Правовий статус земельної ділянки на якій розташоване нерухомість власника

14 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/341/17 (ЄДРСРУ № 80548987) правового статусу земельної ділянки на якій розташоване нерухоме майно власника.

Відповідно до частини першої статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 квітня 2016 року в справі № 6-253цс16.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2019 року в справі № 463/1696/15-ц.

Тобто, до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розташованих на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні в силу закону, незалежно від волі попереднього користувача земельної ділянки та органу, уповноваженого розпоряджатися землею (у випадку належності земельної ділянки до земель державної або комунальної власності) переходить право користування земельною ділянкою, на якій розміщені відповідні об`єкти нерухомості, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд у постанові від 14 березня 2019 року в справі № 902/341/17 вказав, що виходячи з положень статті 377 ЦК України, статей 120, 125ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

Отже, наведені норми слід розуміти таким чином, що при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право попереднього власника або користувача на земельну ділянку, на якій розташований відповідний об`єкт нерухомості, припиняється автоматично, в силу закону, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 04 травня 2018 року в справі № 910/14212/17.

Виходячи з положень статті 377 ЦК України, статей 120, 125 ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За змістом положень частини 4 статті 41 Конституції України, частини 1 статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтями 203, 204, 215 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину, відповідно до якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Набувши у власність нерухоме майно, позивач не позбавлений права оформити своє право на земельну ділянку, на якій воно розташоване, у встановленому законом порядку, тобто звернутися до відповідної ради (у випадку комунальної власності) із відповідною заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування або у власність (ст. ст. 123, 124 ЗК України). Відмова відповідача порушує суб`єктивні цивільні права позивача щодо розпорядження об`єктом незавершеного будівництва та унеможливлює отримання дозволів на продовження будівельних робіт.

Об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках і в порядку, визначених актами цивільного законодавства. Проте вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

Порядок звернення до органу місцевого самоврядування за набуттям права власності або правом користування земельними ділянками встановлено відповідно ст.ст. 128, 123 ЗК України.

Водночас, застосовуючи норми ЗК України, до спірних відносин, слід зазначити, що закон не обмежує власника об`єкта нерухомого майна у виборі виду оформлення прав на землю під таким об`єктом. Відтак, власник об`єкта нерухомості самостійно вирішує з якою заявою звертатись до органу місцевого самоврядування - про викуп земельної ділянки чи оформлення права оренди (або інше користування). Одночасно в ЗК України встановлено виключний перелік підстав, коли орган місцевого самоврядування може відмовити заявнику в оформленні прав на землю під об`єктом нерухомості. Такі підстави, у випадку звернення заявника з заявою про викуп передбачені ч.5 ст. 128 ЗК України.

Звернення з заявою про викуп (при наявності підстав для викупу не на конкурсних засадах), замість звернення з заявою про надання в оренду не є законною підставою для відмови в прийнятті позитивного рішення, оскільки орган місцевого самоврядування не може вирішити за заявника, який вид оформлення прав на землю є для нього більш доцільним.

Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі №6-2225цс16, постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №910/14212/17, постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі №902/341/17.

ВИСНОВОК: Відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають.