Перший рівень пенсійної системи, про який ми говорили раніше, побудований на відомому принципі солідарності поколінь: ті, хто працюють сьогодні, сплачують пенсійні внески до Пенсійного фонду України (ПФУ). ПФУ веде персоніфікований облік сплачених внесків та розподіляє ці кошти, серед тих, хто працював раніше і вже має право на пенсійні виплати. Таким чином, молодші покоління фінансують пенсії старших поколінь (які свого часу опікувались цими молодшими) за рахунок недоплачуваної ним частини заробітку. В свою чергу, ці покоління платників внесків, розраховують на те, що наступні покоління профінансують їхні пенсії таким самим чином. Держава, зі свого боку, гарантує дотримання цього принципу, закріпленого у відповідних законах.
Така система працює ефективно, якщо чисельність платників внесків перевищує кількість пенсіонерів у 5-10 разів (що мало місце в багатьох європейських країнах у другій половині минулого століття по закінченні Другої світової війни). Уявіть собі, що 10 млн. працівників сплачують 10% зарплати до солідарної пенсійної системи, яка здійснює виплати 1 млн. пенсіонерів. Коли ж на додачу до такого співвідношення, реальні зарплати тих, хто сплачують внески, зростають високими темпами (що мало місце у повоєнній Європі з 1950-х р.р.), пенсіонери отримують гідні пенсії – від 60 до 90% втраченого заробітку (або винагороду 2% зарплати за кожен відпрацьований рік). Якщо ж кількість платників внесків зменшується, темпи зростання реальних зарплат уповільнюються (що спостерігається нині в усіх розвинених країнах), то не варто очікувати на збільшення надходжень для виплат пенсіонерам. Відтак і пенсії вже не будуть такими, як раніше. Цього намагаються не помічати нинішні пенсіонери, багато з яких упевнені, що пенсії для них фінансує уряд або глава держави. Але це не зовсім так. Насправді, пенсії нинішніх пенсіонерів, в першу чергу, фінансуються коштом тих, хто сьогодні працює.
В сучасній Україні співвідношення кількості платників внесків (за різними оцінками 12-16 млн. осіб) та пенсіонерів (11-12 млн. осіб) неухильно наближається до 1 (прогнозується, що це станеться у 2026-28 р.р.). Відтак, нинішній розмір єдиного соціального внеску за кожного працівника у 22% заробітку (фактично ж на пенсійне страхування спрямовується 18% фонду оплати праці) в змозі забезпечити пенсійну виплату не більшу від 18-20% втраченого пенсіонером заробітку. До речі, цей показник був би таким вже зараз, якби не здійснювались щорічні дотації з Державного бюджету – сьогодні це майже 140 млрд. грн. коштів платників податків! Окремої уваги заслуговують витрати на «осучаснення» пенсій в зв’язку із зростанням вартості життя (інфляцією) та заробітної плати. Ще декілька років такого «рефінансування» економіка може не витримати. Відтак, це лише питання часу, коли закінчаться кошти, потрібні для таких «ін’єкцій» та вичерпаються джерела їх надходження. В такому разі багато хто може залишитись сам на сам з гарантованим державою прожитковим мінімумом, коли коштів не вистачатиме на необхідне.
На додачу до цього, останні новації у солідарній системі http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2148-19 , свідчать про те, що працювати і сплачувати внески до ПФУ для отримання хоча б мінімальної пенсії доведеться на 10 років довше. Реалії сьогодення такі, що далеко не всі з тих, кому виповниться 60-65 років, матимуть страховий стаж 30-40 років (тобто 360-480 місяців сплати мінімального страхового внеску). Адже, ситуація на ринку праці не завжди є сприятливою для багатьох професій. Виходячи з невідворотності майбутніх загроз економічній безпеці, кожен з нас має подбати про гідні умови життя в пенсійному віці!
Чи можливо в Україні додатково до мінімальної отримувати одну або декілька пенсійних виплат з інших джерел, щоб коштів вистачало не лише на «хліб» (фінансування якого стає дуже дорогим для суспільства), а й «до хліба»? І найголовніше – що потрібно робити вже сьогодні, щоб у майбутньому стати персональним пенсіонером та отримувати задоволення від життя?
