Відповідальність за розміщення реклами без дозволу. Доведення вини

Відповідальність за порушення законодавства про рекламу в частині самовільного розміщення зовнішньої реклами. Склад правопорушення та доведення вини.

17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в аспекті справи № 826/14253/17, адміністративне провадження №К/9901/50161/18 (ЄДРСРУ № 77249171) досліджував питання відповідальності за порушення законодавства про рекламу в частині самовільного розміщення зовнішньої реклами, склад правопорушення та доведення вини.

Згідно ч. 1 ст. 16 Закону України «Про рекламу» розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 2067 від 29.12.2003 року.

Пунктом 2 Типових правил визначено, що дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб'єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

Відповідно до п.13 ч. 1 ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», надання дозволу на розміщення реклами належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад як повноваження в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку.

(!!!) Отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами є дозвільною процедурою у розумінні статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/2810/17.

Згідно з ч. 1 ст.27 Закону “Про рекламу” особи, винні у порушенні законодавства про рекламу, несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Між тим відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону України «Про рекламу» відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть:

1) рекламодавці, винні:

- у замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом;

- у наданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами;

- у замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом;

- у недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами;

- у порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно;

2) виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при виготовленні реклами;

3) розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.

ВАЖЛИВО: Отже, суб'єктом відповідальності за розповсюдження реклами може бути дві категорії осіб: 1) розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами; 2) рекламодавці, винні у порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно.

Об'єктивна сторона правопорушення полягає в активних діях - розповсюджені або розміщенні реклами. При цьому для притягнення особи до відповідальності повинно бути доведено, що саме вона вчинила ці дії.

Суди попередніх інстанцій не з'ясували, хто саме розмістив рекламу (рекламну конструкцію), хто є розповсюджувачем реклами, чи є позивач рекламодавцем, чи дійсно йому належить зображена на рекламній конструкції, чи позивач розповсюджував рекламу? Ці обставини підлягали з'ясуванню, оскільки позивач доводив, що він не є власником рекламної конструкції та реклами не розміщував.

Верховний суд вважає, що не з'ясувавши цих обставин, суди дійшли передчасного висновку щодо накладення штрафу на Позивача, адже, відповідно до ст.62 Конституції України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У відповідності до п.43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14.02.2008 у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п. 282) доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом.

ВИСНОВОК: Саме лише порушення порядку розміщення на рекламній конструкції реклами певного змісту не є достатнім для притягнення до відповідальності особи, в інтересах якої ця реклама розміщена, якщо не встановлено, хто є рекламодавцем та що рекламу розповсюджує він самостійно.

Положення ч. 2 ст. 27 Закону України «Про рекламу» стосуються відповідальності, а тому не можуть тлумачитися розширено.