Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
21.12.2019 09:12

Батько меценатів у забутті

З чим ми прийшли до 158-ої річниці Євгена Чикаленка.

Учора нарешті до Києва повернувся… Тодось Осьмачка. Хто не знає такого, скажу: поет і письменник, чи не найбільш гонимий радянською владою, за визначенням академіка Сергія Єфремова, митець, який найбільше серед усіх літераторів двадцятого століття високо, подеколи аж до висот самого Тараса Шевченка підносив зміст і значення нашого рідного слова. Двічі тікаючи з гнітючої соціалістичної казарми за кордон, він потрапляв до в’язниць з яких вибратися можна було лише талановитою симуляцією душогубства. Рятуючись, Тодось Степанович, можливо, дещо й переграв цей образ, бо опинившись уже на Заході, він часто дивував усіх тим, що міг підійти до вікна і акуратно, не відхиляючи фіранка, оглянути вулицю: чи не має там шпиків, чи не пильнує бува хто за ним? Сподіваюся, ви зрозуміли: у нього розвинулася манія переслідування. Одне слово, уже до кінця свого не міг він вийти з обраного образу гонимого, переслідуваного.

Але ж які блискучі твори виходили з-під його пера! Кажуть, що у нього позичав навіть поетичні образи сам Павло Тичина, за що поміж поетами була й суперечка. А ряд творів Осьмачки, як збірка віршів «Сучасникам», повість «Старший боярин», «Китиці часу», віршований роман «Поет», є, напевне, вершиною літературної творчості тодішнього часу. Тодось Степанович був знаним перекладачем, есеїстом.

І ось пан Осьмачка, слава Богу, повернувся до столиці України, вулицею його імені у Деснянському районі міста над Славутичем. У зв’язку із цим мені хочеться запитати у депутатів Київради: а коли ж зустрічати нам головного борця за Україну українську, Євгена Харламповича Чикаленка? Можна сказати, ключового споборника за відродження української мови в наших містах і селах. Мудрого і красивого, багатого поміщика, котрий все, що мав – до останку поклав на олтар українства. Родючі землі, незлічиму живність, маєтки, всі оборотні кошти віддав на те, щоб існували перші українські газети «Громадська думка» і «Рада» у Києві. Сам особисто написав і видав п’ятитомну сільськогосподарську енциклопедію «Розмови про сільське господарство». Україномовну і через це хохложери по расєйських столицях ніяк не допускали її до верстального цеху друкарні: в імперії діяли ж драконівські емські укази і різні бузувірські циркуляри, котрі забороняли українське книгодрукування. Але він таки продовбав і цю глуху стінку. Книжка Чикаленка вийшла по тих часах колосальним накладом - 500 000 примірників. Кожна ця книжиця потрапила в селянські хати. І українська біднота по них вчила грамоту, ставала писемною.

Євген Харлампович сам, без найменшої чиєї б то не було понуки, примусу, все своє добро, його родини тратив на святу українську ідею. Встановлював і виплачував премії у тисячу рублів за кращі статті з вітчизняної історії, які публікувалися в журналі «Києвская старина». Фінансував тижневик «Селянин» у Львові, виділив 25 тисяч рублів на спорудження у тому ж таки місті «Академічного дому», де б мешкали студенти з Наддніпров’я, котрі приїхали штудіювати науки до міста Лева. Левова частка затрат першого справжнього українського мецената тратилася на допомогу українським письменникам. Постійну допомогу від Є. Чикаленка отримували Володимир Антонович, Олександр Русов, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Миколи Лисенко, Дмитро Дорошенко та багато інших.

Іноді траплялося, що треба вже було зупиняти випуск дітища Євгена Харламповича, газету «Рада», де зібрався колектив яскравих колоритних однодумців, через банальну нестачу коштів. Позаяк передплата на видання дуже швидко закінчувалося. Реклама ще належно не була налагоджена, прибутків майже не давала. Тоді Чикаленко виїздив у рідні Перишори (під Одесу) чи Кононівку (нині Драбівський район Черкащини), де знаходилися його помістя і фільварки, продавав частину добра і без тіні жалю покривав борги редакції. Так під його вмілою орудою виходила перша українська газета. Виплекана його родинним добром.

Звісно, що й чимале багатство роду Чикаленків мало б колись закінчитись. Окрім того до цього підштовхнула світова війна, вихор революційних подій. Ні скільки не докладаючи до того особливих зусиль, Євген Харлампович став чи не найбільш знаною, авторитетною фігурою на українському видноколі, особливо ж тоді, коли на троні з’явився гетьман Скоропадський, коли проти нього зорганізувалися змова і заколот. Група впливових осіб, так би сказати, представники тодішнього українського істеблішменту, взялися умовляти землевласника, мецената, громадського активіста Чикаленка взяти до рук головну булаву України. Тільки мудрий державець ніколи не втрачав голову, тим паче, перед найвищими посадами, і тут навідріз відмовився навіть розглядати цю пропозицію.

