Сім тисяч професору на лапу...

         І якби це все зрозуміліше передати… От задам загадку для всіх. Які жінки нині у містечках, райцентрах на видноті? Ні, зовсім не колишні райкомівські активістки: вони вже давно побабились, вилиняли. Таких тепер взагалі не видно. Здиміли як клас. Позаяк нині не буває масових зборів ніяких: пленумів, форумів, зльотів. Ні розфуфирених учительок не видно, причепурених, звабливих лікарок з медсестрами, відомих телефоністок з осиними таліями. Зникли різноманітні ударниці, яких так любило розглядати, наскрізь просвічувати начальство з президії: затяжним рентген-поглядом з прощупуванням знизу вгору, вгору, вгору – згори до половини туловища, упираючись свердлячим поглядом…

                Знаєте, хто нині всіх їх замінив? Продавчині. Молоді, привабні. Здебільшого з вищою освітою, бо ж виші стільки наклепали вже тих дівчаток з дипломами, що їм більше нікуди подітись, тільки одна дорога - за прилавок. З напацьканими нігтями, з палаючими поглядами.

                У мене є знайомий, який, напевне, найдовше в одному західному місті, ще з часів радянської інквізиції,  має власну кав’ярню з великим попитом на сьорбання питва. Розгадка напливу відвідувачів у тому, що він бере на роботу найкращих баришень міста. Тільки з’явиться якась файна дівчина на бродвеї, він її обов’язково  вмовить трішки попрацювати. Всі парубійки тут, як тут, одні за одними замовляють каву. І кожному відомо: їх обслуговують лише чарівниці. А завтра будуть нові, ще солодші…

                У містечку, де довелося трішки затриматись, я ревізором обдивився цей чудовий товар і прийшов до висновку, що тут найкращою є одна… Струнка, зі смачними варґами, язиката як бритва. З вродливим обличчям, матовою, ніби шліфованою шкірою. Волоока Ксеня. Загляну ніби за покупками до магазину, а сам лише прислухаюся, як вона влучно коментує ту чи іншу новину. Залюбки послухати. За словом до кишені не лізе.  

                Давно сюди не заглядав. Якось під’їжджаю на авто. На сучасній призьбі магазину гріються на сонці після нагальної серпневої прохолоди дві продавчині. Забачивши мене, одна піднялася. Придивляюся: моя симпатія Ксеня. Я, напевне, зашарівся, бо жодного разу з неї не спілкувався, та ще й так, як тепер - віч-на-віч. Поки заходимо, надтріснутим голосом кажу:

-          І що трапляється, коли у вас черг не буває? А то ж до вас ніколи не доступишся?

-          Як бачите. Тепер люд збіднів, практично нічого  не купляє… Хліб та сіль, олію…

-          Це ще вам нарікати не безгрошів’я… Це ж ваш власний такий великий магазин.

-          Не мій, а батьків. А ми всі свої гроші віддаємо на навчання.

-          О. так ви іще навчаєтесь! І де, коли не таємниця, оскільки в тому університеті, де читаю лекції вас не зустрічав..

-          Та не я, а син…

-          У вас такий дорослий?

-          Ага, такий. І - дорогий – дорогий… Уявіть собі двадцять тисяч доводиться платити за навчання. А оце на початку літа з’явився хвіст, і такий, що трішки потягнеш з ним – виключать з третього курсу. Беру торбу грошей і їду до вашого Києва зализувати справу.

-          І скільки коштувало те «зализування?

-          Зовсім нічого – сім тисяч на лапу. За четвірку. А нижче не можна…

-          І кому занесли?

-          Професору.

-          Він, мабуть, кривився.

-          Ще й як! Бридився. Клявся мені, що вперше і востаннє бере. Я хотіла там його убити. Спеціально ж так підвів ситуацію, що треба викупляти той екзамен. А я змушена крізь сльози ненависті йому усміхатися: «беріть, беріть». Повний ідіот… Приїхала додому, включила телевізор. Там тільки й про цю корупцію й говорять, а я її стимулюю. Аж себе перестала любити.

Очі в неї сині-сині. Я забув, що мав купляти. Можливо, тільки подивитись у ці озерця та послухати сповідь…