Про хибність популярного твердження, в юриспруденції повне знання законів є не просто перевагою, а професійним обов’язком, без якого неможливо досягти справедливості.
Якщо я скажу вам, що є твердження, яке здається аксіомою, але насправді — лише ілюзія? «Ти не зобов’язаний знати все, але зобов’язаний знати, де знайти потрібну інформацію». Звучить красиво, чи не так? Та за цією фразою криється пастка, яку я, як адвокат і філософ за натурою, готовий розкрити.
Сьогодні я проведу вас лабіринтом цієї ідеї, де кожен поворот — це аргумент, а кожен тупик — урок.
Коли я вперше ступив на стежку юридичної практики, один старий суддя сказав мені: «Хлопче, закон — це не книга на полиці, це твій хребет». Тоді я не зрозумів цих слів, але з роками їхній сенс став кришталево ясним. Уявіть: ви в залі суду, годинник цокає, прокурор тисне, а ваш клієнт дивиться на вас із надією. У вас є секунди, щоб згадати статтю 62 Конституції України про презумпцію невинуватості чи пункт із Постанови Пленуму Верховного Суду про кваліфікацію умисного вбивства. Чи побіжите ви до бібліотеки? Ні, бо часу немає.
Пам’ять — це ваш арсенал, який завжди з вами. Але чому не покладатися на технології? Хіба не можна швидко знайти потрібну норму в смартфоні? Можна, але є нюанс. По-перше, судовий процес — це не лекція, де ви можете сказати: «Зачекайте, я уточню». По-друге, закони України змінюються, як вітер у Карпатах: сьогодні діє редакція Кримінального процесуального кодексу від ... року, а завтра Верховна Рада вносить правки. Якщо ви не тримаєте ці зміни в голові, ви ризикуєте процитувати неактуальну норму. Я пам’ятаю випадок, коли молодий колега посилався на скасований пункт Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» — суддя лише усміхнувся, але для клієнта це коштувало свободи.
Ілюзія вседостатності джерел
Коли я вперше почув це твердження від деяких колег, скажу чесно, воно здалося мені розумним компромісом. У світі, де інформація тече рікою, ніхто не може вмістити в голові всі закони, прецеденти чи навіть статті Кримінального кодексу України.
Я пам’ятаю справу 15-го року — складний випадок шахрайства з нерухомістю. Мій клієнт, успішний бізнесмен, став жертвою хитромудрої схеми з підробленими документами. Тоді я подумав: «Не потрібно знати все про цивільне право, головне — відкрити Цивільний кодекс чи знайти потрібну постанову Верховного Суду». Але ось у чому парадокс: щоб знати, де шукати, я вже мав знати, що саме шукати. Ця думка — як стара книга в бібліотеці, яку ти не відкриєш, якщо не знаєш її назви.
Уявіть: ви стоїте перед полицею з тисячами томів. Ви знаєте, що десь там є відповідь, але без базового розуміння, що таке «право власності» чи «договірна відповідальність», ви просто загубитесь. Знання «де шукати» — це не магічний компас, а лише інструмент, який працює, якщо в тебе вже є карта. Інакше ти — сліпий мандрівник у пустелі інформації, де кожен оазис може виявитись міражем. А в юриспруденції таке незнання — це не просто помилка, це злочин проти клієнта, проти справедливості. Тут не можна виправдовувати себе фразою «я знайду», бо кожна прогалина в знаннях — це ризик програшу.
Та чи достатньо знати лише закони? Одного разу я захищав клієнта в справі про шахрайство з нерухомістю. Прокурор будував звинувачення на технічних деталях будівництва, а я, завдяки тому, що колись захоплювався архітектурою, зміг довести, що об’єкт не відповідає стандартам ДБН (Державних будівельних норм). Суддя був вражений, а справа розвалилася. Юриспруденція — це лише вершина айсберга. Адвокат має знати економіку, психологію, історію, навіть основи медицини. Чому? Бо кожна справа — це пазл, де юридичні норми переплітаються з реальним життям.
