“Іскра” Меріл Стріп і тліючі смітники Голлівуду

Ситуація зі скандалом довкола промови акторки Меріл Стріп під час церемонії вручення “Золотого глобусу” по-своєму кумедна. Тим не менше, інцидент зі Стріп дозволяє краще зрозуміти американську дійсність і навіть деякі глобальні тенденції.

Ситуація зі скандалом довкола промови акторки Меріл Стріп під час церемонії вручення “Золотого глобусу” по-своєму кумедна. Тим не менше, інцидент зі Стріп дозволяє краще зрозуміти американську дійсність і навіть деякі глобальні тенденції.

Найперше, що варто усвідомити — ніякої сенсації не було. Стріп не вперше критикує Трампа. Вона не одна критикує Трампа. На її місці (під час вручення премії) Трампа мав би зачепити хтось інший. Коротше кажучи, Стріп — це щось таке, що позбавлене якості, проста арифметична одиниця, яку можна замінити на іншу.

До Трампа налаштований критично увесь загал американської кіноіндустрії і виробників маскульту в цілому.

Голлівуд лівацький (ліво-ліберальний). Для акторів, режисерів, сценаристів теми ЛГБТ, прийому мігрантів і викриття всюдисущих “фашизму” і “диктатури” є такими собі “священними коровами”. Якщо хтось і не індоктринований ліво-ліберальними ідеями, то все одно мусить демонструвати лояльність своїми заявами чи іншими діями. На відверте дисидентство наважуються лиш одиниці. Яскравий приклад — Мел Ґібсон, який після масштабного цькування був змушений переїхати до Австралії.

Отож, не варто дивуватися тому, що сучасні американські фільми, скажімо, рідко обходяться без позитивного образу героїв-гомосексуалістів. Рівно ж, не варто дивуватися тому, що, будучи заангажованими до політичного життя, представники кіноіндустрії підтримали Клінтон, а тепер використовують першу-ліпшу нагоду, аби “уколоти” Трампа.

Цікаво, що Голлівуд не завжди був лівацьким чи просто ліберальним.

Якщо людині, яка виростала на “Американському пирозі”, дати почитати фрагменти енцикліки Пія XI “Vigilanti Cura” (бажано не говорячи про дату її написання), вона здивується компліментами, направленими Папою представникам американської кіноіндустрії: “Управителі кінопромисловості в Сполучених Штатах Америки вже визнали цей факт — визнали, що на них самих лежить відповідальність перед світом і людьми. В угоді, ухваленій за загальною згодою... вони офіційно присяглися надалі оберігати моральне благо кіноглядачів. У цій угоді обіцяно, що жоден фільм, який понижує моральний рівень глядачів, який зневажає людські закони чи закони природи або заохочує порушувати їх, — жоден такий фільм не вийде на екрани”. Далі, щоправда, Папа визнає, що не всі виробники кінопродукції дотримуються встановлених правил, але хвалить американських громадян, які цьому протистоять.

Дивуватися немає чому. Цитовані слова були написані 1936 року. Аж по 1968 рік у США діяв Кодекс Гейза. Згідно з його правилами, у фільмах заборонялося: позитивне висвітлення злочинців, висміювання шлюбу, показ сексуальних сцен, позитивне висвітлення гомосексуалістів, пропаганда стосунків між представниками чорної та білої раси, зображення священнослужителів у негативному світлі та багато чого іншого.

Кодекс Гейза не пережив 1968 року, коли ідеї Маркса, Мао та Троцького вперемішку з гаслами сексуальної революції і боротьбою проти расової сегрегації радикально змінили обличчя країни. За одинадцять років після офіційної відміни кодексу в кінопрокат вийшов фільм “Мангеттен”. Майбутня “викривачка Трампа”, молода Меріл Стріп зіграла у ньому другорядну роль дружини, яка кидає чоловіка заради коханки-лезбійки (чоловік, щоправда, мало чим кращий, а сам фільм показує кашу, котра в той час існувала в головах лівацької інтелігенції).

