Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
18.11.2016 13:12

Національна ідентичність і військова міць: історико-філософські думки

Історик, публіцист

Тривала втома держави від соціально-економічних негараздів гарантує неминучу катастрофу. Але, якщо влада належить патріотам-державникам, це лиш короткочасне нездужання. Розбираємось на прикладах…

Коли заходить мова про вплив українського націоналізму (і взагалі правих ідеологій) на розвиток сучасного українського війська (у першу чергу добровольчі батальйони, що стали складовими частинами ЗСУ та НГУ), деякі “професійні експерти” одразу зухвало запевняють, що ніякого спільного кореня між українською армією та націоналістичною ідеологією не існує. Навпаки, ці доволі поважні пани з піною у роті запевняють, що національний чинник не став головним фактором того, як весною 2014-го р. нас майже не захопив ординсько-московський Кремль. Все це інсинуації і хворі думки зовсім нерозумних осіб!

Отже, на сьогодні справа полягає у тому, щоб довести спритним “знавцям” української історії про важливість впливу націоналістичної ідеології у формуванні згуртованості суспільства з опорою на сильне вояцтво, особливо в часи розвитку модерної нації. Тут нам буде дуже доречним проведення історичної паралелі між сучасною Україною та країнами, які так само формували свою національну ідентичність. Для прикладу візьмемо такі країни як Фінляндія та Туреччина, в яких у певний відрізок їхньої історії, вирішальну роль у становленні та розквіті державності зіграли військові формування загітовані націоналістичними гаслами.

Деякі читачі можуть дорікнути, для чого порівнювати ситуацію в сучасній Україні з далекими Фінляндією та Туреччиною, можна ж взяти приклад колишніх країн соціалістичного табору: Польща чи Естонія. Ось, наприклад, народний депутат України 7-го скликання Олег Канівець у своєму блозі розлого змалював естонський оборонний досвід організації “Союз оборони Естонії” (ест. Kaitseliit). Колишній народний обранець детально зупинився на цій добровольчій організації та її ролі в обороноздатності Естонії, а також підкреслив, що наявність потужної добровольчої організації є серйозним стримуючим фактором для можливого агресора. Адже добре підготовлений армійський резерв є однією з основ національної безпеки. Все вірно написано – нічого й додати! Крім, хіба що, єдиного: у відродженні діяльності “Союзу оборони Естонії” в 1990-х рр. естонці брали участь гуртом, адже розуміли всю важливість свого захисту від хижих намірів Кремля і саме їхня національна ідентичність сприяла тому, що навіть російськомовне населення східної промислової провінції Іда-Вірумаа почало активно брати участь у громадському житті країни та потроху вивчати естонську мову та історію. Тож жодна “русская вєсна” за кримським чи донбаським сценарієм тут не є можливою, не згадуючи вже активну присутність в Естонії військ НАТО! В Україні ж, як бачимо, такої ситуації не склалось навіть і на сьогодні, вже на 3-й рік московської агресії та неоголошеної війни! Ми і досі віримо, що Кремль якщо не нападе, то відступить, і все буде як раніше…

Тут принагідно нагадати слова видатного іспанського філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета з його маловідомої праці “Безхребетна Іспанія” опублікованої 1922-го р.: «Національне життя є активною і динамічною реальністю, а не пасивним та статичним співіснуванням, мов купа каміння при дорозі. Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак – дисципліни і взаємовигоди…». Єднання нації має стати для України надто важливим не тільки задля ефемерної та марної євроінтеграції, якою нас годують всі 25 років відновленої незалежності, а в першу чергу задля рішучої відсічі агресору і подальшого державного будівництва!

Таким чином, хоч би як там не розпинався у прогнозуванні утопічного економічного дива лідер політичної партії “5.10” Геннадій Балашов, шельмуючи націоналізм як відсталу і померлу ідеологію для сучасної України, але на сьогодні без націоналістичного поступу нам не збудувати жодного майбутнього. Те саме стосується і нашої армії, героїв і захисників Східного фронту! Говорячи словами вже вищезгаданого видатного іспанського філософа, військо не може існувати, коли з його горизонту усунути навіть примарну можливість війни, бодай далекий образ можливої сутички повинен марити перспективою й має чинити своє містичне тяжіння на сьогодення нашого героїчного вояцтва. Припущення того, (скажімо те, чим мали займатись наші міністри оборони з президентами включно до 2014-го р.), що одного дня українські військові стануть у пригоді, є необхідним для турботи про них і підтримування їхньої боєздатності. Адже як відомо, без імовірності війни немає способу моралізувати й дисциплінувати жодне військо, і мати цілковиту гарантію його ефективності у майбутніх боях.

