Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
06.10.2018 14:28

Як Україна одвірками обходила Зелену революцію

... і хто її штовхах на стовпову дорогу технологічного прогресу.

І

Іноді наші домашні молоді люди привозять із столиці до мого сільського обійстя невеличку цеглину гречаного хліба. Зважування на терезах показали рівно 900 грамів.

Посмакувавши ним уперше, я й справився у молодят, а скільки коштує таке їстивне диво. Виявилося – ого! – дев’яносто гривень!

-Це ж майже у десять разів більше, ніж звичайна, як кажуть, - соціальна паляниця! – було моє щире здивування.

-Зате, який же ж смачний хлібець! Спробуй іще, - відповіла дочка.

І справді, гречаний хліб вельми апетитний, і, здається, доволі ситний. Одначе, це не що інше, як спокуслива делікатесна лакомина. Як квас із цвіту бузини чи сушня з помідорів. Що називається, на любителя екзотики. На гурмана. Позаяк гречаним хлібом не нагодуєш країну, тим паче частину планети, як тим зайнята нині Україна зі своїми чорноземами. Нам швидше потрібен насамперед хліб пшеничний, житній, за чим до нас влаштовуються справжні черги з інших географічних закрайків.

Коли на початку вісімдесятих років минулого століття Україна начебто пробувала зробити ривок у нарощуванні виробництва питльованого короваю, я якраз очолив відділ сільського господарства найбільш високотиражного видання республіки - газети «Сільські вісті», яку щоденно (!) читало до десяти мільйонів українців. Наклад її досяг тоді феноменального розміру – 2,5 млн. примірників. Власне, стільки було передплатників, тому, що видання у роздріб практично не розповсюджувалося, його не можна було придбати, приміром, у кіоску «Союздруку». А вважається, що коли в дім приходить передплатна газета, то її читають в середньому четверо осіб. Ось звідки моя ця колосальна цифра прихильників, котрі щодоби брали до рук газету, яка, до речі, здебільшого турбувалася не проблемами політики, позаяк її вершили у Москві, і відомо, яку саме, а опікувалася насамперед виробництвом хліба, сала, м’яса й молока в республіці. Непокоїлася проблемами удобрення полів, пропагандою нових технологій вирощування зернових і технічних культур, сортовим добором на полях і фермах.

Це була середина вісімдесятих років минулого століття. Якраз саме тоді по за межами СРСР здійснювалася так звана світова Зелена революція. Загалом вона призвела до того, що до 1990 року світ удвоє збільшив виробництво зернових. Висловлюючись фігурально, можна сказати, що люди навчилися на одному стеблі вирощувати два зернових колоси!

Знаменитий Нобелівський комітет, відзначаючи особливі заслуги генетиків, агрономів, фахівців з патології рослин присудив найпрестижнішу премію творцеві високоврожайних рослин американцю Норману Ернесту Борлоугу. Вважається, що почавши тоді з голодної Мексики, яка маючи вдосталь земель ніяк не могла забезпечити себе хлібом, купляла пшеницю за кордоном, він, і його колеги, активно займаючись селекцією високоврожайних продовольчих рослин, організували своєрідний харчовий вибух. Що називається, нагодували Мексику. Нові прогресивні сорти культурних рослин призвели до колосального нарощування продовольчих ресурсів. Цей досвід був культивований в ряді інших країн, які гостро потерпали від голоду, і науковець Норман Борлоуг зі своєю командою генетиків, агрономів, ентомологів порятували мільйони людей. Ба, усе людство. Не дарма, його назвали фахівцем, котрий врятував планету від голоду.

Тим часом комуністична залізна завіса не пропускала в союз віянь часу Зеленої революції. Тут на повному серйозі стверджували, що шлях до нарощування виробництва продовольства – краща організація… соціалістичного змагання. Смішно, але це була правда. І я тому свідок...

Звісно, що ніхто про Нормана Борлоуга в СРСР нічого й не чув, не знав. Тут, під проводом кпрс усе, як мовиться, пріло, мліло, укипалося у власному давньому соку комуністичних ідеологем. Єдина новинка була та, що компропаганда випустила публіцистичну статтю, підписану 
іменем двічі героя соціалістичної праці, бригадира тракторної бригади з Кіровоградщини О.В. Гіталова «Дума про хліб». Нею буквально заклеїли всі людні місця, насамперед їдальні, чайни і навіть ресторани. Розвішали в школах і вузах. Головна ідея пропагандистської статті зводилася до того, що, мовляв, радянський народе, менше трать хліба…

З одного боку цей заклик був правильним. Позаяк у тодішній державі було справді свинське ставлення до використання печеної харчової продукції. Хліб коштував лише 16 копійок…

