Зберігання медичних даних: як ЄСПЛ захищає військовозобов'язаних та військовослужбовців

Загальні положення Конвенції

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли:

1) втручання здійснюється згідно із законом;

2) є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни;

3) здійснюється для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 має доволі широке визначення змісту права, навіть якщо певне право не перелічене у самій статті. Зокрема, у справі M.K. v. UKRAINE Європейський суд з прав людини встановив, що захист персональних даних (серед них і медичних) є фундаментальним для реалізації права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції (§ 34). 

А той факт, що державні органи систематично збирають та використовують інформацію про приватне життя людей, часто, тягне за собою важливі наслідки для їхніх інтересів, захищених статтею 8 Конвенції. А отже – це втручання у відповідні права (Surikov v. Ukraine, § 70).

Першочергова мета статті 8 – захистити громадян, зокрема і від необґрунтованого та безпідставного втручання у приватне життя. Це негативне зобов'язання і є основним у статті 8. Проте, держави, які ратифікували Конвенцію, мають і позитивне зобов'язання: діяти, аби гарантувати людям повагу до їхніх прав, закріплених у статті 8.

Загальні положення національного законодавства

Стаття 11 Закону України “Про інформацію” встановлює, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди неможливе, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її стан здоров'я.

Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров'я” визначає зміст поняття лікарської таємниці та гарантує право кожного пацієнта на таємницю про стан його здоров'я, факт звернення по медичну допомогу, діагноз, а також про відомості, одержані під час медичного обстеження. Також заборонено вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Водночас, питання придатності до військової служби, причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою, доцільність та умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям регулює окрема стаття закону.

Закон України “Про захист персональних даних” передбачає загальну заборону обробки персональних даних, що стосуються здоров'я. Водночас, така заборона не застосовується, якщо обробка даних про здоров'я необхідна для забезпечення ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів.

ЦЕДЕМ раніше аналізував, як спеціальний закон визначає правила військового обліку, що безпосередньо стосуються персональних даних призовників, військовозобов’язаних, резервістів та їхніх прав. Тоді ми дійшли висновку, що система військового обліку складна, розгалужена та передбачає різних володільців та розпорядників персональних даних військовослужбовців.

Водночас, вітчизняне законодавство дійсно дозволяє збирати, зберігати та використовувати інформацію про стан здоров'я призовників, військовозобов'язаних та резервістів для їхнього обліку. 

Зокрема, персональний військовий облік за місцем роботи або навчання ведуть за визначеною формою списку, який містить, серед іншого, графу про придатність до військової служби. В ній зазначають висновок військово-лікарської комісії, графі та пункт відповідного наказу.

Тобто таке втручання (збір та обробка персональних даних про придатність до військової служби з посиланням на конкретну графу та пункт статті діагнозу) відбувається згідно із законом, є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки. 

Адже дотримання правил військового обліку – частина військового обов'язку, встановленого для підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших військових формувань, а також правоохоронних органів.

Водночас, постає питання, чи може бути втручання надмірним у контексті цілей збирання та зберігання медичних даних, і чи належно дані захищені від неналежного використання або зловживання.

Практика ЄСПЛ

Зразковою для контексту зберігання та використання медичних даних військовозобов'язаних, призовників та резервістів є справа ЄСПЛ Surikov v. Ukraine, у якій винесене рішення у 2017 році.

Заявник Михайло Суріков працював робітником з 1990 року. У 1997 році та повторно у 2000 році він звернувся до директора підприємства із заявою про призначення його на посаду інженера, що безпосередньо відповідало його кваліфікації. Після отриманої відмови, заявник звернувся до місцевого суду з вимогою зобов'язати роботодавця розглянути його кандидатуру на посаду інженера (§§ 6-11). 

У ході розгляду позову суд з’ясував, що підставою для відмови у просуванні по службі слугувала інформація за 1981 рік щодо стану психічного здоров'я працівника, зазначена у довідці від військкомату та у особистій картці заявника, яку вели відповідно до вимог військового обліку (§ 12).

Заявник подав ряд цивільних позовів до підприємства, у яких вимагав відшкодування шкоди та публічних вибачень  від керівництва підприємства за, як він стверджував, наклеп через поширення інформації щодо медичних підстав його звільнення від військової служби. 

Зокрема, він стверджував, що підприємство не мало права відправляти до військкомату запит щодо підстав його звільнення від військової служби, використовувати цю інформацію, вирішуючи, чи призначати працівника на вищу посаду, повідомляти її безпосереднім керівникам та колегам, а також надавати її суду. 

Заявник також стверджував, що його роботодавець здійснював обробку даних про стан його здоров'я з порушеннями законодавства. А інформація щодо підстав для звільнення від військової служби у 1981 році була недостатньо конкретною, аби встановити, чи може він зайняти посаду інженерно-технічного робітника у 1997 році, та й у будь-якому випадку вона застаріла (§§ 19, 23, 27, 61).

При розгляді справи, Суд визначив підходи, що можуть застосовуватися для захисту прав призовників, військовозобов'язаних та резервістів:

1. Національне законодавство має забезпечити умови, за яких персональні дані, котрі є предметом спору, були належними та не були надмірними у контексті цілей їхнього збирання та зберігання;

2. Персональні дані мають зберігатися у такій формі, яка дозволяє ідентифікувати суб’єктів даних не довше, ніж це необхідно для цілей їхнього зберігання;

3. Дані, які зберігаються, мають бути ефективно захищені від неналежного використання або зловживання;

4. Національне законодавство обов’язково має забезпечувати зрозумілі та детальні правила, що визначають обсяг та застосування відповідних заходів, а також мінімальні гарантії щодо, inter alia, тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності та конфіденційності даних і процедур їх знищення, забезпечуючи таким чином достатні гарантії проти ризику зловживання та свавілля на кожному етапі їх обробки (§§ 74, 86).

По суті справи Surikov v. Ukraine Суд встановив порушення статті 8 Конвенції та вирішив, що зберігання даних щодо стану здоров’я заявника протягом дуже тривалого періоду та їх можливе поширення і використання для цілей, не пов’язаних із первинною метою їх збирання становить непропорційне втручання у право заявника на повагу до приватного життя. А це, у свою чергу, не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві (§§ 89, 94).

Чому ці підходи важливі

Ще у травні 2022 року близько 500 тисяч людей мали статус учасників Антитерористичної операції та Операції об'єднаних сил. 

Очевидно, що зараз учасників бойових дій та військовослужбовців загалом – у рази більше. А це позначиться і на військовому обліку резервістів після перемоги. 

Критично важливо, щоб подальший процес адаптації та реінтеграції, а також професійні і кар'єрні можливості для ветеранок та ветеранів російсько-української війни не залежали від отриманих поранень чи розладів через участь у відсічі збройної агресії проти України, а базувалися на компетентнісному підході та якісній оцінці професійних здібностей захисників та захисниць.