І тут ми перейдемо до проведення паралелей з Фінляндією та Туреччиною, які нам стануть в пригоді!

Як і Наддніпрянська Україна землі Великого князівства Фінляндського входили до складу царської держави Романових (з 1809 р. до 1917 р.), проте лише події Першої світової війни та революційний вихор у Петрограді змінив ситуацію на користь мешканців озерного краю Суомі. Становлення збройних сил вже незалежної з грудня 1917-го р. Фінляндії почався ще на фронтах Першої світової війни – молоді фінські націоналісти прагнули здобути для своєї батьківщини свободу від царизму, тож їхали через Швецію до Німеччини і формували свій власний Єгерський батальйон в лавах кайзерівської армії. Після більшовицького перевороту і проголошення незалежності Фінляндії єгеря вертаються додому і стають фундаментом для розбудови власної армії під командуванням генерала Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма. Процес був тривалим і відбувався в ході громадянської війни і 2-х совєцько-фінських конфліктів протягом 1918-1922 рр. У цей період ветерани-єгеря та інші фінські націоналісти-фронтовики об’єднуються у воєнізовану організацію “Охоронні Загони” (фін. Suojeluskunta), метою якої було допомагати армії у військовий час, а у мирний – готувати резерв з цивільних, адже на Сході зародилась нова хижа сила під назвою СССР.

Хоча номінально у жовтні 1920 р. в естонському Тарту і був підписаний мирний договір між урядами Фінляндії та більшовицької Москви, для мешканців озерного краю Суомі загроза нової війни аж ніяк не зникла. Саме з цієї причини у 1920-ті рр. почалося створення оборонної лінії на Карельському перешийку під назвою “лінія Маннергейма” (фін. Mannerheimin-linja). До початку Другої світової війни боєздатність армії Фінляндії перевіряли виключно на полігонах та спільних військових навчаннях з Швецією та Естонією, однак сталінська авантюрна спроба здобути собі в Гельсінкі нову ”союзну республіку” поклала цьому край. Як відомомо, з 30 листопада 1939 р. до 12 березня 1940 р. фінські війська обороняли власну державу від більшовицької навали на полях Зимової Війни, і в цьому їм допомагали українці (до речі, маловідомий факт!). Під час всіх совєцько-фінських війн (з 1918 р. до 1944 р.) активісти “Охоронних Загонів” утворювали тилове ополчення за місцем проживання, вони мали власні особливі мобілізаційні завдання від ставки Маннергейма. В цей складний для Фінляндії період національного та державного становлення “Охоронні Загони” мали центральне положення в обороноздатності країни: керівництво цієї організації підтримувало постійне навчання власної майже 100-тисячної армії, у якій крім усього іншого було відмінне особисте спорядження.

Після закінчення Другої світової війни Фінляндія, яка з 1941 р. до 1944 р. була союзницею гітлерівської Німеччини, мала скоритись вимогам переможців, у першу чергу – більшовицькій Москві. Керівництво СССР прагнуло не тільки територіально змінити кордони на свою користь, але й ліквідувати всі не комуністичні організації у Фінляндії (у першу чергу “Охоронні Загони”) та зробити з цієї колись войовничої країни нейтральну пацифістську підстилку для своїх гібридних геополітичних ігрищ. Упродовж останніх 70 років фронтовики-націоналісти з “Охоронних Загонів” поступово переходили у громадську та політичну діяльність: хтось пішов на штатну роботу до збройних сил Фінляндії на правах радників з певної військової галузі; хтось став політиком або ж очолив різні спортивні товариства. Нині, ветерани “Охоронних Загонів” є одним з прикладів мужності, хоробрості та відданості для молодого фінського покоління патріотів, що зберегли власні традиції та національну ідентичність.

Ніби все зрозуміло і ясно – розкриті всі карти з можливостями нації щодо єдності проти ворога, паралелі щодо Україні напрошуються самі, чи не так? Чому українцям не вдалось піти шляхом фінів, або тих же естонців – питання риторичне і правомірне – не варто було розпорошувати сили на внутрішню та ідеологічну боротьбу, а єднатись в борні супроти ворогів. Ось і все! Варто було активніше приділяти увагу нашому вояцтву, його ідеологічному гуртуванню, армійським навчанням з більш сильними країнами, скажімо як Туреччина, Китай та США, що є потенційними опонентами Москви.