Багато літ Євген Чикаленко був осередком, а часто, особливо в часи національно-визвольного занепаду та депресії, залишався одиноким українським двигуном національного руху з імперської стайні на свободу, упертою і незламною силою боротьби за ідею національного визволення. Свято ввіруючи в те, що посіяне ним і його однодумцями насіння української мови, літератури, любові до історії нашого народу проростуть в душах людей. Покличуть до активної бойової дії мільйони. І нині ті, хто безмежно любить свою Україну, хто заради неї йде на пожертви, кому в душі горить Майдан непокори проти зросійщення нації, все це діти, онуки і правнуки діда Чикаленка. Його українська поросль!

До речі, ніде у своїх незрівнянних «Спогадах», «Щоденниках», які й нині є вершиною літературного мистецтва і публіцистичного правдорубства, Євген Харлампович не посіяв й тіні сумніву в тому, що він, можливо, колись пошкодував за своїми доглянутими полями, фермами, конюшнями, ставком під плакучими вербами у Кононівці. А скільки ж митарств, карань, невигод і холоду довелося перенести всій сім’ї, насамперед самому Євгену Харламповичу і його дружині Юлії Миколаївній через те, що, як кажуть, пішло поза хмари все багатство. Вкладено в гуманітарну основу українства. Тому нинішня українська Україна це сад його мрії і надії.

Євген Чикаленко в еміграції.

Якою душевною людиною він був, може проілюструвати такий яскравий факт із життя. 1919 року Чикаленко відправляється на захід, бо в Києві йому, одному з організаторів Української Центральної Ради, залишатися було уже небезпечно. Але беззастережно, одним махом покинути рідну Україну він ніяк не може. Гостює в с. Славське Скільського повіту, перебирається навіть на якийсь час до верховинської столиці Гуцульщини – селища Жаб’є. При якомусь його візиті до Станіслава, його запрошує в гості голова уряду ЗУНР Є. Петрушевич. З огляду на особливі заслуги Є. Чикаленка перед Великою Україною, член Директорії вирішує надати знаному меценату, через його абсолютне безхліб’я, матеріальну допомогу. Але колишній землевласник, будучи натурою скромною і навіть сором’язливою, категорично відмовляється прийняти цей дар. При цьому заявив, мовляв, йому у сто крат легше давати гроші, ніж брати їх. Навів ще й той приклад при цьому, що він навіть відмовився від матеріальної допомоги рідного сина Петруся…

Закордонні митарства Євгена Харлампійовича і його дружини Юлії Миколаївни повні страждань і боління. Аби бодай заробити на хліб-сіль, їй доводилося працювати різноробочою на фабриці, де трудовий день розпочинався о шостій ранку. Чикаленко буквально на старості вчився варити скромні супи. Але більше всього мучила безвість про життя-буття рідних, які залишилися в Україні.

Тільки у травні 1925-го, коли Чикаленки перебралися з Австрії до Подєбрад, курортного містечка у Чехословаччині, до Української господарської академії, котра за сприяння Президента держави Томаша Масарика, великого друга українців фінансувалася чеським урядом, їхнє життя дещо наладилося. Євген Харлампович став трудитися головою Термінологічної комісії при Академії, яка працювала над укладаннями лісового, агрономічного, зоотехнічного словників. Чикаленко потрапив, можна сказати, в рідне середовище, адже ще мешкаючи у Польщі, у журналі «Український голос» видрукував ряд статей під промовистим заголовком «Про українську літературну мову». Іншими словами, українська мова це була його стихія. Він кохався у ній і тому ще на початку століття завжди і у всьому підтримував Бориса Грінченка, загалом химерного і доволі не простого за характером чоловіка. Все зробив для того, щоб той видав свого чотиритомного тлумачного словника української мови. Тепер ця доля, до певної міри, спіткала його…

Замок у чеських Подєбрадах нині. У 20-30 роках минуло століття тут містилася Українська господарська академія, де знайшов собі пристанище Є. Чикаленко в екзилі.

Усе було б добре, бо можна було б миритися навіть із заробітком доцента, якби не туга за батьківщиною, за рідними. Все тривожніші новини приходили з України. Від глави сім’ї тривалий час скривали розстріл чекістами улюбленого сина Євгена Харлампійовича - Петруся. А тоді важко захворіла Юлія Миколаївна, пішла за світи. 20 червня 1929-го Чикаленка не стало.

Життя і доля Євгена Чикаленка, як нікого іншого з українців, сповна завжди належала боротьбі за незалежну і суверенну, самостійну Україну. Він найбільше доклав з усіх відомих і невідомих людей до того, щоб у нашій державі жила, культивувалася виключно українська рідна мова. Заради цього він віддав усе, чим був багатий, що мав у кишенях і банках, все до останньої копійки. Напевне, жодна нація світу не мала таку щедру і сильну духом, вірою в своїх людей багату особу, землевласника, яким був наш Чикаленко.

Але з дивом відкриваю українську Вікіпедію, ні слова згадки про цю унікальну людину серед меценатів, яку подає електронна енциклопедія. Ось про Надію Філаретівну фон Макк, будь ласка. Вона надала Петру Іллічу Чайковському 6000 рублів і дозволила мешкати в її замку у Браїлові під Жмеринкою, коли її там не було, про це розповідається. Приклад меценатства? Звичайно ж.

