Чому одного бажання нового президента США замало, аби встановити мир? Про виклики і загрози, які постали перед Україною.
Миротворчість по-американськи
Від «закінчити війну за 24 години» до «ми намагаємось робити щось хороше» — такий короткий, але показовий опис спроб адміністрації Трампа встановити перемир’я. Спроб вкрай непослідовних, хаотичних і здебільшого ситуативних. А ще — радикальних, але виключно у напрямку тиску на Україну.
Є що згадати: розмова в Овальному кабінеті, після якої американські медіа навіть запровадили новий термін — Zelenskiy's Day. Так назвали день, що точно увійде в історію, але не з позитивного боку. А ще — заява про «диктатора» Зеленського, звинувачення у нібито відповідальності України за початок війни. Те, що все це згодом неодноразово спростовував і сам Трамп, уже не має жодного значення. Бо ключова проблема — у цілі, яку переслідують нинішні США.
Ціль Трампа виключно політична: справедливий і тривалий мир його не цікавить. Йому потрібен швидкий результат, бажано в перші сто днів президентства. Але досягти цього він прагне за рахунок інших — насамперед, України, бо ми в його очах слабкі й несуб’єктні. А росія, навпаки, сильна завдяки ядерному арсеналу, хоча не лише. На нас можна тиснути, а паралельно спробувати заробити, наприклад, на наших надрах.
Виклики і загрози
Різкий розворот американської політики щодо України став шоком — не лише для нас, а й для багатьох у Європі. Реальність змінилася. І тепер і нам, і нашим партнерам доведеться її прийняти та навчитися долати нові виклики.
Перший виклик – самоусунення США. Зростає ризик сценарію, за якого росія не припинить бойові дії, а Сполучені Штати просто залишаться осторонь. І ми повинні бути до цього готові. Цілком можливо, що нам доведеться продовжувати боротьбу на виснаження — без звичної підтримки, а то й за умов повного згортання військової допомоги з-за океану.
Другий виклик – спроможність вітчизняного ВПК. Ми занадто довго покладалися виключно на зовнішню допомогу. Тепер бачимо, наскільки хиткою може бути її стабільність і надійність. Відповідь одна — переводити промисловість на військові рейки. Щоб покривати свої потреби не за рахунок інших, а власними силами.
Третій виклик – згуртованість Європи. Безпека України — це безпека Європи. В ЄС це безперечно розуміють, але маємо справу з доволі бюрократизованим об’єднанням, де країни-члени часто нагадують лебедя, рака і щуку. Здатність Європи швидко й злагоджено ухвалювати рішення, які дозволили б наростити власний оборонний потенціал та інвестувати в нашу оборонку, щоб компенсувати американську частку, поки що викликає сумніви. Втім, опускати руки не варто. Потрібно працювати в цьому напрямку, започатковувати й реалізовувати спільні проєкти у сфері ВПК, національної безпеки та оборони загалом. Перспективи для цього є — і вони цілком реальні, особливо для тих європейських країн, які межують з державою-агресором.
Дивлячись на перші сто днів Трампа, які невідворотно наближаються, поки немає підстав стверджувати, що США повністю відмовляться від України. Навіть за найгіршого сценарію це виглядало б як ігнорування глобальної загрози — і стало б ударом по іміджу не лише Сполучених Штатів, а й самого Трампа. Навряд чи він може дозволити собі таку розкіш.
Сильний той, хто готується до найгіршого і здатен вистояти. Тому ми маємо робити все, щоб США залишалися на боці України, водночас консолідуючи європейських партнерів, зацікавлених у справедливому й довготривалому мирі. Найближчі зустрічі у тристоронньому форматі можуть стати в цьому вирішальними.
