Іщо ж ви, друзі, знаєте про… земляцтва? Що це за штука така, скажіть, будьтеласкаві? Звідки вона взялася, для чого існує, куди й до чого веде, закликає?Хто входить до складу їх братств «мочиморд»… О. лишень, не кривіть хтиво пискивід цього слівця, не ображайтесь на цей начебто нереспектабельний вираз, бо цей наш великий і мудрий батько-Тарас Шевченко колись входив до подібної співдружності«мочеморд», де файні хлопи бодай раз у рік, а мочили вуса в сивусі. І вважалосяте вельми пристойним заняттям.
Нездивуюсь, якщо хтось скаже про 90-літню історію цих громадських організацій,позаяк тоді, коли столиця України була в Харкові, а кадри до урядових структур звозилисьдля розплоду з усієї тодішньої великої, навіть би сказати, цілком неосяжної України,у тому числі і з Кубані, Зеленого Клину, Білгородощини, Курська й поза його-нього, так ось ті мужики з розпуки ідля гурту за територіальним покликом, подекуди утворювали свої братства-земляцтва.Але я вам точно скажу, що нинішні гуртові громадські колонії, котрі переважноводяться тепер у сучасному Києві, починалися після весни 1995-го. Кажу такупевнено, позаяк маю до того найконкретніше родинне відношення, до їх безпосередньогонародження.
Проземляцтва я почув 1979-го, прийшовши на навчання до тодішньої ВПШа. Ось там ужеіснували справжні братства-земляцтва за територіальним поділом. І відіграваливони значну роль у гуртуванні заїжджих продвинутих мас. А вже наступноговересня обрали мене президентом Вінницького земляцтва, і я до самого випускуволодів справжньою булавою, відлитою у Вінниці на якомусь там заводі, точнукопію тієї, яку має Богдан Хмельницький на Софійській площі столиці (уночі,замогаричивши міліцію, лазили наші хлопці-ВПШівці на пам’ятник, вимірювали до сантиметра головнийпосадовий атрибут Гетьмана України). Ховав я її від недремного партійного окадеканів-командирів за книгами етажерки угуртожитку. Еге ж, за опасистими і жирними томами «Капіталу» Карла Маркса насамперед…
Колидесять років по тому мене обрали журналісти «Правди України» головнимредактором газети, я через деякий час згадав, що з кореня-прадіда є подолянин,вінничанин. А в колі друзів-земляків якось розповів, як це добре вшановувати одинодного в крузі побратимів із рідного краю. Одне слово, утрьох із ВіталіємБезносюком, генералом Олександром Костюком (нині покійним), при підтримці однодумців,ми й утворили перше тієї пори в столиці Незалежної України Вінницьке земляцтво,чимало потрудившись над тим, щоб розробити статут організації, підготувати кодексчесті членів цієї організації, зібрати народ, сформувати його за секціямиінтересів. Організаційне засідання відбулося навесні 1995-го. Звичайно ж, за накритими столами, з піснями йтанцями. Після нас ці громадські обласні утворення пішли по Києву, як гриби дощової осені.На одному з таких установчих зібрань, не скажу посланці, якої саме землі, хильнувши,певне, трішки більше, ніж потрібно було б, навіть зчепилися у рукопашну і вдрузки рознесли величезне вікно, за яким гуртувалися. Одначе ця надзвичайна подіявсе одно не спохмурила загальний фон родів веселого компанійства на нашійвулиці народження обласних земляцтв. Більшість читачів і не знає, гадаю, що земляцтва, а загалом же неформальні, добровільні об’єднаннявиходців з різних країв держави, десьмають нині навіть якусь реєстрову силу на рівні Кабміну. Бо деякі з чиновниківз вулиці Грушевського буцімто здійснюють контроль за тим, як живуть і над чимдихають маленькі дзеркальця величезних обласних громад. Ні, ні, це ніяка не дріб’язковафедералізація унітарної нашої країни, бо земляцтва не мають ніякого впливунавіть на своїх друзів-побратимів. Адже вони - це щось схоже, до панібратського мисливськогогурту: обєднуються добровільно, а вирішуютьпроблему з обов’язковим застіллям.
Осьподібне засідання з підведенням підсумків року, зустріччю свіжого Новоліття відбулося вчора, 27 грудня ц.р. в товаристві «Вінничаниу Києві». І проводилося воно в самому, що не є центрі столиці, буквально засорок-п’ятдесят кроків від величного пам’ятника Тарасу Шевченку, що височитьнавпроти червоного корпусу Національного університету імені Кобзаря, у відомомуресторані «Опанас».
Віталій Миколайович Кононов
Це,звичайно, чудова віддушина в нашому нинішньому непростецькому житті, зібратисяз друзями-земляками, обмінятися новинами, послухати один одного. Заокруглитипублічно, що у кого сталося-відбулося, бо ж час так стрімко пролітає над нами,не встигаєш і оглянутися, як уже доводиться міняти рік на календарі.
