Позов про стягнення заробітної плати не обмежується будь-яким строком

Поняття "заробітна плата" і "оплата праці", яківикористано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними васпекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав іобов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настатиу разі невиконання цих обов'язків (п. 2.1 мотивувальної частини РішенняКонституційного суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року).

Більше того, відповідно доп. 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013від 15 жовтня 2013 року передбачено, що спір щодо стягнення не виплаченихвласником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чифізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частинизаробітної плати у зв’язку з порушенням  строків її виплати єтрудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавствапро оплату праці.

Так, вирішуючи питання проусунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції нормиматеріального права, судові палати у цивільних та господарських справахВерховного Суду України  розглядаючи справу від 26.10.2016 р. за  №6-1395цс16 підтвердили раніше висловлені правові позиції.

Згідно із частиною першоюстатті 116 КЗпП України при звільненні працівникавиплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадитьсяв день звільнення.

ВАЖЛИВО: За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника абоуповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки,зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмірпідприємство, установа, організація повинні виплатити працівниковійого середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (Аналогічнаправова позиція викладена у постанові  Верховного суду України від 29січня 2014 року у справі № 6-144цс13).

ВАЖЛИВО: Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітноїплати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримкирозрахунку при звільненні (п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Пропрактику застосування судами законодавства про оплату праці» та Постанова ВСУвід 29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в ЄДРСРУ 37007895).

Більше того, сама по собі відсутністькоштів у роботодавця не виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по справі № 6-60цс133 (№ в ЄДРСРУ32532907).

У частині другій статті 2Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено,що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми,за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включаєдоплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чиннимзаконодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плативходять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати уформі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами іположеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які непередбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановленізазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

ВАЖЛИВО: Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата,вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за частимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бутивиплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство,установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повнийрозрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такогообов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП Українипередбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чиміськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першоюзазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою провирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті,міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнавсяабо повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення– в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачітрудової книжки.

Разом з тим у частині другійцієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праціпрацівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йомузаробітної плати без обмеження будь-яким строком.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробитивисновок про те, що в разі порушенняроботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право безобмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовомпро стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на якіпрацівник має право згідно з умовами трудовогодоговору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством,незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Більше того, як зазначивКонституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішеннямтрудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист єоднією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзацп’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012року № 4-рп/2012).

Так, Конституційний судУкраїни у рішеннях № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року та № 9-рп/2013 від 15жовтня 2013 року чітко вказав,  що працівник має право звернутися до судуз позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втратичастини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складовихналежної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Разом з цим за змістомчастини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давністьзастосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного закономінтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лишетоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак іобґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, Верховний судУкраїни акцентував увагу, що перш ніж застосовувати позовну давність, необхідноз’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюванізаконом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо такеправо чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави йогонеобґрунтованості.