Якою мізерною була його ціна, таким же крихітним, з позиції людської моралі, виявилося і ставлення до нього в суспільстві. Біля їдалень смітники виявлялися заваленими його відходами. Майже дармовим печеним хлібом люди безбожно годували птицю, худобу і свиней. У той же час держава за золото рік у рік нарощувала закупівлі пшениці за кордоном, оскільки не могла настарчити збіжжя для своїх зростаючих потреб. Водночас підвищити ціну на основний харчовий продукт теж не можна було. На високій горі, у політбюро товариша Леоніда Ілліча Брежнєва, добре пам’ятали «гороховий» хліб Микити Хрущова, що, власне, підштовхнув до безболісної зміни влади в СРСР 1964-го, і з усіх сил тримали ціну в 16 копійок за буханець. Іншими словами, вожді-правителі стали заручниками власної недалекоглядної політики демпінгового угодництва. Пшеничний коровай був владою переведений із категорії економічної до розряду політичної, і цей процес у зворотньому порядку повернути навряд чи можна було без загрози руйнування правлячого режиму. Бо вже ось-ось на горизонті мали з'явитися обриси комуністичного майбутнього...

«Дума про хліб» Олександра Гіталова насправді була пропагандистським вибриком журналістів газети «Правда Украины», яка вважалася головною в республіці. Мені в редакції галузевої газети наказали придумати щось подібне до "Думи...", не менш значуще й «хльостке», бо як це так може бути, щоб хтось обійшов у пропагандистському кличі найбільш тиражне видання – «Сільські вісті». Я довго ходив і думав над цим, і прийшов до висновку, що найбільш ефективним способом нарощування виробництва збіжжя, окрім, звичайно, створення нових прогресивних сортів зернових, чим мали займатися наукові установи, підвищення урожайності полів старим дідівським методом, є розширення посівних площ. Насамперед, на ділянках землі, які не використовуються через безгосподарність, або просто пустують.. А це малося на увазі скорочення польових доріг і стежок через посіви також. Так з’явилися публіцистичні редакційні міркування про ціну кожної сотки продуктивних земель, котрі треба запустити в оборот...

На нарадах у цк уже й нашу газету хвалили за ініціативу, яка стала отримувати підтримку на місцях. З'явився новий клич: кожну сотку землі у сівозміну! Але тут одного дня мене викликав редактор і повідомив, що є невідкладне, персональне завдання секретаря цк кпу Івана Мозгового, котрий вів проблеми сільського господарства. Належало терміново вилетіли до Івано-Франківська. Суть проблеми, в якій доведеться розібратися, мовляв, уясниш на місці.

В аеропорту Прикарпаття мене очікувало авто обласного управління сільського господарства і фахівець цієї установи. З’ясувалося, що їхати нам належить до Коломийського району, а там варто побувати на полях обласної державної науково-дослідної сільськогосподарської станції та колгоспу села Підгайчики, який очолює герой соціалістичної праці Василь Михайлович Ткачук, мудрий господарник.

Що ж це за оказія така, без пояснення котрої мене так швидко батьки-командири погнали в далеку дорогу?

Від франківського агронома я дізнався, що на дослідній станції і в сусідньому багатогалузевому господарстві другий рік уже, сказати б, тишком-нишком проводиться незвичний науково-виробничий експеримент. У живих посівах озимини, починаючи від осінньої сівби аж до обмолоту жнива, прокладені колії і, відтак, упродовж усієї вегетації росту й розвитку рослин ними рухаються трактори з механізмами, виконуючи певні польові роботи.

-Як це здивувався я? Для чого? Що їм там робити?

-А ось зараз побачите, - багатозначно усміхався прикарпатський фахівець.

Я гарячково думав про те, що це начебто зовсім не вкладається в парадигму нашого видання, котре постійно трубе про те, що треба засіяти всі пустуючі площі чорнозему, переорати дороги і стежки у полі, а тут, виходить, зумисне проклали якісь колії в посівах. Це ж скільки витолочується продуктивної землі? Догризала мене і ця химерна думка: «Якщо це науково-виробничий експеримент, то чому він розпочався десь не в хлібних наших регіонах – на Херсонщині, Дніпропетровщині, Полтавщині, на Харківщині, а саме у Прикарпатті, де в порівнянні з названими вищи краями просто таки мізерний озимий клин?»

Що ж насправді виявилося?

Як із діда-прадіда українці вирощували головний свій хліб – озиму пшеницю? Добирали попередника, удобряли його, орали поле, восени засівали його. Наступною технчною операцією на плантації було вже збирання врожаю в жнива. Така загальна схема робіт існувала від дідів-прадідів наших, до вдатного і багатого поміщика Євгена Чикаленка і в комуністичні часи також. Тобто, з осені до косовиці ніхто в посіви ногою не ступав...