Серед протекторів благодійників в Україні значиться Микола-Василій Потоцький, польський магнат, скандаліст ще вісімнадцятого століття, який буцімто організував плідну роботу архітектора часів рококо Бернарду Меретину і утаємниченому генію, скульптору Пінзелю.

Ще згадується ім’я благодійника митрополита Петра Могили. І все. Більше Україна начебто не знає щедрих душею багатих людей. Ви мене можете запитати: а чому у цьому ряду немає імені Євгена Чикаленка? Спробую пояснити…

У радянські часи Євген Харлампійович вважався запеклим ворогом комуністичного режиму. Він же ж надавав матеріальну підтримку таким революціонерам, як Микола Міхновський, котрий першим проголосив, що Україна має бути незалежною, самостійною, соборною державою. Він один із фундаторів Української Центральної Ради. Свого часу брав на роботу відповідальним секретарем газети «Рада» Симона Петлюру і дружив із ним все своє життя, аж до рокового пострілу у Головного Отамана 1926 року. Про таку людину не можна було ніде навіть згадувати.

Коли Україна отримала Незалежність, нікому не було діло до вже забутого Чикаленка. Всі вожді і вождики, які випливли на полювання за власними багатствами в реаліях буцімто нової української державності і не помишляли ворушити пам'ять про якогось там землевласника, котрий віддав усі свої маєтності на розвиток української державності, національної нашої мови. «Яка мова?» - робили вони великими очі. - «Ми же всє панімаєм друг друга…»

Цей бедлам продовжується і нині. Молоде покоління, яке українську історію в школі вивчало під проводом учительок – «верних лєнінцев», і по нині не знає, хто такий Євген Чикаленко, що він зробив для незалежності України. І таких «вундеркіндів» чимало у складі нинішньої Київради також. Є у столиці і потужна шизофренічна група українофобів, котрі й на постріл не сприймають нічого українського. Хоча годуються з українського стола. І завжди вельми організовано голосують проти національних імен у списках на заміну остогидлих комуно-фашистів.

Ще коли 8 грудня 2014 року активісти партії «Свобода» зіштовхнули з величного постамента лобом об бетонні плити Бланка-Лєніна навпроти Бессарабського ринку в Києві, я написав: це місце для статуї великого українця Євгена Чикаленка. Є велика група українців на чолі з колишнім народним депутатом України Юрієм Гнаткевичем, котрі боролися за те, щоб площу і вулицю Льва Толстого, котра знаходяться у самому центрі столиці перейменувати іменем Євгена Чикаленка. Я не наполягав на своїй ідеї, приєднався до пропозицій Юрія Васильовича. Але всі наші потуги розбивалися, як я гадаю, об потужне, на професійну основу поставлене підкилимне фальшування результатів електронного голосування буцімто киян. Боюсь, що результати того опитування закладалися швидше всього аж у спецслужбах Москви. Там за нами уважно пильнують. І не даремне бідний Тодось Осьмачка умів дивитися крізь фіранки…

Я дивуюся: нині, як ніколи раніше в Україні розвинулося волонтерство. Безкорислива, альтруїстична допомога нужденним. Суть її полягає, як я розумію, у тому, що з себе сорочку зніми – віддай тому, хто гостро потребує. Ці люди, котрі доброхітно записалися у ряди меценатів, покровителі бідних та убогих, повинні б, напевне, мати над собою покровителя, святу земну людину, котра б була за зразок добропорядності, чесності та вірності обов’язку. Які б вірними були влучно сформулюваному Євгеном Чикаленком головному лозунгу меценатства і волонтерства: «Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глини кишень…»
Чому ж тоді немає послідовників у батька українського меценатства?
Та тому, що ми, літератори, мабуть, мало пишемо про його. А ще - люди зледачіли до чтива. Чикаленко, на жадь, і далі залишається під пресом комуністичної заборони. А мав би бути за головну людину в Україні для життєвого наслідування.

Цими днями я отримав від Юрія Гнаткевича такого листа:

«Пане Олександре! Вітаю Вас і нагадую, що 21 грудня - день народження Є. Чикаленка. Ми продовжуємо боротися. Інститут археографії і джерелознавсва надіслав Київраді звернення з проханням перейменувати сквер Чкалова на сквер Чикаленка. Вулиці Чкалова вже давно немає, а сквер є. Є там також місце для памятника Чикаленку. Цю пропозицію комісія з найменувань розгляне незабаром. Вона поновила свою роботу як і Київрада. У школі №;61 обговорюють нашу пропозицію про присвоєння їй імені Чикаленка. Там зовсім поруч жив син Іван з родиною та внук Євгеній…»

Попрохав мене Юрій Васильвич на 158-і роковини Чикаленка відгукнутися публікацією. Що із величезним задоволенням роблю…

***
На фото: український землевласник Євген Чикаленко; замок у чеських Подєбрадах сьогодні. Тут колись розміщалася Українська господарська академія, де трудився великий меценат і публіцист у вигнанні.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net