Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.

Що за життя без торжеств і ювілеїв!

Можливо, хто й пам’ятає з вас, друзі, рівнорік тому – 11.03.2017-го я тут, на цьому ж місці, у своїх блогах  також, тиснув статтю, яка називалася  «91 вершник під ворітьми моєї тещі». З неюможна ознайомитись нині тут – http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/26336.aspx

Це була своєрідна хвалебна одаматері моєї дружини – Ларисі Михайлівні Дем’янюк, гарній і милій жінці зАндрушівки Житомирської області. Їй тоді виповнився 91 достойний рік. Мені їїліта видалися саме своєрідними оригінальними  вершниками під ворітьми її обійстя, де вонавесь вік звікувала, тому й так, власне, озаглавив ту публікацію. Незвично, можедещо чудернацьки й образно, власне, так, щоб запам’яталося. Онук моєї тещі,Володя Варгалюк, великий майстер комп’ютерної верстки, художник із Мукачева,виокремив  ту статтю, обставив її побажаннямибабусі добра і щастя, які заслали  тоді моїдрузі під статтею у Фейсбуці, прочитавши ту похвалу пристойній жінці-трудівниці.Видрукував Володимир Володимирович той справжній свій публічний твір мистецтвана лощеному, дорогому папері, з яскравими привабними сердечками, які виставилимої читачі. Привіз і вручив ту красу рукотворну своїй любій бабусі. Ненадивитися на ту яскраву, оригінальну картину, яку й почитати можна. Вонавиглядає, як збільшена моя фейсбучна сторінка з публікацією статті про тещу.  Хто навідається до неї у гості, має чимпохвалитися Лариса Михайлівна. Он як зять із онуком постаралися!

Нині, слава Господу Богу, можнаписати, що прибув під ворота Дем’янків уже й 92-ий благий рік-їздець. Вітатиславну жінку-трудівницю. Бабуся жива й здорова. Як би з цієї нагоди сказала мояпокійна мати, завжди гостра на свіже удатне слівце – «брикає Лариса Михайлівна». 

Довкруги бабці клопочуться їїстарша дочка Катерина, з якої вона мешкає і моя дружина Ольга, яка покинулакиївську благодать та спокій, більше частину свого часу проводить біля матері.Якось вони, сестри, материні дочки  телефонують мені і тамуючи веселий сміх, який,чую, аж розпирає обох, весело розповідають. Проснулася бабуся. Вони до неї, що,мовляв, хочеш, мамо? Може водички, може їсти подати? Бабця усміхнулася й кажежартома: «Мужика хочу…» Бабуся в розцвіті жіночих сил і чар, привабних слів і жартів! А що ж ви думали! Добірна людська порода!

Я сьогодні ж привітав Ларису Михайлівну з їїгарним її днем і кажу:

-Ви пам’ятаєте, як рівнодванадцять років тому, ми святкували ваш вісімдесятилітній ювілей?

-Зачекай, - озивається вона. –Давай краще пригадаємо, як їздили на вісімдесятиліття твоєї матері. Коли цебуло?

-О! Це було… Нинішнього 1-го травня виповнитьсяякраз.. Еге ж, двадцять років тому – 1998 року…

;utrew

Справді, то ціла сторінка і вмоєму житті. 1998-ий був, либонь, найважчим за всі прожиті літа. Бо за завданням недорікуватогоКучми 28 січня, це ж подумати лишень, наказом тодішнього міністра інформації, хочав правовій державі ніхто окрім суду немає права вчиняти так, вольовим рішенням силоміць закрили очолюванумною газету «Правда України», заборонили її друкування і розповсюдження в Україні. Не чуваний у світовій практиці державний волюнтаризм і бандитський розбів від імені держави, але для мене і 128 працівників редакції - доконаний факт.  Куди не вийдеш, не поїдеш, за тобою назирці наглядають люди в цивільному, подві-три машини супроводу за редакційним авто. А 1 травня матері 80! Коли не позвоню, а вона, чути у трубку, пускаючи сльозу, все запитує: "Тебе ще там не зачинили, бо мені тут усі люди кажуть, що хочуть тебе в тюрму посадити?"

