По-перше, у можновладців чи політиків завжди виникатиме спокуса когось оголосити олігархом і почати вести з ним несамовиту боротьбу. За таких обставин з'являтимуться олігархи не тільки обласного чи регіонального, а і районного чи навіть сільського масштабу.
По-друге, справжня боротьба з олігархами, тим більше всіма одночасно, гарантує неминучу поразку такому “борцуну”. Але, на жаль, це загрожує не тільки йому, а можливо і всім громадянам країни, бо під час цієї боротьби нищитимуться державні інституції, підприємства, долі сотень, тисяч, мільйонів громадян.
По-третє, ті, хто ініціюватимуть таку “боротьбу з олігархами” можуть мати зовсім інші мотиви, ніж справді “деолігархізація”, починаючи від перерозподілу активів та потоків грошей від одних осіб до інших, і завершуючи свідомою політикою, спрямованої на повну руйнацію української державності.
По-четверте, сама постановка питання про “боротьбу з олігархами” контрпродуктивна. Завдання полягає не у боротьбі з ними, а у тому, щоби впровадити рівні правила ведення бізнесу і максимально обмежити можливості для отримання так званої “владної ренти”, тобто збагачення за допомогою рішень владних органів, які ухвалюються в інтересах тих чи інших наближених до влади бізнесменів.
По-п'ятих, одночасно з позбавленням можливостей збагачення за допомогою “владної ренти”, необхідно формувати таким чином складові економічної політики держави (регуляторної, фіскальної, бюджетної, митної, монетарної), щоби сприяти бізнесовій діяльності, пов'язаної з виробничою та науково-технічною діяльністю, в якій формується рівень доданої вартості більшій, ніж при виробництві та експорті сировини та напівфабрикатів.
Об'єктивно, перша модель економіки може забезпечувати значно більшій і стабільній рівень прибутковості та капіталізації бізнесу, а також передбачатиме у рази більший рівень зарплат та доходів населення. При чому, бізнес буде зацікавлений, щоби добробут населення зростав, бо він є суттєвою складовою забезпечення попиту на їхню продукцію.
У той же час існуюча в Україні сировинна модель економіки, з превалюванням бізнесів, пов'язаних з виробництвом та експортом сировини та напівфабрикатів, формує зацікавленість у постійному інфляційному та курсовому здешевленні факторів виробництва (у першу чергу на робочу силу). Це дозволяє з меншими витратами виробляти і експортувати сировину та напівфабрикати, отримуючи виручку в іноземні валюті зі значно більшим гривневим еквівалентом.
І безглуздо звинувачувати більшість наших олігархів чи багатіїв, що вони збагачуються за такої сировинної моделі економіки.
Це завдання українського політикуму та загалом національної еліти змінити економічну політику держави. Проблема, на сьогодні, не так в олігархах, як в інтелектуальній та професійній убогості переважної частини нашого політикуму та “еліти”.
Більшість наших олігархів незрівнянно розумніше, цинічніше, жорсткіше і прагматичніше ніж пересічні громадяни країни. За виключення одного, мабуть вже зовсім “відмороженого” олігарха, який не хоче, і головне — не вміє, заробляти окрім, як за допомогою “владної ренти” та захоплення активів і висмоктуванням з них всіх ресурсів, інші — можуть і, за правильної економічної політики, готові займатися видами діяльності, які передбачають глибоку переробку сировини, виробництво технологічно складної продукції, фінансування науково-технічної діяльності. Про це кажу впевнено, бо знаю особисто чи слідкую за діяльністю багатьох менеджерів вищої та середньої ланки таких олігархів. Там багато дуже розумних фахівців, які мають по декілька вищих освіт, у тому числі у провідних університетах світу.
Приклад інших країн, найбільш наочний — Південної Кореї, свідчить, що можна з переважної сировинної перейти до високотехнологічної економіки. В Україні можливостей для цього значно більше, ніж там було на початку цього переходу.
Але для цього потрібні не палкі заяви та законопроекти по “боротьбі з олігархами”, а змістовна, послідовна економічна політика, яка сприятиме розвитку сучасної, високопродуктивної, наукоємної економіки.
