"Люди звертаються з питань життя і не-життя": яка вона, соціально-психологічна допомога?

Шок, страх, розгубленість та дезорієнтація — найпоширеніші слова, якими описують українці своє 24 лютого. Пізніше до них додалися – втрата, горе, насильство…

Одним з найбільш неспокійних регіонів ще у перший день нападу стали міста, що знаходяться поблизу зони розмежування з тимчасово окупованими територіями: Станиця Луганська, Щастя, Волноваха, Сєвєродонецьк, Попасна, Гірське.

Саме у цих містах протягом шести років працюють мобільні бригади соціально-психологічної допомоги. Їхню діяльність забезпечували Українська фундація громадського здоров‘я (УФГЗ) спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), у співпраці з місцевими центрами соціальних служб та за фінансової підтримки уряду США. 

У мирний час мобільні бригади допомагали постраждалим від домашнього насильства: надавали психологічну підтримку, допомагали скласти план безпеки, налагодити стосунки в родині або ж піти від кривдника. 

З початком повномасштабної війни запити до фахівців змінились: тепер вони стосуються буквально життя та смерті, або, як говорить керівниця та психологиня Селидівської мобільної бригади Олена Чубарь, «життя та не-життя». Фахівчиня стверджує, що сьогодні телефони наших мобільних бригад перетворились на рятівне коло, за яке щодня хапаються десятки людей:

«Наразі до Селидового евакуюють багато людей. Хтось з них залишається на перепочинок, а потім прямує на захід, адже в нас теж небезпечно. Та дехто їхати далі вже не може».

Переважна більшість клієнтів Олени сьогодні — вимушені переселенці. Хтось цікавиться тимчасовим прихистком, хтось розшукує зниклих, а комусь конче потрібна гуманітарна допомога. 

Чимало людей приїжджають взагалі без речей — в тому, в чому встигли вибігти з дому. Тоді рятують волонтери: вони збирають їжу, одяг, матраци, постільну білизну, дитяче харчування, памперси, дитячі візочки. Більшість переселенців  також потребують даху над головою хоча б на день-два. Їх доводиться селити до дитячих садочків, гуртожитків, шкіл. 

На жаль, дехто приїжджає взагалі без документів: здебільшого в будинки цих людей потрапляють снаряди, стаються пожежі, й врятувати бодай щось вже немає можливості. З цим складно, адже без документів неможливо зареєструватись як переселенець, отримати допомогу від держави. Тому у співпраці з місцевим центром соціальних служб наші фахівці звертаються до міграційної служби та допомагають людям отримувати довідки по спрощеній процедурі. 

Трапляється займатися й допомогою людям з інвалідністю: на невизначений термін до лікарень їх не покладеш, а виписувати вже немає куди. Тож доводиться шукати зв’язки з приватними будинками-інтернатами та влаштовувати людей туди. 

«І вже після того, як всі ці нагальні потреби закриті, людина поїла, поспала та зігрілась, вона починає потребувати психологічної допомоги. В режимі виживання наш організм мобілізується, а тому всі переживання щодо побаченого відходять на задній план. Однак вони нікуди не зникають, тому працювати вкрай важливо», — пояснює психологиня. 

За її словами, історії, з якими звертаються за психологічною підтримкою, жахають. З міркувань конфіденційності про них не можна писати, але якщо узагальнити, потрібна тривала робота психологів:

«Та поки війна триває, а Селидове знаходиться у небезпеці, ми намагаємось надавати хоча б першу психологічну допомогу: допомагаємо людям заспокоїтись та виговоритись, поділитися своїм болем та горем». 

У порівнянні з іншими регіонами Сходу, Селидовому відносно пощастило: там є світло, газ, вода, з перебоями працює мобільний зв‘язок. Там стріляють, однак інфраструктура та служби продовжують роботу. 

Жителі Волновахи похвалитися такою розкішшю не можуть. Там працювала інша наша мобільна бригада соціально-психологічної допомоги, однак зараз про будь-яку роботу в місті мова не йде. На початку березня звідти евакуювався керівник Волноваської бригади Владислав Сєчин: він також розказав про те, як змінилося його професійне життя з початку російського нападу. 