Я й вирішив, аби мати нехвилювалася за свого сина, якому явно готували пастку за сміливі публікаціїпроти режиму рижого ідіота  – широко ібучно відсвяткувати день її народження. Газета заблокована, не виходить, народ,сказати б, тиняється без діла по редакції, тому я на те торжество, яке маловідбудитися в моєму рідному селі Джурин Шаргородського району Вінниччини (за360 кілометрів від Києва!)  запросив усіхнаших журналістів, дівчат-коректорів, машиністок, а їх тоді трудилося щось із вісім –одна краща іншої. Сіли ми в чотири чи п’ять редакційних авто. Накуплялищонайбільше закусити і випити, і 30 квітня прибули на обійстя бабусі. Гуртом наще не зораному городі спорудили величезний шалаш. Збили широкі і зручні столи. Допомагали сусідиі родичі. А на ранок ударили музики. Вийшла моя мати в квітчастій терновій хустині, як молода на весіллі.Вітали її всі і квітами, і подарунками. В тому числі і моя теща, котра прибула з ріднею на Вінниччину зЖитомирщини. Поліссяни все огладалися на круті подільскі горби, які височули довкола, на вапннякові штольні, що виднілися на виробках...

А як сіли за столи, моя дочкаТетянка, тоді починаюча школярка, підкралася до мого вуха й шепнула: «Я порахувла, як ти сказав. У шалаші зараз обідає153-оє людей». Відповідаю їй: «А ти ще порахуй, скільки людей сидить на мурах,стоїть під ворітьми…»

Справа в тому, друзі, що у нашомуподільському, справді чарівливому і солов'їному  селі, що розташувалося у ярах і вибалках, є давня живуча традиція.На торжество – весілля, іменини, проводи на службу молодих бранців приходять,звісно ж, родичі та запрошені. Але коли починається розпал оказії, з потужним музичним супроводом, насамперед, запальні та веселі танці, обійстя звідусіль обступають люди, які не потрапили до столу, але котрим вельми цікаво побачити гостей, споглянути на те, як вони веселяться. Що, власне, собою уявляєторжество. Так на ювілеї моєї матері на кам’яних мурах, під ворітьми і хвірткоюзбилося аж 120 осіб, - стільки їх нарахувала донька, малолітня Танюша. Надвечір, я гукнувводія свого Льоню, й кажу йому:

-Візьми ящик горілки, якщо невистачить – добереш іще самогоном з бідона, а також пляшок двадцять шампанського знашого з тобою НЗ і, щоб гарно, в волю, почастував усіх до одного, хто стоїть за одвірками. Не церемонься,наливай по повній чарці, припрошай, і без пригощання не відпусти нікого…

Льоня визнаний мастак наливати/насипатиі припрошати до чарки. За годину ті всі люди, веселі й співучі були вже набабусиному обійсті. Танці були такі, що подібних у тих краях ніхто й не бачив. Особлвио ж на тому кінці, якийсь чомусь зветься Причепилівка. Нечув я таких щебетливих, задушевних пісень. Бо у розпал торжества, під хатою враз зупинивсямікроавтобус, і з нього висиалася група людей з акордеоном, усі в барвистому  українському вбранні. Чоловіки у смушевих шапках, вусаті та гостроокі. Дівчата рознаряжені, як з казки! Вони зайшли на подвір’я,як заспівали, як заспівали…. Їй-право, аж густі, головаті верби понад річкою,що струменить побіля обійстя, погнулися. Що за люди, хто і звідки – я тоді,чесно кажучи, й сам не знав. Зупиняти їх, виясняти, зрозуміло ж, не будеш.Треба б їм хоч би чарку та шкварку дати для зігріву. Понесли все їм на тацях у двір наші хазяйки. А вони махнули по чарчині, і в танок. З гопаком. Уперміжку з гостями. Співають, яе Боги! Кращу пісню закращою ведуть. Весь народ окружив їх, і також співає. Добра моя мати тількикінчиком хустини визбирує сльози. Мене бережно торкається рукою і стиха каже: «Охти ж і придумав…»

Аж згодом вияснилося: що цевітати мою матір, просту колгоспницю в минулому,  Лікерію Феофанівну, прибула група артистівВінницького музично-драматичного театру імені Садовського. Їх направили сюдимої вінницькі друзі. Вже й розрахувалися з артистами, з мене лише чарку піднести. Думаю, тепер ви зрозумієте, що там було за торжество умоєї матері на іменинах.