Наприклад, у справах про ДТП я не раз використовував знання фізики, щоб оскаржити висновки експертизи. Швидкість, траєкторія, сила удару — це не просто цифри, це аргументи, які можуть переважити чашу терезів правосуддя. Або візьмімо сімейні спори: знання психології допомагає зрозуміти, чи говорить свідок правду, чи приховує щось за емоціями. Адвокат, який знає лише статті кодексів, схожий на математика, що вміє додавати, але не знає таблиці множення — він приречений на поразку в складних рівняннях життя.
Пам’ять як ключ до інтуїції: мистецтво передбачення
Є ще одна загадка, яку я розгадав за роки практики: пам’ять тренує інтуїцію. Коли ви тримаєте в голові сотні статей, тисячі прецедентів і десятки законів, ваш мозок починає працювати, як шахіст-ґросмейстер. Ви бачите ходи наперед. Пам’ятаю справу про податкове ухилення, де я згадав маловідомий пункт Податкового кодексу України (стаття 212 у редакції 2021 року) і передбачив, як прокурор спробує його обійти.
Моя стратегія спрацювала, бо я не шукав відповідь у моменті — вона вже була в мені.Ця інтуїція рятує, коли часу на роздуми немає. Уявіть допит свідка: він плутається в показах, а ви за секунду згадуєте статтю 384 Кримінального кодексу про відповідальність за неправдиві свідчення. Один влучний натяк — і свідок змінює тон. Це не магія, це пам’ять, що працює швидше за будь-який пошуковик.
Лабіринт невідомого
Повернімося до реальності судових зал. У 2020 році я вів справу про корпоративний спір. Дві компанії боролися за контроль над активами, а ключем до перемоги була маловідома норма Закону України «Про акціонерні товариства». Я гортав сторінки, шукав коментарі, аналізував практику Європейського суду з прав людини. Але проблема полягала в тому, що норма була настільки новою, що її ще не встигли роз’яснити в жодному офіційному джерелі. Де шукати, якщо відповіді просто немає? Це — як знайти скарб без карти.
Твердження про те, що ти зобов’язаний знати, де знайти інформацію, руйнується, коли ти стикаєшся з terra ignota — невідомою землею. У юриспруденції, як і в житті, не все записано в книгах чи базах даних. Іноді істина народжується в процесі — у судових дебатах, у розмовах із колегами, у власних роздумах. І тоді знання «де шукати» стає марним, бо ти сам стаєш творцем відповіді. Але для цього потрібен не просто доступ до джерел, а фундамент знань, без якого ти не адвокат, а лише посередник між клієнтом і Google.
У нашій професії незнання всього — це не виправдання, а вирок.
Пастка поверхневості
Уявіть собі молодого адвоката, який щойно отримав свідоцтво. Він гордо тримає в руках Конституцію України і думає: «Я не знаю всіх її статей, але завжди можу відкрити текст». Та коли він стикається з реальною справою — скажімо, оскарженням рішення податкової інспекції, — виявляється, що знати, де лежить Податковий кодекс, замало. Чому? Бо без розуміння принципів оподаткування, практики Вищого адміністративного суду чи навіть економічних нюансів він не зможе правильно інтерпретувати норму. Тут криється ще одна хиба твердження.
Знання «де знайти» часто спокушає зупинитися на поверхні. Ти відкриваєш закон, читаєш статтю, але не бачиш за нею контексту — історії її створення, мети, духу права. Я бачив, як адвокати програвали справи, бо покладалися на «пошук», а не на глибоке осмислення. У суді правда — це не просто текст, це історія, яку ти розповідаєш. А для цього потрібні не лише джерела, а й мудрість, яка приходить із досвідом. Ті, хто ховається за цією фразою, часто просто не хочуть вчитися, виправдовуючи свою лінь чи некомпетентність. У юриспруденції таке неприпустимо — тут знати все не просто бажано, а необхідно.