Крім того, що стосується Туреччини, то тут схожості з Україною немає зовсім. Проте варто зазначити важливий факт щодо національної єдності турків завдяки війську. Після того, як Османська імперія програла в 1918-му р. Першу світову війну її територію охопили не тільки національно-визвольні війни, але й окупація таких країн як Греція, Франція та Велика Британія. На зміну консервативному османському теократичному устрою прийшов ліберальний турецький республіканізм на чолі з Мустафою Кемалем (названий турками батьком нації, від тур. Ataturk), який прагнув демократизувати та вестернізувати турецьке суспільство за французьким зразком. Новий лідер турків, як прихильник модерного націоналізму, не тільки прагнув вигнати непроханих гостей зі своєї батьківщини завдяки війську, але й прищепити європейські цінності та свободи своєму народові. На думку Ататюрка, це мали зробити не муфтії чи політичні партії, а виключно військові, що мали стати в Туреччині елітою суспільства, охоронцем світськості від її подальшої руйнівної ісламізації. Турецька армія мала стати націоналістичним стрижнем держави та нації.

Протягом 1923-2016 рр. військові були серйозною політичною силою в Туреччині і вважали себе хранителями підвалин світської турецької держави, закладених ще Ататюрком. Саме тому у 1960-х та 1980-х рр. турецьке вояцтво без коливань усувало від влади законний уряд, якщо бачило в ньому загрозу існуючому конституційному ладу. Однак після невдалого цьогорічного військового заколоту проти президента Реджепа Ердогана і кількох судових процесів ця стала традиція зазнала руйнації. Проте на сьогодні, попри всі негаразди, військо продовжує залишатись одним з найбільш шанованих і дисциплінованих інститутів турецького суспільства. Було нанесено декілька юридичних ударів по турецькій армії з тим, щоб послабити її вплив на політику – така діяльність виявились успішною. Багато членів з вищого командування опинилися у в'язниці за злочини, які вони не скоювали. Для ісламіста Ердогана сам намір утнути щось проти його волі є злочинним! Нікого не нагадує? Однак це негативно вплинуло на бойовий дух турецьких військових, які нині воюють в Сирії та Іраку захищаючи не стільки власні кордони, скільки амбіції турецького президента. Проте на сьогодні, попри всі негаразди, військо продовжує залишатись одним з найбільш шанованих і дисциплінованих інститутів турецького суспільства.

І ось тепер ми підходимо до висновків. Адже завдання, яке спонукало провести такий розлогий аналіз, мало на меті прослідкувати не стільки паралелі державного і національного будівництва різних країн в порівнянні із сучасною Україною, скільки довести важливість національної ідентичності та єдності у будь-якій державотворчій діяльності, чи-то економічна, а чи військова. Досвід Фінляндії, Туреччини, та навіть тієї ж маленької Естонії, довів, що тривала втома державного організму на перший погляд видається короткочасним нездужанням – внутрішній розбрат йде, коли з’являється спільний ворог. Тому для нормального функціонування кожна держава, (навіть нейтральна!), має одержувати подразнення у вигляді короткочасних конфліктів (війн чи революційних струсів), таким чином втомлюватись, а відтак – підживлювати свій спраглий до поступу організм. В політиці, як і в біології, орган мусить раз у раз одержувати незначні поранення, які б підтримували його в стані бадьорості – ці незначні поранення, без яких організм не ладен функціонувати і жити…

Протягом всіх 25 років відновленої незалежності ані влада, ані українське суспільство не надавали війську такої підтримки як зараз. Ми намагались відцуратись нашого вояцтва і щодня промовляли мантру “Лішь би нє била вайни!”. Тому, коли Кремль вирішив завдати удару нам у спину, замість підготовлених рекрутів та професійних військових на фронт пішли добровольці-націоналісти. Тож зараз вже час відкинути усі маргінальні та популістські гасла про несвоєчасність націоналізму чи єдності нації на базі єдиної державної мови, адже тільки в єдності гартуємо національну ідентичність, яка бореться проти ворогів силами нашого вояцтва на Сході. Наша сила – в національному колективізмі! 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net