Підвідомчість спорів щодо оскарження рішення нотаріуса-держреєстратора

Відповідно до вимог ст. 16 Цивільногокодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свогоособистого немайнового або майнового права та інтересу.

Позовнимивимогами, такого роду спорів, як правило є: 1) визнання протиправними дії приватногонотаріуса при прийнятті рішень про державну реєстрацію прав на нерухоме майнота внесенню записів за даними рішеннями до Державного реєстру речових прав нанерухоме майно; 2)  скасування  рішення про державну реєстрацію правта їх обтяжень прийняті приватним нотаріусом; 3) скасування державноїреєстрацію прав на нерухоме майно.

Враховуючиправову  позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 14червня 2016 року (№21-41а16) у справі за позовом до державного реєстратора правна нерухоме майно Державної реєстраційної служби України про визнанняпротиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасуваннязапису, в якій зазначено, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням,на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого колегія суддівСудової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарськихсправах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшлависновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірнихвідносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у адміністративній справізакрито.

Тобто трисудові палати (адміністративна, господарська, цивільна) вищої ланки судової системиУкраїни вважають, що  в такого роду спорах позивачем фактично оскаржуєтьсяправомірність набуття третіми особами права власності на нерухоме майно, яке надумку позивача належить йому на праві власності, а не фактичні адміністративно-  управлінські функції державного реєстратора, який приймає рішення іпроводить державну реєстрацію, а отже такий спір не має ознак адміністративногота підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Надаючиправову оцінку спірним правовідносинам, суд повинен враховувати, що згіднопункту 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства Україниадміністративний позов - це звернення до суду про захист прав, свобод таінтересів у публічно-правових відносинах. Під поняттям публічно-правовихвідносин слід розуміти відносини, які складаються в процесі реалізації владнихповноважень органами державної влади та місцевого самоврядування.

Відповіднодо частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави єутвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держававідповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема,законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальніможливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту3.2 пункту 3 мотивувальної частини  Рішення Конституційного Суду Українивід 24 грудня 2004 року N 22-рп/2004). До таких механізмів належитьструктурована система судів і види судового провадження, встановлені державою.Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених праві свобод людини і громадянина.

В Українісистему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 КонституціїУкраїни із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільшефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповіднихправовідносинах.

Заприписом частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод (далі - Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо йогоправ та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд незалежним ібезстороннім судом, встановленим законом. У розвиток вказаного положенняЄвропейський суд з прав людини в Рішенні від 25 лютого 1993 року у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушуєдержави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб їхні судиі трибунали виконували кожну зі своїх функцій (пункт 44), притаманнувідповідній судовій установі.

ВАЖЛИВО: Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів Українидає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень міжзагальними і спеціалізованими судами підпорядковано гарантіям права кожноїлюдини на ефективний судовий захист.

Упостанові від 17 лютого 2015 року по справі №21-551а14 Верховний Суду Українивисловив правову позицію, яка полягає у тому, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення,на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі правапідтверджуються чи оформленні відповідним правовстановлюючим документом,подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичноюособою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції,оскільки виникає спір про цивільне право.

Такого жвисновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 (справа№21-34а15), від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 09 грудня 2014 року(справа №21-308а14), від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).

Вказанаправова позиція також підтверджена ухвалою Вищого адміністративного судуУкраїни від 29.03.2016 по справі К/800/44608/15.

Разом з цим є прецедент!!! (до речі з яким згодна більша частина юридичноїспільноти)

Цепостанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 вересня 2016 року усправі № 826/11931/16.

ВАЖЛИВО: Суд першої інстанції вказує, що виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди(договорів кредиту та іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення доадміністративного суду, а отжеспір відноситься до адміністративної юрисдикції з огляду на зазначене нижче.

Основнідоводи Позивача ґрунтуються на протиправності дій нотаріуса, як суб'єкта,наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, таполягають у тому, що відповідач не мав права прийняти спірні рішення та вчинитиспірні реєстраційні дії без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном(посвідчення відповідачем факту виникнення, переходу або припинення прававласності на нерухоме майно не мало місце). Також позивач посилається на недотримання нотаріусом вимог п.1 ч.1 ст.27 Закону. Тобто, у даній справі спір про право відсутній, а дослідженнюпідлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який умежах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.

До того ж,висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного СудуУкраїни безпосередньо не можуть бути застосовані до правовідносин між сторонамиу даній адміністративній справі та не вказують на необхідність закриттяпровадження у даній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 КАСУкраїни, оскільки у справах, які були представлені Верховному Суду України напідтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї йтієї ж норми права, судами вирішувалось питання щодо належності способузвернення стягнення на предмет іпотеки, що застосований іпотекодержателем,належності порядку набуття останнім такого права за укладеними договорами та вподальшому набуття ним права власності на нерухоме майно, що було зареєстрованоприватним нотаріусом.

Враховуючинаведене в сукупності, а також з метою дотримання положень ст. 17 КАС України,суд першої інстанції, керуючись ч. 1 ст. 244-2 КАС України прийшов до висновкупро наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного СудуУкраїни, викладеної у постанові від 14.06.2016 у справі №21-41а16 та вирішенняданої справи в порядку адміністративного судочинства.

Зурахуванням зазначеного вище, вбачається неоднорідність судової практики, азаконодавчо закріплена можливість відступлення від правової позиції Верховногосуду України, робить потуги вищої судової ланки України виробити єдністьсудової практики безперспективними…

…отжечекаємо рішення апеляційної інстанції!!!

Далі буде..