Нова книжка проситься до рук...

``НЕ ПРОСПІМО, БРАТТЯ, ВОЛЮ!``

Так по-шевченківськи сакрально і тривожно називається моя нова книга художньої прози та бойової публіцистики, роман у новелах із життя, оповідях і бувальщинах. Верстка його закінчується в одній із вітчизняних друкарень. Приготуватись насамперед тим, хто у той чи інший спосіб сприяв народженню цього твору. Розсилатиму поліграфічні дарунки спершу тим, хто став у поміч при створені твору. Тим для кого поняття Україна, Незалежність, Свобода, рідна Вітчизна не є порожніми словами. Хочу своєю літературною розвідкою підсилити вашу позицію, друзі, посилами любові до духовних, культурних і матеріальних цінностей своєї Батьківщини, бажання збереження її характерних особливостей, культурного надбання та захисту інтересів своєї громади, народу в цілому.

Задумуючи нову книгу, я ставив перед собою завдання створити такий твір, прочитавши який, мій добрий і щирий читач, закривши останню сторінку трактату міг сказати сам собі: ‘’Тепер я справжній український патріот’’. ‘’Я знаю за що мені любити Вітчизну’’.

Ви, можливо, скажете: ‘’Це що, підручник з громадянської любові?’’ Зовсім, ні. Швидше самовчитель для тих, кому важко жити в суспільстві, де втрачені моральні орієнтири, де окремі люди тричі на сезон міняють свої релігійні береги, хто з тією ж швидкістю переінакшує свій політичний окрас. Лиш би платили…

Це розповідь про людей, які в серці мають Україну і цей орієнтир є головним у душі індивіда. Як у журналіста Олександра Гетьмана. Зовні невеличкого, щуплого молодика, який чимсь мені завжди був схожим на головного героя комедійного фільму Леоніда Бикова ‘’Зайчик’’, гримера і перукаря театру, через запізнення на роботу якого ледве не зірвалася вистава лицедіїв. Наш редакційний милий ‘’зайчик’’ насправді виявився страшнішим для тодішньої влади за лева, тигра, вовка. Його день і ніч пасла всесильна КДБ, підпільно записувалися всі можливі розмови Сашка Гетьмана з колегами, знайомими. Їх роздруківки показували, що практично кожне рандиву ‘’зайчика’’ з друзями, знайомими закінчувалося діалогами на історичні теми, обміном думками щодо книг з українського вільнодумства. А це найбільше страшило московитську спецслужбу. Тому в розробку потрапив і я, далека від політики душа в часи свого раннього студентства, коли якось відправився розшукувати Сашка Гетьмана, після моєї трирічної служби на флоті, в редакціях київських журналів.

Я нарешті сповна і цілковито, здається, висловився щодо персони Великого Українця, одеського і полтавського поміщика Євгена Чикаленка, котрий найбільше в двох перших десятиліттях нового двадцятого століття зробив для утвердження в народі української мови, життя й діяльності світочів нашої національної літератури як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, як композитор Микола Личенко.

У новому своєму творі ‘’Не проспімо, браття, ВОЛЮ!’’ я прийшов до публічного висновку, що насправді зоря свободи над Україною засіяла зовсім не тоді, коли стверджує сучасна історіографія. А в останні дні спекотного літа — 30 серпня 1903 року, коли в Полтаві українці, великою мірою селяни і літератори, відкривали пам’ятник Івану Петровичу Котляревському (1769 —1838 рр.). Засновнику сучасної української літератури і літературної норми. Народ буквально по копійчині зібрав 11 768 тисяч карбованців 67 копійок для спорудження монументу, на оказію приїхали вперше до Лівобережної України письменники Західної України. Тоді й побачилися віч-на-віч Олена Пчілка і Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь з Василем Стефаником, Юліаном Романчуком, Христиною Алчевською, Гнатом Хоткевичем, Євгеном Левицьким та іншими літераторами Гуцульщини і Західного вкраїнського краю.

Торжества у Полтаві розкрили суть появи такої оригінальної політичної фігури, як юрист із Харкова Микола Міхновський. Перед цим прогриміла на всю потужність його заява, викладена в політичний брошурі ‘’Самостійна Україна’’. Ці два магічних слова сколихнули уяву народу. Позаяк, до цього ніхто й ніколи, ніде не заявляв про те, що Україна, може існувати, як окремішня, незалежна сторона, може спокійно жити без Московії. Без царя і його жандармерії. А тут пан Міхновський попри сувору заборону на торжествах виступив все-таки українською і спантеличеному від сміливості юриста голові міста Полтави вручив лише папку від вітальної адреси. (Як шкірку від яблука!) Мовляв, текст поклону вам, руський пане, ні для чого, ви ж, мовляв, телячої мови все одно не розумієте. І переляканий пан Трегубов, голова міста, немовби обґаджений паразит, заклялко виконував роль збирача шкарлупи при народі.

Я радий тому, що в книзі вдалося видрукувати мою літературну розвідку про похорони композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Ви зможете ознайомитесь із розповіддю про те, як подібно арешту на нашу мову, зазнавала жорстоких переслідувань українська музика, витвори наших національних геніїв. Як під час похорон маестро жандарми, здається, все зробили для того, щоб ніде не зазвучали музичні композиції Лисенка. Але там у Києві, де проносили труну з небіжчиком, будинки враз оживали його милозвучними творами. І хоч бери та розжени ту головотяпну царську охранку: дух і ритм душі національного героя був сильнішим за всі окови, якими служиві мали погасити музику душі українського народу.

А це вже пульс нинішнього часу, хоч використано для обрамлення подій поезію столітньої давнини. Уродженець колишнього Єкатеринослава, нинішнього Дніпра, Михайло Аркадійович Ше́йнкман, він же знаменитий російський поет Міхаїл Свєтлов під завісу другого десятиліття двадцятого століття напише такі знамениті слова:

Ночь стоит у взорванного моста,

Конница запуталась во мгле…

Парень, презирающий удобства,

Умирает на сырой земле.

Як тут не здригнутися від того, що це начебто епізод із літа 2020-го на українському Донбасі, коли у виярку побіля селище Зайцеве був важко поранений український сержант-розвідник Ярослав Журавель, родом із села Андріївка Верхньодніпровського району Січеславської (Дніпропетровської) області. Він першим ішов на виручку своєму пораненому командиру, який стікав кров’ю на полі бою. В рятівному конвої були окрім медиків і саперів ще й також представники СЦКК -- офіцерської групи, яка діє під патронатом ОБСЄ і, буцімто, залагоджує конфліктні ситуації на полі зіткнень у московсько-українській війні. Власне, ось це СЦКК і домовлялося про тишу на ділянці фронту під час евакуації важко пораненого українця з поля бою. Але вірити мордорцям, звичайно, що псам. Вони, при появі групи евакуації важко ураженого офіцера Красногруда відкрили ураганний вогонь. Скошеним упав на траву передньофланговий сержант Ярослав Журавель. Було це 13 липня 2020 р. Усі решта учасники конвою, маскуючись від вогню песиголовців у нерівностях рельєфу, відійшли. Боєць у полі залишився один…

Що б після такого діялося в цивілізованих арміях світу? Зрозуміло, що все було б кинуто на порятунок вояка. Він же стікає кров’ю, він же помирає. Усім відомий принцип воїнської честі: НА ПОЛІ БОЮ СВОЇХ НЕ ПОКИДАЮТЬ!

А як же ж у нас виходить і чому зовсім не так? Чому впродовж чотирьох діб під спекотним сонцем помирав на полі ратному боєць і про це знали всі від наймолодшого командира до верховного головнокомандувача, а ніхто й пальцем не поворухнув, аби порятувати нашого зборонця. Що це за армія така? Що в ній за командири, верховні правителі?

Я тут мимоволі пригадую одну оказію з вшануванняи 77-ліття однієї жіночки, яка все життя трудилася бібліотекаром у райцентрі. Проголошували здравиці на її честь, а тоді й слово представили іменинниці. І вона довго не могла почати свій виступ, заливаючись слізьми. Коли нарешті заспокоїлася, розповіла таке. Колись її секретар райкому партії послала в ролі уповноваженого в один колгосп, щоб там перевірити стан наочної агітації на виробничих об’єктах. Так вона потрапила на колгоспну вівцеферму. Те, що побачила -- жахнуло її неймовірно. Кошара стояла майже по коліна в багнюці, ніде жодної соломини, сухого місця. А тут почався масовий окіт овець. Вівці народжують молодняк буквально в болото, частина з якого буквально топиться. Бібліотекарка з району підняла крик, стала на тій фермі і плакала, бо чим іще могла пройняти безсердечних людей, відмовилася покидати вівчарник. Не пішла звідтіль, поки не завезли фуру соломи, не відділили овечок на порі в осушений кут приміщення.

Оказія вся відбувалася саме в ті дні, коли під пекучим сонцем минулорічної Петрівки у вибалку помирав старший сержант Ярослав Журавель, над ним кружляли наші військові дрони, щоб, виявляється … інформувати українське командування ще живий чи вже помер нещасний воїн.

Усі зрозуміли натяк старшої жінки. Ось де він нинішній воєнний вівчарник держави. І це, друзі, страшно…

У книзі — ряд есеїв про Марко Вовчок. Якщо кому цікаво, я спробував пояснити за що поважаю і чим мені до шмиги Марія Вілінська з її вельми цікавими етнографічними знахідками у текстах і за що до ненависті злий на цю зарозумілу жінку, котра покинула у критичну пору свого чоловіка Опанаса Марковича перед смертним одром, який вивів її на шлях літератури, краснописьменства. Чого ніколи не можу простити нехай хоч і тричі знаменитій Марко Вовчок — заборонити сину зустрічатися з батьком.

 У творі яскраве дослідження того, чи можна в віці трішки за тридцять, будучи молодими і красивими людьми, вирушаючи удвох вплав, поповзом через ріки і кордони, обсушуючись голими в очеретах, ночуючи в ожередах і на зйомних квартирах, по дорозі в рідну Україну, відмовитись від будь-яких любощів (?), не реагувати на те, що поруч із тобою найкраща жінка планети чи знаменитий на весь світ письменник, якого висувають на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Як було пережити їм це — незрівнянній у вроді, толковій у поезії Олені Телізі, медослову Власу Самчуку?

У книзі ’’Не проспімо, браття, ВОЛЮ!’’ майже шістдесят хвилюючих і безкомпромісних, подібних цим, вище названим, новел із життя, есеїв. 416 сторінок живого читацького тексту, доповнених рядом оригінальних ілюстрацій. Багато тем, які у публічному просторі порушується чи не вперше. Дуже ж мені хотілося догодити своїм вибагливим читачам. Тому, повірте, старався неймовірно…