Ті, хто каже: «Достатньо знати, де знайти інформацію», недооцінюють хаос реального світу. У 2019 році я був у суді в маленькому містечку, де не було ні інтернету, ні доступу до бази Єдиного реєстру судових рішень. Мій опонент, молодий адвокат, розгубився, бо його план базувався на тому, щоб «уточнити» норму онлайн. Я ж процитував статтю 131-1 Конституції України про судову владу і виграв час для клієнта. Пам’ять не залежить від Wi-Fi чи електрики — вона завжди з вами.
Більше того, покладатися лише на джерела — це ризик помилитися. Уявіть, що ви відкриваєте закон, але не пам’ятаєте контексту його застосування. Наприклад, стаття 368 Кримінального кодексу про хабарництво має десятки тлумачень у постановах Верховного Суду. Якщо ви не знаєте їх напам’ять, ви можете неправильно інтерпретувати норму. Я бачив, як адвокати програвали справи через те, що не пам’ятали нюансів практики Європейського суду з прав людини, яка в Україні має пріоритет згідно зі статтею 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ».
Хибний компас у цифрову епоху
Сьогодні, у 2025 році, ми живемо в часи, коли інформація здається ближчою, ніж будь-коли. Електронні бази, реєстри, онлайн-коментарі — усе на відстані кліку. Але чи справді це спрощує завдання? Я пригадую випадок із практики: клієнт звернувся з питанням про захист персональних даних після витоку інформації. Я знав, що Закон України «Про захист персональних даних» — моє основне джерело. Та коли я почав копати глибше, виявилось, що ключові аспекти регулюються ще й Загальним регламентом захисту даних (GDPR), який має опосередкований вплив на Україну через міжнародні угоди.
Проблема в тому, що цифровий світ — це не бібліотека з чіткими полицями, а джунглі, де правда змішується з фальшем. Алгоритми пошуку пропонують тобі не те, що потрібно, а те, що популярне. І якщо ти не знаєш, що саме шукаєш, ти потонеш у потоках непотрібу. Твердження «знати, де знайти» в епоху інформації стає хибним компасом, який веде до ілюзії компетентності, а не до реального рішення. Для тих, хто не прагне знати все, це зручна відмовка, але в юриспруденції — це шлях до професійного краху.
Шлях до істини: від знань до розуміння
То що ж робити? Якщо знати, де шукати, недостатньо, а знати все здається неможливим, де вихід? Я вірю, що відповідь — у балансі. Як адвокат, я не можу дозволити собі бути лише «пошуковиком». Я маю знати основи — принципи права, логіку судових рішень, етику професії. Це мій фундамент, на якому я будую стратегії. Але я також маю бути готовим до того, що іноді відповіді немає в жодному кодексі.
То як же адвокату досягти такого рівня? Це не таємний код, а дисципліна. Перше — щоденне читання. Я починаю день із перегляду змін у законодавстві: від Кодексу адміністративного судочинства до Закону «Про запобігання корупції». Друге — аналіз справ. Кожна виграна чи програна справа — це урок, який я закарбовую в пам’яті. Третє — навчання поза юриспруденцією. Я вивчав основи бухгалтерії, коли захищав клієнта від звинувачень у фінансових махінаціях, і це дало мені перевагу.Але головне — це розуміння, що знання — це не тягар, а сила. Коли я згадую статтю 5 Європейської конвенції з прав людини про право на свободу чи статтю 391 Кримінального кодексу про неповагу до суду, я не просто цитую — я відчуваю їхню вагу. Це як шифр, який відкриває двері до справедливості.
Ось приклад: у 2018 році я захищав клієнта в справі про незаконне звільнення. Закон України «Про працю» давав чіткі норми, але ситуація ускладнювалась моральним аспектом — роботодавець використовував психологічний тиск. Жоден кодекс не підказав мені, як довести це в суді. Я звернувся до власного досвіду, до аналізу поведінки сторін, до інтуїції. І виграв. Це був момент, коли я зрозумів: знання — це не лише те, що записано, а й те, що ти створюєш сам.