Я,збираючись на засідання земляцтва, віднайшов запис нашого організаційногозасідання далекого-далекого вже 1995 року. Впало в око з тієї події, що наньому був присутній (ви не повірите хто!), композитор із Москви ОлександрМорозов. Той, чиї пісні ми співаємо уже десятиліттями. Щоб не було закидів-звинуваченьмене у москофільстві, зазначу, що саме він поклав на музику поезії багатьох ібагатьох українських авторів, у тому числі й знаменитий славень про Матір-українкуБориса Олійника «І куди ж це ви мамо?» Олександр Сергійович цілком формально, як член того земляцтва був присутній на цій зустрічі (привів його туди відомий українськийпоет-пісняр, вінничанин Микола Луків). Ось, як Ол. Морозов про це розповідав, до речі,вишуканою українською:
-Коли мійбатько працював секретарем Могилів-Подільського міському партії, і мешкали ми над самим Дністром, я був записаний українцем.Потім його перевели на цю ж посаду в Окницю Молдови, записали молдованином. Такібули метаморфози СРСР. Тепер наче росіянин, хоча теща моя… Нова теща… з Черкас…
Микола Єфремович Поліщук
Ні, тепер уземляцтві варяг немає, усі з-понад Бужжя і Дністра. Я навіть почув, як дехтоказав, що ми, вінничани, мовбито маємо показувати приклад усім у Києві,насамперед в організованості… Бо ж наші вихідці біля керма держави. Коментуватине буду, обміркуйте самі цей логічний посил. Але найбільше сподобався виступаксакала нашої подільської землі, професора-травматолога, колишнього міністраохорони здоров’я України Миколи Єфремовича Поліщука. Він сказав таке:
-Ми правдукажемо, що важко живемо, що порядку немає, крадійство розвелося – важко вгамуватийого. Але я все-таки вам спробую довести, що поступ вперед у житті є, і до тогож помітний. От сьогодні проводив обхід у своїх підшефних лікарняних палатах.Звернув увагу на те, що серед тих, хто лікується нині в стаціонарі переважаютьлюди під вісімдесят і за вісімдесят літ. Знаєте, раніше просто ніколи вмедичних закладах не було пацієнтів такого солідного віку, що там гріха таїти: вонине доживали до таких літ. Значить, ми все-таки зуміли помітно подовжити вікжиття наших громадян. І цього не можна не примітити, спростувати…
Анатолій Петрович Юхимович
Приємновразили логічні посилання в роздумах першого посла України в РФ ВолодимираПетровича Крижанівського, котрий свого часу допомагав Л.М. Кравчуку валитиімперські мури СРСР, подивували думки про мудрощі нашого життя. Як нам бутидостойними громадянами своєї незалежної держави, коли ворог не перестає гостритизуби, викрадати наших громадян. Ще один медик, науковець, завідувачкардіологічним відділенням однієї з центральних клінік столиці Олексій ІвановичІвашківський виклав свої розмисли про щадливі режими для сердець, про вплив наце звичайної людської дружби і порядності стосунків навіть таких середовищ,яким є чудове братство подолян у рамках звичайно земляцтва. Бережімо одні одних!– говорилося між рядками виступу доктора. А Секретар Рахункової палати АнатолійПетрович Юхимович мудро й по-філософськи говорив про аудит життя кожноїгромади, вміння арифметично будувати життя і держави, і кожної сім’ї зокрема. Відповідальноставитись до трат кожного дня. «Тільки розрахунок і ощадливість є спонсорами укмітливих господарів» – почули ми з його уст. Мій давній друг, політик івзагалі чудовий мудрець Віталій Кононов наголосив на тому, що будучи краплинкоюв океані, належить завжди пам’ятати з якого ти джерела…
Що тут скажеш,заперечити просто нічого…
Володимир Петрович Крижанівський
Були це все ненав’язливі, кебетливі мудрощі, які не назвеш повчаннями, скоріше за всерозмисли у голос, де можна було щось і заперечити, і доповнити до сказаного. Головниймотив цих теплих і дружніх розмов поблизу гранітного велета-Тараса – як жити громадою-піщинкоюв величезному світі людей, аби не залишитися в людському морі мовби на човнібез весел. Порятунок від головної хвороби нинішнього віку, як я зрозумів ізнастроїв вечора, є об’єднання в земляцтва, які можуть бути надійною формоюспівжиття громадян.
Олексій Іванович Івашківськтй
Так багатосвітлих, одухотворених обличь побачилось мені в особі тих, хто нещодавно з’явивсяв нових рядах членів земляцтва «Вінничани у Києві». Спільна чарка під Новийрік, побажання один одному на 2018-ий, що називається, очі-в-очі лише зблизили всіх. Будьте ж здорові та щасливі мої земляки-вінничани!Ви теплі, надійні, вірні друзі!
