Чи готові українці усиновити 100 тисяч дітей?

Урядовці заприсяглись до 2020 року ліквідувати дитячі інтернати. Тема болісна і непроста, адже в середньому кожна 35 українська дитина виховується в інтернатах, а загальне число таких вихованців коливається вже тривалий час в межах 100 тисяч дітей.  

За інформацією ЮНІСЕФ, Україна в лідерах за кількістю дітей, які проживають без батьківської опіки. Якщо говорити мовою цифр, то це в 10 разів більша, ніж в  європейських країнах. Наприклад, в Норвегії вона  складає лише 0,1%.  

Але, чи реально реформувати таку тендітну і делікатну сферу за 3,5 роки? Гадаю, що ні.  

До прикладу, Болгарії потрібно було 8 років, щоб реформувати систему інтернатів до дитячих будинків з кількістю до 14 осіб.  

Бажання ліквідувати рудименти старої епохи цілком виправдані. Інтернати багато в чому перетворились в дитячі в’язниці в законі, бо в них дитина відірвана від суспільства, вихователі більше подібні на наглядачів, вони не займаються вихованням, хоча це їхня робота.  

Є часті випадки, коли державна або волонтерська допомога просто не доходить до дітей, натомість осідає в будинках або кабінетах вихователів. Сьогодні загальний обсяг фінансування інтернатів складає біля 5 млрд гривень. Навіть в Мінсоцполітики визнають, що рівень корупції в них зашкалює.  

Натомість в європейській практиці взагалі поняття “інтернат” відсутнє. Там намагаються проводити реабілітацію в соціумі поза межами спеціалізованих закладів. Винятки становлять установи для реабілітації дітей-інвалідів.  

До речі, в цьому сенсі цікавий білоруський підхід. Якщо родину позбавили батьківських прав, вона не перекладає обов’язок утримувати її дитину на державу. Навіть, якщо таку дитину помістили в інтернат,  сім’я зобов’язується до повноліття оплачувати її перебування. Безвідповідальні батьки мають, окрім суспільного осуду, відчувати і матеріальні обов’язки за те, що кинули дитину напризволяще.  

Одним із  ефективних способів реформування галузі в Україні могли б стати будинки дитячого типу. За інформацією ЮНІСЕФ, утримання дітей в інтернатах обходиться бюджету на 25% дорожче, ніж в таких закладах.  

Тому ці кошти можна спрямувати на справжню реформу, а саме - індивідуальний підхід в інших родинах або дитячих будинках за “болгарським” досвідом.

Кожна дитина унікальна і потребує особливого підходу до розвитку. Чому? Бо вона в свої молоді роки вже отримала болючу травму – батьки її залишили. Якщо вона не відчуватиме підтримки й в дитячому будинку, значить її педагогом буде вулиця.  

Ще одним дієвим способом захисту дітей від вулиці могли би стати “патронатні родини”.  

Патронатний вихователь - це підготовлений працівник, який на договірній основі з уповноваженим закладом доглядає і виховує дітей, тимчасово влаштованих у його сім’ю. Окрім цього, він несе відповідальність за їх життя та стан здоров’я під час перебування. Офіційно послуга “патронатний вихователь”  з’явилась лише в січні 2016 року. До цього вона діяла на рівні пілотного проекту. Проте, на жаль, за півроку лише п’ять українських родин стали патронатними вихователями (до речі, всі з Київщини).  

І проблема не у відсутності бажання. Зважаючи, на сьогоднішню популярність усиновлення дітей, більш ніж впевнений, що чимало людей долучились би до проекту “патронатів”. Але, на жаль, про цю програму банально ніхто не знав. Тому сьогодні на порядку денному створення масштабної програми популяризації цих та подібних проектів.  

Часу все менше. Згідно плану Уряду, до 2020 року більшість дітей будуть усиновлені або передані в будинки дитячого типу чи патронатні родини. Але, якщо про це знатимуть лише у владних кабінетах, то “віз і донині будет там”.  

"Політик повинен вміти передбачити, що станеться завтра, через тиждень, через місяць і через рік, а потім пояснити, чому цього не сталося" , – якщо за рік-два нічого так і не зрушить в мертвої точки, ц ей крилатий вислів відомого Прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля , добре знадобиться нашим чиновникам.