8 травня Україна – разом із Європою та цивілізованим світом – вшановує 80-ту річницю перемоги над нацизмом. У час, коли війна знову забирає життя і руйнує міста, усвідомлення жаху, який несе з собою збройне протистояння, набуває особливої гостроти.
Для нас ця дата – передусім про пам’ять і примирення. День перемоги над нацизмом не є святом у звичному розумінні. Це не про тріумф переможців над переможеними, а про нагадування людству про масштабну катастрофу, яка залишила слід у кожній українській родині.
Це принципово відрізняє нас від росії, яка перетворила день пам’яті на ідеологічний карнавал. Паради на кістках мільйонів жертв, культ «перемоги» без рефлексії і визнання історичної правди – усе це свідчить про нездатність російського суспільства взяти на себе відповідальність: ані за злочини минулого, ані за агресію сьогодення. І саме тому ця імперія й далі несе у світ нову війну.
Кровопролиття небачених масштабів
У Другій світовій війні взяли участь 80% людства. Бойові дії відбувалися на території 2/3 держав, що тоді існували. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдатів. У кривавому протистоянні загинуло від 50 до 85 мільйонів осіб (точно підрахувати вкрай складно навіть сьогодні).
Тоді ж відбулися найбільші в історії злочини проти людства. Чого лише вартий один Голокост. А також уперше та, дуже хочеться вірити, що востаннє, було використано ядерну зброю.
Непокаране зло
Існує одна хрестоматійна істина, яку в Україні часто забувають ті, хто досі ностальгує за «ковбасою по 2.20» або не розуміє, чому ми воюємо сьогодні. Бо ж «діди разом воювали»...
Але для України Друга світова війна почалася не у 1941 році, як десятиліттями нав’язувала радянська пропаганда. І навіть не 1 вересня 1939 року. Її перший удар ми відчули ще в березні 1939-го, коли новостворену Карпатську Україну окупували угорські війська за підтримки нацистської Німеччини. Це був початок великої трагедії, який не вписувався в радянський канон і тому зник із підручників.
1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу, а вже 17 вересня – до війни долучився Радянський Союз, окупувавши Західну Україну згідно з пактом Молотова–Ріббентропа. Саме тоді було розпочато поділ Європи між двома тоталітарними режимами.
Попри свою участь у розв’язанні війни, СРСР згодом зобразив себе виключно жертвою. Війна була названа «великою вітчизняною», її початок – перенесено на 22 червня 1941 року. Це дозволило стерти з масової свідомості не лише початкову співпрацю Сталіна з Гітлером, а й злочини, які вчиняв Радянський Союз на захоплених територіях: депортації, масові розстріли, знищення національних еліт.
Світ, своєю чергою, заплющив очі. Жодної відповідальності за злочини СРСР так і не було. І це стало передумовою того, що ми спостерігаємо сьогодні. Бо непокаране зло повертається.
Сучасна росія, яка офіційно називає себе спадкоємицею СРСР, діє за тією ж логікою: знову захоплює території, знову виправдовує агресію й знову цинічно знищує систему міжнародної безпеки, що виникла після Другої світової.
Трагедія України у Другій світовій війні
Україна стала однією з найжорстокіше постраждалих територій у Другій світовій. Фронт двічі прокочувався її землями, залишаючи по собі спустошення, руїни та мільйони втрачених життів.
За повоєнними підрахунками, було знищено понад 700 міст і 28 тисяч сіл, з них сотні — повністю спалені. Матеріальні втрати України становили 45% від загального збитку СРСР, а людські – ще трагічніші: понад 8 мільйонів українців загинули або зникли безвісти, серед них – і цивільні, і військові. Сотні тисяч були депортовані, вивезені на примусові роботи або знищені в репресіях.
Однією з найболючіших сторінок стало те, що українці опинилися розділеними між арміями чужих держав. Їх мобілізували до Червоної армії, до Вермахту, до польського війська Андерса, до румунських і угорських частин. Позбавлений державності, наш народ був змушений воювати під чужими прапорами – за чужі інтереси.
