати іменем Євгена Чикаленка бодай парк, який носить ім’я… Валерія Чкалова. Сталінський сокол, здається, ніколи й не нюхав запаху українського неба. Що йому було робити тут, поки його не забили криваві люди Берії? Але знову складається та сама відверто брехлива система підрахунку електронних голосів. До останніх годин перегонів впевнено лідирує Євген Чикаленко. А ось темної нічки, звичайно ж, під злощасну опівніч, звідкілясь випадає море голосів за московського коршуна. Все так робиться нахабно, відверто. Підсовується українській громаді столиці, як велика фіга. Мовляв, ваш все одно не пройде…

3 грудня 2021 року - історичний день для імені Євгена Чикаленка. Відкрито погруддя великого мецената поблизу родового маєтку Перешори знаменитої родини українського поміщика. Чекай Великого Українця Київ!
СБУ не реагує, керівництво КМДА розводить руками. Це, звичайно, кримінал. Але піди аргументуй, доведи. Кремлівські хакери впливають на результати виборів у США, ФРН, Швеції, Великобританії. Що їм поправити якісь маленькі цифри на якомусь там сайті у Києві… Смішно…
Не треба бути фаховим аналітиком, щоб зрозуміти: в Україні діє підпільний підривний центр від білих вовків Сибіру, котрий визначає на кого насамперед спускати хакерів в пору виборних баталій. Б’юсь об заклад, що на першому місці у них точно стоїть фігура колишнього українського поміщика, Великого Українолюба пана Чикаленка. Якщо зобижений уподовж століття невдячними українцями Євген Харлампійович лише зійде на постамент — Україна навіки стане безсмертною… Будьте певні!
…Попереднього, ще листопадового тижня мене порадував у телефонній розмові вічний романтик і справжній борець за просування імені Євгена Чикаленка в топоніміку Києва, колишній народний депутат України кількох скликань Верховної Ради Юрій Васильович Гнаткевич. Він же керівник просвітницького Центру імені Євгена Чикаленка. Ми, здається, із ним помінялися місцями. Котрогось разу після такого гучного і відвертого, глузливого знущання комп’ютерних ворогів над нами, він, було, заявив мені, що все – більше, мовляв, у ці смішні ігри не буду. А потім ще й прислав мені дражливого листа, описавши все те, чому, він гадає, все так відбувається. І що порядку в цій справі не буде, коли ми не будемо обирати проукраїнську владу. Я його, як міг заспокоював, переконував, що не може такого бути, щоб українці вічно програли… Буде, мовляв, сонце, буде свято і на нашій захмареній стороні…
Нині все відбувалося навпаки, позаяк Юрій Васильович вже давно знову міцно стояв на ногах у своїх понад вісімдесят літ, а я фактично розклеївся. Щоб підбадьорити мене, мабуть, пан Гнаткевич казав, що зараз знову проводитиметься голосування за присвоєння імені Є. Чикаленка назви однієї з площ у Подільському районі столиці.
—А головне, — зауважив він, — що все, здається, повертається до нас веселим сонцем. Он цими днями в Харкові відбулася вельми потужна науково-практична конференція до 160-річчя Євгена Чикаленка. Було дуже багато цікавих виступів. Більше того, он у цю неділю, що прийде…
—3 грудня, — підказую, уточняю…
—Еге ж, 3 грудня, — підтверджує Ю.В. Гнаткевич, —в знаменитих Перешорах, де народився і виріс Євген Харлампович відбудеться відкриття йому погруддя…
—Та ви що? — виривається спонтанне у мене…
—Еге ж, — продовжує мій співбесідник. — Я навіть маю свою, домашню, надійно підтверджену інформацію…
Він, схоже на те, відривається дещо від слухавки і кричить комусь, мабуть, дружині до сусідньої кімнати:
—Ларисо, де ти бачила бібілотеку імені Євгена Чикаленка? Нагадай…
Уже в трубку мені каже: «В Куяльнику з’явилася бібліотека нашого з вами кумира…»
Саме в ті дні, про котрі розповідаю, займався я розповсюдженням своєї книги, яка нещодавно вийшла друком у Києві, озаглавлена «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Через молодих і легких на удачу своїх родичів-племінників передав я твір і своєму давньому знайомому, завідувачу Першим кардіологічним відділенням Олександрівської лікарні столиці України Олексію Івановичу Івашківскому, кандидату медичних наук. Дуже симпатичному і мудрому чоловіку. У названій книзі, до речі, найбільший за обсягом текстовий матеріал — три есеї — присвячено якраз пану Чикаленку, подіям довкруги його життєвої історії і долі. Побачивши це, Олексій Іванович зателефонував мені і почав розповідати про фолькльорний колектив з яким він останнім часом тісно дружить і всяко йому допомагає в діяльності. І що цікаво, самодіяльним артистам найбільше цікаві події творчого і життєвого шляху знаменитого сподвижника і мецената. Ще повідав мені пан доктор про те, що їм надзвичайно подобається ідея встановити пам’ятник Великому Українцю фактично на маківці Києва — на бульварі Тараса Шевченка. А щоб кращи познайомитись із діяльністю Євгена Харлампійовича, члени колективу аматорів поїхали нещодавно в Перешори тепер Подільського району Одещини — на батьківщину Є.Х. Чикаленка…
—Знаєте, — казав мені Олексій Іванович Івашківській, — а там, і це точно, збираються відкривати погруддя знаменитому письменнику, публіцисту, меценату української культури, який все що мав у приватній власності віддав на благо розвитку української мови та культури… Ми тепер всі знаємо знамениті слова Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте полюбити її до глибини кишень…»
Я, звичайно, щиро порадів такому незвичному збігу інформації в моїх руках одразу з двох джерел про майбутню велику подію під Одесою…
І ось в одному з південних інтернет видань читаю:
«На малій батьківщині видатного українського мецената, громадського і політичного діяча Євгена Чикаленка було відкрито його погруддя.
Про це, як передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор'я», повідомляється на Фейсбук-сторінці Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті.
Урочистості відбулися 3 грудня в селі Мардарівка, неподалік від родинного помістя Перешори, де народився й виріс Євген Чикаленко. В урочистостях взяли участь науковці з Києва та Одеси, керівники Подільського району та Куяльницької громади.
Звертаючись до селян-земляків Чикалека, співробітник Українського інституту національної пам'яті Сергій Гуцалюк зазначив, що такого масштабу особистостей наша країна народила не так багато. Бо саме Чикаленко мав очолити як Центральну Раду, так і Гетьманат. Але задля справи відмовився.
У рамках відкриття погруддя, Південний міжрегіональний відділ УІНП презентував новий відео-ролик «Меценат України», який стане доступним широкому загалу до ювілею Євгена Чикаленка наприкінці грудня.»
Слава Богу, Великий і Мудрий наш Євген Чикаленко, здається, повертається…
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]