Щоправда, у гарних господарствах, де був агроном на своєму технологічному місці, навесні, по мерзло-талому ґрунті розсівали добрива. Але частина їх опинялися в ярах і балках, осідали в ріках та озерах. Колгоспи-багатії, яких в області, звичайно ж, були одиниці, могли дозволити собі підживити озимину з літака, хоча толку від тієї роботи не багато, бо добрива і вивітрувалися, і розсівалися по лісосмугах та суміжних полях. Або ж окремі хазяї обприскували знову ж таки з літака посіви пестицидами, якщо на озимині виявляли засилля певних шкідників рослин. Ефекту від того було небагато, а ось шкоди для природи багато...

Коломийці, вперше в історії України, застосували закордонний (англійський!) спосіб так званої інтенсивної технології вирощування озимої пшениці. Вони у посівах проклали виробничі, їх називають технологічними, колії. Розміщувалися вони на відстані 18-20 метрів одна доріжка від іншої. Використовували тоді високі на ходу старезні трактори КДП-35. За ними агрегатувалися обприскувачі з розмахом робочих органів 18 метрів. Це означало, що починаючи з осені і аж до наступних жнив, фактично будь- якої пори вегетаційного періоду злаків, на кожну робочу ділянку озимого клину був робочий доступ господарників. Відтак, виникла практична можливість підживити рослини відповідно до запрограмованого врожаю. Їх також можна було залюбки обприскати різними хімікатами проти хвороб та шкідників рослин. Іншими словами, створилися перспективні умови для керованого різкого підвищення врожайності головного нашого хліба – пшениці. Озиме поле стало підвладним агрономічним службам...

Коли ми прибули на поля колгоспу "Прапор комунізму" (назва ж то яка!!!) у селі Підгайчики, там з гектара збирали до 85 центнерів озимих. Тоді, коли в минулі роки, до застосування інтенсивної технології вирощування пшениці, ці показники були вдвоє нижчі. Так що втрати продуктивних площ на колії у посівах більш, ніж виправдовувались. Вони покривалися високою віддачою продуктивних площ.

Я буквально з коліс із Івана-Франківська продиктував редакційній стенографістці все, що побачив і почув від фахівців, науковців на полях обласної державної сільськогосподарської науково-дослідної станції і на виробничих плантаціях колгоспу прикарпатського краю.

Це, мабуть, був краєчок Зеленої революції, яка охопила весь цивілізований світ і просувала нові технології у виробництво на зерновому полі, вона ледь-ледь обрамила наші виробничі потужності тієї, вже далекої пори.

Чому я так кажу?

Народився я і виріс у Шаргородському районі Вінниччини, з шкільних років працював у редакції тамтешньої районної газети. А сторінки її були геть заповненні, і моїми скромними зусиллями також, похвалами того, що в рідному районі мешкало понад півтора десятки (!) героїв соціалістичної праці. Були це переважно спрацьовані жіночки-колгопспниці, вчорашні ланкові. У важкі повоєнні роки після Другої світової вони виростили на своїх ділянках рекордний по тій порі врожай - усередньому по 32-33 центнери зернових. За це й удостоєні найвищих державних нагород. А тут збирають по 85 центнерів на круг…

Поки я повернувся з Івано-Франківська до столиці, «Сільські вісті» з моїм матеріалом на всю газетну полосу формату А-2 про технологічні колії у посівах озимини вийшли накладом у 2,5 мільйони екземплярів. Україна почала уясняти для чого вони існують, як використовуються, який приносять ефект.

Після цього я ще побував у сотнях відряджень, але в яке б господарство не завітав, завжди зустрічав на столах у голів колгоспів, директорів радгоспів, агрономів мою статтю про колію у посівах. Я персонально у "Сільських вістях" вів цю тему, і все, що писалося там про нову технологію вирощування зернових проходило саме через мій робочий стіл! Я в газеті персонально відповідав за висвітлення цієї теми...

Секретар цк кпу Іван Мозговий взяв проблему під особистий контроль. Усі великі наради за його участі починалися з того, що він піднімав керівників областей і районів питанням: на скількох гектарах впроваджено інтенсивну технологію випрошування озимих? Чи опрацювали в господарствах, на районному рівні особливості вирощування головного хліба, як про те описано у «Сільських вістях»?

Уже через рік, мабуть, а це, здається, був 1985-ий, Іван Олексійович телефонував мені безпосередньо на робоче місце, запитував: «Ну, що там передають ваші кореспонденти з полів із коліями? Які є рекордні показники?»