Я й по нині щиро вдячний, що незважаючи на опалу, котру влаштувала тодішня центральна влада щодо мене, якголовного редактора єдиного в Україні потужного (наклад газети склав 700 тисячпримірників!)в опозиційного видання, приїхали на торжество перший заступник міністра фінансівУкраїни, мій друг Станіслав Буковинський, генерал-майор, заступник командуючогоПротиповітряної оборони України Олександр Васильович Костюк, суддя тоді Верховного судуУкраїни Анатолій Якович Кияшко, його дружина Ніна Гнатівна – тоді керівник юридичногоуправління Верховної ради України, керівник управління ГУ МВС у Вінницькій області Микола Миколайович Горобець з дружиною Наталкою.

Потім мені розповідали, що нашасусідка баба Горпина, геть древня жіночка хвалилася: «Ніколи в житті не знала,яке воно те чампанське, а в Лікори Горобчихи попробувала – дуже колюче,солодке і страшно в голову бє».Дід Гнат Гавазюк, ще один наш добрий сусіда і батько мого друга Васі, з яким ми десять років поспіль корів за селом пасли, так, бідняка, захмелів, п’ючи горілкуі запиваючи її шампанським, що йти просто не зміг. Вирішив лізти додому… рачки.Але вдарився не в кінець села, де його видніється хата з-під наших воріт, а доцентру Джурина. Його розвернуть люди, кажуть: «Повзіть, дідуню, он туди-он, убік Вербівки, бо вам туди треба…» А він не дається, сердиться: «Я сам,- каже, -  знаю куди мені тра…»

Довго легенди ходили в районі проте торжество, бо на нього приїхала і частина керівництва Шаргородщини. І начальник райвідділу міліції був, і прокурор тодішній, кілька голоів колгоспів, моїх друзів навідалися. Непобоялися київської влади. Молодці, і спасибі тим людям, що вшанували мою маму,яка все своє життя селянське чесно трудилася у буряківничій ланці на ті проклятющітрудодні.  

Але підоспіло вісімдесят літ моєїтещі. Ну, погодьтесь, було б незручно, якби я матері влаштував такий шикарний бенкет, що й про нього і нині, через двадцять літ пам'ятають, згадують, лиш коли заявлюся у ті благословенні краї,  а про милу й чарівнунашу Ларису Михайлівну забув. Дванадцять літ тому я трудився керівникомпатронатної служби Міністра аграрної політики України. Як хтось казав – уМіністерстві хліба, сала, ковбаси і вина з горілкою. До складу відомства тоді входили й аграрніуніверситету. Ось я й зателефонував ректору Житомирського сільськогосподарському вищу Антону Малиновському.Знав його добре за попередньою роботою на посаді глави Житомирської обласної державної адміністрації.Кажу приблизно таке. Відомо, що на конкурсах ваші студенти-аматори завждиперемагають серед вузів галузі. Чи не можна було б двійко-трійко ваших голосистих та співучиххлопів=дівчат запросити на ювілейне торжество в Андрушівку, до садиби моєї тещі.Я з ними, як надежить, розрахуюся, скільки б вони не замовили за той імпровізований концерт.Нехай скрасять наше застілля молоді та юні гарною піснею та примовкою. Організую транспорт їм додому.

Антон Станіславович наче чекавтакого мого прохання.

-Будуть, - переконливо каже, - наші люди. Не турбуйтеся, обов'язково будуть наші хлопці та дівчата. Сільки там їхати до тої Андрушівки. Організують вам таке торжество, що бабуся до кінця днів своїх пам’ятатиме їхнівеселі і радісні співи… Вони це дуже файно вміють робити...