Рівень виродження Голлівуду, різниця між тим, що було, і тим, що є, чудово ілюструється парадоксальністю нагородження “Золотим глобусом” таких як Стріп. Адже ідеться про вручення премії Сесіля де Мілля (1881-1959) — людини правих поглядів, палкого антикомуніста.

Нинішня ситуація в голлівудському цеху є такою, що там не особливо толерують і поміркованих республіканців — не те, що “неполіткоректного” Трампа. Натомість лівацькі ініціативи демократів там залюбки вітаються.

Наприклад, коли адміністрація Обами почала форсований наступ на право американців володіти зброєю, до тематичної пропаганди долучилася низка голлівудських і не тільки голлівудських знаменитостей: актори Кріс Рок, Вільям Фаррелл, Дженніфер Еністон, Емі Шумер, Аманда Піт, Джуліанна Мур, співачка Бейонсе та багато інших. У суспільстві гоплофобні інформаційні кампанії за участі зірок викликали неоднозначну реакцію. Багато хто підкреслював лицемірство новоспечених борців за суворий контроль над зброєю, адже вони зробили собі ім'я зокрема тим, що знімалися у переповнених насильством фільмах. Саме кіношне насильство, часто відірване від будь-яких високих і благородних цілей, є одним із факторів, що призводять до масових невмотивованих вбивств (передусім випадків вчиненої учнями стрілянини у шкалах). А якраз ці інциденти були предметом маніпуляцій з боку противників права володіння зброєю.

Британська журналістка Сюзанна Мур закінчує присвячену Стріп статтю у “The Guardian” патетичним чином: “Промова Стріп є іскрою. Вогонь має поширюватися”. Цим вона підсумувала свій заклик до представників маскультурного істеблішменту розгорнути потужну боротьбу проти Трампа. Чи розгориться вогонь до тих масштабів, про які мріє Мур, залишається під питанням. Зрозумілим є інше: якщо промова Стріп і є іскрою, то хіба що іскрою від тліючого смітника, який тліє уже давно і добряче чадить.

Голлівудський і, взагалі, маскультурний істеблішмент США є аналогом “малого народу”, про який писав французький історик Огюстен Кошен у контексті революції кін. XVIII ст. Якщо говорити спрощено, “малий народ” — це інтелектуальна (у широкому сенсі) еліта, що узурпує громадську думку. Серед її завдань є поступова трансформація переконань якомога більшої частини суспільства. Але найперше її завдання — встановлення монополії на право говорити від імені громадськості: всі, хто не з “малим народом”, мають бути заглушені. Перемога Трампа стала доказом того, що, попри старання “малого народу”, реальний народ все ще може говорити про свої цінності та інтереси.

Під час виборчої кампанії Клінтон активно підтримували зірки. Деякі аналітики зазначають, що це принесло зворотній ефект: підтримка представниці політичного істеблішменту особами, що належать до маскультурного істеблішменту, лише підсилила надії на Трампа як альтернативу дискредитованій еліті.

У Франції “малому народу” вдалося паралізувати одних і суттєво змінити переконання інших. На масовий спротив підготовленій “малим народом” революції спромоглося лише населення Вандеї та Бретані. Американському “малому народу” також вдалося дуже багато. Тим не менше, американці спромоглися на нове Вандейське постання у вигляді обрання Трампа.

Трамп — не Анрі де Ларошжаклен і не Жак Кателіно (які часи, така й Вандея). Але те, як йому протидіє “малий народ” і вся ліво-ліберальна еліта, вселяє надію. Трампу, вочевидь, не вистачає світоглядного стержня і він є занадто хитким. Одначе протидія з боку ліво-лібералів, чітка поляризація, котра відбувається у США, можуть підштовхувати його на правильний шлях. Трампівська Вандея виглядає дуже блідо у співставленні з історичним Вандейським повстанням. Проте радикальні історичні перетворення часом народжуються із невиразних і несміливих змін. Можливо, саме таке перетворення готується у кіптяві смітників голлівудського “малого народу”.