У столиці зрушив лід: створено громадську організацію, яка викорчує з практики чиновників "рускую фєню" й окупаційний й мокворотий "язик"
Дуже хотілося б, пани добродії, щоб учорашній гарний, сонячний день 15 вересня став для всіх нас історичним. Бо надії на це в нього є всі. У зеніті першого місяця осені сталася велика подія в культурному, політичному житті держави. У столиці народилася, виплодилася з болей і страждань багатьох поколінь українського народу громадянська спілка «За україномовний Київ».
Київ завжди фігурував мірилом українськості довколишніх земель. І коли побутував васалом Москви, називався столицею «братерської» республіки, і нині, як нарешті дожився до звання столиці відродженої незалежної держави. Зовнішні обриси в прапорах, одяганках-вишиванках громадян начебто змінилися, стали теплішими, родинними, а ось глибинна суть ще залишається почасти коренево підмороженою. Пройдешся вулицями, ступиш до громадського транспорту, крамниць, супермаркетів – вряди-годи наштовхнешся на болісно пекучі звернення, гомін почасти ворожий, не наш, не рідномовний. Без теплоти і м’якості у вербальних звуках і зворотах. Грубий, близький до лайки. Ніби мимохіть забрів до якогось там Воткінська чи Пскова, Костроми.
Та скільки це вже можна терпіти, щоб верхувала в нашій українській стороні чужа ненависна говірка, заслана сюди ще параноїками Лєніним та Сталіним, з їхніми пітєрськімі і московськімі пролєтаріямі, підкріплені різноманітними распоряжєніямі і дєкретамі с расєйской сторони?! Надто терплячими ми були. Століттями. Хто хоче зрозуміти, як це важко було українцям битися за свою мову, нехай почитає хвилюючі спогади, до прикладу, письменника, публіциста, історика Дмитра Дорошенка про те, як відбувалося відкриття пам’ятника автору «Енеїди», родоначальнику сучасної української мови Івану Котляревському у Полтаві 30 серпня 1903 року. Влада тієї пори жорстоко забороняла не лише будь-яку друковану продукцію українською, а навіть розмовляти. Під суворою пересторогою знаходилося виступи з трибуни на торжестві малоросійською, як тоді називали наші діалектні риси. Але не зважаючи на це, виступ від української громадськості, письменників, які з’їхалися звідусюди, навіть уперше на Велику Україну завітали творці з Галичини, під ґвалт паще російських чиновників літераторка Олена Пчілка, мати присутньої на торжестві Лесі Українки, свій виступ почала рідномовно. Народ зустрів цей бунтівний глас бурхливими оваціями. І це було рівнозначно громові серед ясного неба. Сигналом до того, що мова наша жива в серцях і душах українців. Що вона рветься на волю, в маси. Що цього полум'я вже нікому не загасити.
Дуже довго ми запрягали, понад сто років йдучи до того, щоб утворити організацію у столиці держави, яка б об’єднала в ній тих, хто розуміє і відчуває, що на Київ очікує мовний переворот. Своєрідна діалектна революція. Готова наближати своїми конкретними діями час повсюдного панування нашої рідної мови. Через жорсткий і немилосердний контроль за владою, за сферою обслуговування, освітньою галуззю, рекламним бізнесом і всім тим, де мешкають, працюють, навчаються, лікуються українці. Позаяк саме столиця має показувати приклад зміни «язикових» на мовні стандарти. Аж до позбавлення постів різного роду дражливих авакових, які принципово і з диким викликом порушують усі державні стандарти використання української на службі, склавши при цьому дулю в кишені безхребетним українцям.
Важливо, щоб нова спілка довго не розкачувалася. Щоб негайно запрацювали її сектори. Насамперед публічний, який би показав, вивів за вухо на люди тих, хто вважає, що «українська мова – справа 36-та». У лапках, до речі» пряма мова від пана Кличка, голови Києва. Ми маємо так спрацювати, щоб і цей чиновник різко поміняв власні стандарти уявлень про сферу вживання української мови у столиці, і в стосунках з підлеглими передусім. Щоб і він незабаром написав заяву на вступ до нашої громадської спілки.
Хочеться вірити в те, що новообраний голова спідки Олександр Вовченко, відомий громадський активіст почне гуртувати довкола себе людей беручких і безкомпромісних, здатних пояснити кожному «какаяразніца» між ворожим, окупаційним нарєчієм і мовою наших предків. Думається, що ми одним із перших маємо вирішувати питання грошової кари за ігнорування державної мови в державному управлінні, державному будівництві, рекламному бізнесі тощо. А це означає має бути тісним зв'язок з депутатами Київради, народними депутатами України, Комітетами Верховної Ради. Щоб уже невдовзі, виступивши на нараді перед співробітниками МВС рускогаварящій міністр отримав повідомлення про штраф на 30 тисяч гривень за порушення етики спілкування і використання мови загарбника, чим образив інтереси тих, хто втратив на війні з Московією рідних та близьких. Щоб після написання інформації в Твітері москворото градоначальник Києва отримав «лист щастя» у вигляді штрафу в 15 тисяч гривень.
Велику справу зробив один із керівників нової громадської спілки професор Іван Пилипович Ющук. Він сьогодні у Фейсбуці виставив свою статтю про те, чому українці повинні прагнути спілкуватися рідномовно. Це як заспів до всієї великої роботи, котру належить нам виконати для очищення столиці від русифікації. Почитайте, думаю, що вона сподобається багатьом - https://www.facebook.com/ushchuk/posts/914369895380447
На закінчення те, чого також не можу обійти мовчанкою Коли тривали підготовчі роботи до утворення громадської спілки виникла ідея назвати її «За україномовний Київ». Я ще тоді казав і навіть звертався в письмовим проханням до О. Вовченка та І. Ющука прибрати з назви прийменник «за». Оскільки в даному варіанті, даруйте за відвертість, назва звучить мовби тост… в антиалкогольній кампанії – «За тверезий Київ», до прикладу. Позаяк маємо справу з стратегічним продуктом – мовою, яка є важливим елементом національної безпеки, то треба, на моє щире переконання, вести наступальну роботу, а не ховатися за прийменники. Себто, навіть у назві громадської організації належить кардинально стверджувати – «Україномовний Київ», а не сором`язливо присідати за другорядним членом речення. Тому це «за», тут, як причепи кобилі хвіст. Наче ще одне боязливе застереження: тихенко сидіть, щоб путін не напав…
Але оскільки так уже проголосовано (вельми шкодую, що справи не дали мені змоги побувати на цьому установчому засіданні), доведеться поки що підкоритись під таку незграбну назву. Хоча думаю, що перейменовувати спілку таки доведеться. Бодай тоді, коли Київ, не без нашої допомоги, звичайно ж, защебече рідномовно…