Вирішили святкувати ювілей в Андрушівці. У велику кімнату на 45квадратних метрів, бо на вулиці 11 березня ще було холодно, набилося, спасибі всім, стільки людей, що хоч бери та стіни хати розсовуй для комфорту. Всі шанують, поважать нашу Ларису Михайлівну, аж бігом біжать її вітати. Все своє життя трудилася вона в бухгалтерії цукрового заводу. Вона всіх знає, і всі її...

І ось уже гості за столом, яхвилююся, все скритно поглядаю на годинник, чекаю дзвоника від студентів, якіза домовленістю  мають самі добитися доАндрушівки. Наготував авто, щоб вискочити за ними, довести під хату, напевне, з автобусної станції. Коли цедзвонить мій мобільний телефон. На моє здивування, чомусь озивається сам пан Малиновський, каже: «Вигляньте увікно, наша бригада уже під вашими ворітьми…»

Вискакую з хати. Боже ж ти мій милий!Стоїть «Волга», поруч з нею сам пан ректор університету А.С. Малиновський, весь у красі і повазі, високий, бровастий,  водій тримає в руках музичний центр з динамиками і мікрофоном, а ще трійко чарівних, як писанокдівчат притупцюють. Сказати б, юними копитами землю б'ють. Одна краща іншої! У вишиванках,червоних спідничках, у червоних чобітках, у віночках з яскравими биндами. Ніжкипід ними точені… О-йо-йо-й! Скільки ж неперквітного чуда до нас! Волоокі поліські красуні, немовби з картинки Богині зійшли…

Як ступили мої дорогі гості з голосистою піснею досвітлиці, всі від здивування аж роти повідкривали. Чарки, виделки у бік відклали, в очах здивування і захоплення. Це що ж за артисти такі вишукані?! Звідкіля тут взялися?! А я про цей сюрприз нікому,навіть дружині жодним писком не обмовився: боявся, а мій задум враз зірветься! Не хотілося осоромитись. Лариса Михайлівна, дивлюся, аж нібито розцвіла. Значить, догодив тещі... Хоч раз на віку...

А яким же ж удатним, голосистим виявивсяАнтон Станіславович Малиновський. Чорнобровий, циганкуватий, видний чолов'яга. Між дівчатами, як легінь у вишитій сорочці під свою природну смуглявість... Йому б на сцену йти, їй-право, не загубиться серед знаних артистів.   А скільки ж він, сокіл ясний, знає тих чарівливих пісень – і давніхкозацьких, і про долю, і про жінок-трудівниць. Задушевних і ніжних. А дівчата… Що вони лишень не витворяли на томуберезневому торжестві. Здається, ні на мить не залишалися ми всі без пісні, без дотепного жарту. 

Дванадцять літ поминуло відтоді, а мені ЛарисаМихайлівна щороку разів п’ять згадає, скаже: «Ох, Сашко, яких же ти привіз на мійювілей гарних артистів. Ніяк не забуду».

При всіх вітаючи нині публічно з 92роковинами рідну тещу, кажу: «Нехай доживе Лариса Михайлівна до свого 95-ліття,повне подвір’я в Андрушівку привезу Заслужених і Народних артистів України. Щобїй заспівали... затанцювали..." З культурою вона дружить усе життя. Її чоловік, Іван Онисимович Дем’янюк35 років в Андрушівці керував районним відділом культури. Вона вельми поважає цих людей - артистів...   

Нехай це буде своєрідним стимуломїй до столітнього життя!  

***

Цікаве доповнення. Відтоді, як опублікував я цю оповідку, пролунало аж три дзвники від моїх друзів-односельців. Із зауваженням: чому, мовляв, я не згадав ту обставину, що, так би сказати, у ході підготовки до величного ювілею моєї матері два тодішні керінвки села, два Сергії - Яковишин і Гончарук - голова колгоспу і голова сільської ради знайшли змогу і вирівняли дорогу на Причепилівку, засипали всі баюри на шляху. Аби не було соромно перед людьми. В усіх трьох моїх абонентів вердикт був один. Дуже шкода, що нестало бабусі Лікерії, бо, либонь, тепер більше ніхто і ніколи на тому кутку селе не лагодитиме сільський путівець...  

***

На фото, яке зробила моя донькаТетяна три роки тому, Лариса Михайлівна Дем’янюк у своїх 89, як у шістдесят! 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net