Протягом перших трьох днів мобільний зв‘язок у місті ще працював, на відміну від магазинів, аптек і транспорту. Тому люди телефонували з критичними запитаннями: чи буде евакуація, чи відкриють зелений коридор, як позначити машину, щоб її не обстріляли, та якою дорогою з міста ще можна виїхати. 

Далеко не у всіх жителів був власний транспорт, тому всі дуже чекали на евакуацію. Багато дзвінків стосувалося й гуманітарної допомоги, адже вода, їжа та медикаменти почали закінчуватись практично одразу. 

«Телефонних запитів на психологічну допомогу не надходило, адже все, про що думали люди, — це куди сховатися та як поїхати в безпечне місце. Було дуже багато дезінформації. Тому мої колеги намагались надавати людям максимум перевіреної інформації, якою володіли. До того ж мобільний зв‘язок постійно зникав», — розказує Владислав. 

У підвалі, де чоловіку довелося провести не один день, роботи вистачало з головою. Траплялися істерики і панічні атаки, часто доводилося працювати з втратою:

«Хочу зазначити, що я дуже пишався людьми поруч, всі трималися дуже гідно. Особливо мене вразила поведінка дітей, їх поміж нас було близько тридцяти. Вони лякалися обстрілів, плакали, однак значно швидше за дорослих приходили в себе, і вже за 5 хвилин починали у щось грати».

Людей тримала надія на те, що все це тимчасово, що дуже скоро з’явиться можливість залишити місто. Однак перша така нагода з‘явилася лише за 10 днів: для декого цей термін виявився завеликим. 

Владислав пригадує, що коли вони з родиною наважилися виїхати, в місті не припинялися артобстріли, а на вулицях лежали тіла загиблих:

«Іноді ми виходили на вулицю і бачили, що тіла залишалися там по кілька діб. Більшість з них були цивільні — це було видно за валізами, сумками та відрами для води, що лежали поруч». 

12 березня голова Донецької ОВА заявив, що Волновахи як міста вже не існує: там не залишилося ані вулиць, ані інфраструктури. Попри це, фахівці Волноваської мобільної бригади продовжують працювати віддалено: консультують з питань допомоги переселенцям, тимчасового житла, надають психологічну підтримку з місць, де вони знайшли прихисток. Телефони, за якими можна звертатися по допомогу наших мобільних бригад, шукайте на фото нижче. 

Війна і переміщення підсилюють проблеми психічного здоров'я, які можуть мати короткостроковий і довгостроковий вплив на здоров'я та добробут населення, яке проживає в районах, що постраждали від війни. У дослідженні, опублікованому в журналі Lancet, зазначено, що 22,1% населення, яке постраждало від конфлікту, страждають від проблем психічного здоров’я, таких як депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад, біполярний розлад. Це вимагає збільшення та постійного фінансування програм психічного здоров’я та психосоціальної підтримки для переміщених через насильство та конфлікти людей.  Окрім того, жінки та діти піддаються підвищеному ризику сексуального та гендерного насильства, пов'язаного з конфліктом, що негативно впливає на їхнє психічне здоров'я. Сексуальне насильство впливає на самооцінку особистості, призводить до розпаду сім’ї та посилює травматичні переживання у дитинстві та дорослому віці. Таким чином, слід створювати та посилювати механізми захисту та психосоціальної підтримки.

Саме тому, УФГЗ спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) та Мінсоцполітики працюють над розробкою мобільних бригад, які працюватимуть у містах та громадах Західної та Центральної України — там, де мешкає переважна більшість евакуйованих. Планується, що нові бригади допомагатимуть постраждалим від військових дій: здійснюватимуть екстрене реагування, надаватимуть психологічну підтримку, медичну, юридичну та гуманітарну допомогу. Подальшу інформацію щодо роботи бригад шукайте на нашому сайті та сторінці у Facebook.