Але без повного оволодіння нормами права я б не зміг навіть почати цю битву. У юриспруденції часткове знання — це як напівзаряджена зброя: вона може вистрілити, але не влучить.
Філософія права і лінь розуму
Твердження, яке ми розбираємо, — це не просто практична порада, це філософська позиція. Воно пропонує нам делегувати відповідальність зовнішнім джерелам, але чи не втрачаємо ми при цьому себе? Для тих, хто не бажає вчитися, це ідеальне виправдання: «Я не знаю, але я знайду». Та в юриспруденції таке мислення — це зрада професії. Тут немає місця для напівзнань чи відмовок.
Кожен закон, кожна стаття, кожен прецедент — це цеглина в стіні, яку ти будуєш для захисту клієнта. І якщо хоч одна цеглина відсутня, стіна впаде. Я не раз бачив, як молоді юристи, спокусившись цією фразою, провалювали справи через банальне незнання базових норм. Вони думали, що Google чи база «Ліга:Закон» врятують їх у суді.
Але суд — це не бібліотека, а арена, де перемагає той, хто знає все напам’ять. Незнання в нашій професії — це не просто слабкість, це гріх проти істини.
Знання як обов’язок
Чому я так категорично стверджую, що в юриспруденції потрібно знати все? Бо кожна справа — це доля людини. У 2023 році я вів справу про спадщину, де клієнтка могла втратити єдиний дім через помилку нотаріуса. Я знав Цивільний кодекс, але перемога прийшла лише тому, що я пам’ятав маловідому постанову Пленуму Верховного Суду від 2009 року, яка роз’яснювала спірний момент. Якби я покладався на «пошук», я б не встиг знайти її вчасно.
Знання в юриспруденції — це не розкіш, а обов’язок. Ті, хто ховається за фразою «я знаю, де знайти», просто уникають відповідальності. Але коли ти стоїш перед суддею, коли на кону життя чи майно твого клієнта, немає часу на пошуки. Ти маєш знати. І крапка.
Висновок: Розгадка таємниці
Отже, «ти не зобов’язаний знати все, але зобов’язаний знати, де знайти потрібну інформацію» — це твердження, яке звучить як мудрість, але приховує в собі пастку. Воно обіцяє легкий шлях, але веде до залежності від зовнішнього, до поверхневості, до ілюзії контролю. Для тих, хто не хоче вчитися, це зручна ширма. Але в юриспруденції — це смертельна помилка.
Колеги, у нашій професії знання — це не просто інструмент, це зброя, щит і компас одночасно. Одного разу, коли я гортав пожовклі сторінки Земельного кодексу в пошуках відповіді на заплутане питання, до мене прийшло осяяння: адвокат, який покладається лише на те, «де знайти інформацію», схожий на лицаря без меча перед битвою. Сьогодні я хочу розкрити вам таємницю, чому знання всього на пам’ять — не тільки з юриспруденції — є ключем до успіху в цій професії. Це не просто стаття, це сповідь, роздуми і, можливо, виклик для тих, хто вважає інакше.
Отже, чому адвокат має знати все на пам’ять? Бо це не просто професія — це покликання, де кожна деталь може стати вирішальною. Пам’ять — це не лише багаж знань, а й інструмент, що дозволяє бачити те, що приховано за буквою закону. Так, це важко. Так, це вимагає жертв. Але коли я стою в залі суду і бачу, як мої слова, підкріплені знаннями, змінюють долю людини, я розумію: це того варте.
Я, як адвокат, що пройшов сотні судових битв, кажу вам: знання — це не просто пошук, це мистецтво. Істинний професіонал не той, хто знає, де лежить книга, а той, хто тримає її в голові й серці. Тож наступного разу, коли ви зіткнетеся з викликом — у суді чи в житті, — не шукайте виправдань у зовнішніх джерелах. У юриспруденції знати все — це не вибір, а необхідність. Бо правда, як і справедливість, народжується не в книгах, а в нас самих — але лише тоді, коли ми готові її прийняти повністю.