Та навіть у цій війні знайшлося місце для спротиву. Частина українців відмовилася прийняти жоден із тоталітарних режимів – і стала до боротьби за вільну Україну. Саме тоді постала Українська повстанська армія (УПА), яка воювала одночасно проти нацистів і радянського режиму. Це була армія, що боролася не за Сталіна й не за Гітлера, а за Україну.
Сьогодні ми пам’ятаємо не лише масштаби руйнувань і жертв. Ми пам’ятаємо й тих, хто зберіг гідність у найтемніші часи. Бо ця війна залишила слід у кожній українській родині – і правда про неї має стати наріжним каменем нашої історичної пам’яті.
Русифікація як один з наслідків війни
Друга світова війна завдала нашому народові глибоких, часто незворотних втрат. Йдеться не лише про мільйони загиблих і зруйновані міста – війна стала трампліном для цілеспрямованого знищення української ідентичності.
За різними оцінками, загальні людські втрати України становили понад 8 мільйонів осіб. Особливо постраждали Центральна, Південна та Східна Україна, де було втрачено до 30% населення. Це означало не просто цифри – це означало мільйони знищених українських родин, мов, традицій, історій.
Під час і після війни етнічна структура України була радикально змінена. І хоч трагедії зазнали також євреї, кримські татари, німці, поляки – саме українці стали головною мішенню системної радянської політики.
Після перемоги над нацизмом СРСР не зупинився. Він почав "відновлення", яке насправді було новим етапом колонізації. У перше повоєнне десятиліття кількість росіян в УРСР зросла з 4 до 7 мільйонів. Водночас українців із Західної України відправляли в Сибір, а на їхнє місце переселяли вихідців із Росії. Цей процес не був випадковим – він мав чітку мету: стерти культурний опір і замінити українську ідентичність на радянсько-російську.
Разом із переселенням прийшла політика мовної асиміляції. Українська мова витіснялася з освіти, науки, державного управління. Її позбавляли статусу мови культури – натомість її зневажали й висміювали як селянську. Ці десятиліття послідовної русифікації глибоко вразили національну пам’ять і поставили під загрозу саме існування українського як окремого культурного простору.
У XXI столітті наслідки цієї політики дали про себе знати з новою силою. Росія використала вигаданий «захист російськомовних» як інструмент агресії – спершу в Криму, а потім і в повномасштабному вторгненні.
Русифікація виявилася не просто імперською політикою, а повзучим геноцидом. І сьогодні, як ніколи, ми розуміємо: збереження мови, культури й правди про минуле – це частина нашої боротьби.
Роль пам'яті
Одна з головних помилок перед початком Другої світової – недооцінка агресора. Європейські лідери намагалися умиротворити Гітлера, сподіваючись зберегти мир дипломатією. Але результатом цієї ілюзії стали мільйони загиблих. Це урок, який світ не має права забути.
Агресора вдалося зупинити лише спільними зусиллями десятків народів, ціною величезних жертв. Серед них – і український народ, внесок якого в перемогу над нацизмом був величезним, але десятиліттями замовчуваним.
Сьогодні, як і 80 років тому, ми бачимо, як зростає нова агресія. І знову частина світу схильна шукати компроміси, домовленості, «мир за будь-яку ціну». Але ми знаємо, чим обертається такий «мир». Тому пам’ять про минуле – не формальність, не музейна справа, а наша зброя проти повторення катастрофи.
Ми добре пам’ятаємо, яким лихом для українців і всього світу стала Друга світова війна. І саме ця пам’ять дає нам силу – вистояти, боротися, не зламатися. Вона живе в кожній родині, в кожному свідомому громадянині.
І сьогодні, коли українські воїни на передовій тримають оборону не лише за Україну, а й за європейський порядок і безпеку, ми маємо ще одну місію – не дати світові забути, як усе починалося. І не дозволити, щоб це повторилося!