Я націлював на збір такої інформації наших власкорів в областях. Жнивної пори ми на першу полосу газети виносили насамперед ці повідомлення. І, пам’ятаю, що були добрі вісті про врожайність на рівні 90-95 центнерів з гектара. Такого Україна ще не знала ніколи!

Коли якось Іван Мозговий зателефонував у черговий раз, я при закінчені розмови запитав його: «А чому мені забороняється розповісти, як саме колія у посівах першою пробилася в Україні саме через Прикарпаття, хто особисто виявився піонером впровадження інтенсивної технології у тих краях?»

Іван Олексійович взяв на хвильку паузу, а тоді сказав: «Давайте домовимось, що ви мені цього питання не ставили. І знайте, що це не я персонально встановлював таке табу. Прийде колись, можливо, такий час, коли ви про це розкажите, але тільки не зараз. Це я знаю точно…»

Життя так повернулося, що мені невдовзі довелося позабути про проблеми села, вирощування озимих, питання врожайності колгоспно-радгоспних полів. Вивітрилася і проблема, котра мучила в часи роботи у «Сільських вістях». Згадав про неї лише нещодавно, коли знайомий нагадав, що в ці осінні дні Іванові Мозговому мав би виповнитися 91 рік, і що вже тринадцять літ, як його немає на цьому світі. Ось тут я й пригадав те, що мав би розповісти ще в середині вісімдесятих років минулого століття і від чого він застерігав мене.

Отож, усе почалося з того, що 1937 року на Черкащині, під Золотоношею, знайшовся такий собі хлопчина Ваня Скиба. Був він надто вдатний до науки, сумлінний у роботі, обов’язковий перед людьми. У двадцять п’ять уже завідувач сектором цк комсомолу України, у тридцять секретар обкому партії. За тим перший секретар обласного комітету - хазяїн області у Прикарпатті. Водночас захистив кандидатську, за тим докторську дисертацію. Де б не трудився, закладав дослідні ділянки з врожайності культур. Таке мав хобі чи що...

Коли 1983-го Москва шукала кандидатуру на посаду завідувача аграрним відділом цк кпрс, то у конкурсі кандидатур рівних Іванові Скибі не було на одній шостій земної тверді. Блискучий науковець і практик, який жив день і ніч проблемами села, знав його, як халяви своїх чобіт.

У перше своє відрядження за кордон новий московський високопосадовець поїхав до Великобританії. Там підгледів, його вельми зацікавили технологічні колії у посівах. Що за диво? Навіщо вони? А повернувшись до Москви, тут же вилетів до Івано-Франківська. Не заїжджаючи додому, де ще мешкала його сім’я, попрямував до Коломиї. Зустрівся з науковцями обласної державної науково-дослідної сільськогосподарської станції, головою підгаєцького колгоспу героєм праці Василем Михайловичем Ткачуком, його метикуватим головним агрономом. Ще привіз рознарядки на отримання коломийськими господарствами двох обприскувачів, які московською (всесоюзною) «Сільгоспхімією», за його розпорядженням, були закуплені в англійців. Іван Іванович хотів закласти пробний виробничий експеримент з вирощування інтенсивної технології пшениці в області, де він певний час трудився першим секретарем обкому партії.

Так англійські колії у виробничих посівах вперше, як і вся інтенсивна технологія вирощування озимини в СРСР, з’явилися у Прикарпатті. Піонером її запровадження став з діда-прадіда черкаський аграрій, доктор сільськогосподарських наук і партійний функціонер Іван Іванович Скиба.

Заради справедливості маю сказати, що його недолюблювали у високих партійних колах Києва. Особливо ж після того, як Скибу, що називається напряму, без погодження із Києвом, висмикнули з Івано-Франківська і всадовили в високе крісло на Старій площі у Москві. У тов. Щербицького полюбляли, коли через нього особисто узгоджували, випрошували кадри на командні висоти у великій столиці. А тут оцінили за анкетними даними – доктор сільськогосподарських наук, перший секретар обкому. Подібних йому конкурентів просто не було в союзі. За деякими даними на обласній дослідній станції закладав власні експерименти… Чи потрібна тут думка Щербицького? Питання, мабуть, риторичне, чи не так?

Такою вийшла ця історія.

Нині українець Іван Скиба десь мешкає на пенсії у Білокам’яній. Ніхто нічого не міг мені розповісти про нього теперішнього. А те, що привезена ним із Англії колія в наших зернових посівах по всіх неосяжних хлібних просторах України стала золотою – це точно. Це до певної міри і завдяки їй Україна повернула собі місце однієї з житниць світу. І за це велика подяка хліборобу Івану Івановичу Скибі.

Слава Україні!

інтенсивна технологія вирощування зернових


Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net