"Обнуление" здорового глузду, або Чи варто вивчати російські юридичні нісенітниці?

У неділю 2 жовтня 2022 року Клоунський Суд (раніше відомий як Конституційний) РФ опублікував 4 постанови (№36-П, №37-П, №38-П, №39-П) у справах про перевірку конституційності 4 “міжнародних договорів”, які були показово укладені 30 вересня 2022 року між РФ та 4 “незрозуміло-ким” з юридичної сторони, якими визнав конституційною анексію РФ частини території України. Постанови великі за обсягом: КС РФ настрочив докупи 88 сторінок тексту (кожна постанова по 22 сторінки), що перевищує попередні одіозні “опуси” КС РФ щодо анексії Криму у 2014 р. (14 сторінок) та щодо конституційної реформи про “обнуления” у 2020 р. (52 сторінки). 

Сказати, що останні документи від КС РФ є юридично нікчемними, погано написаними з юридичної точки зору та містять повно конспірологічних нісенітниць – це нічого не сказати про них. Сказати, що при анексії території України Росією було порушено все, що тільки можна, – це вже нікого не здивує. Сказати, що вся ця злочинна акція є прикладом виняткового цинізму та особливого знущання з міжнародного права і  навіть із власної (російської) правової системи (якою б вона там не була) – і цього ніби вже недостатньо. Як можна охарактеризувати те, що зараз відбувається в Росії? Як можна описати весь той жах від того, такий злочинний політичний режим є загрозою для існування не тільки України, а й всього людства?    

За останні 22 роки у Росії відбулося дійсно “обнуление” здорового глузду в усіх сферах суспільного життя. Всі ті поодинокі паростки раціональності, які зʼявилися на зламі епох у 1990-х рр., вже давно були викорчувані, а замість них активно насаджувалися різноманітні геополітичні хворобливі фантазії та примітивна конспірологія.         

Юридичну сферу це теж не могло оминути. Закономірністю путінського режиму до 2008 року було номінальне, але послідовне дотримання Конституції РФ з формальної сторони: Путін, будучи Президентом, на перший погляд, жодного разу відкрито і грубо не порушив і не змінив Конституцію РФ, яка йому і без того гарантувала мало не “царські” повноваження. Порушення і зловживання, звісно ж, були, але вони були здебільшого наскільки завуальованими і хитро продуманими, що ніхто особливо не хотів продиратися через ліс паперово-юридичних нюансів, шукаючи, до чого ж можна придертися. Це було своєрідне квазімистецтво в чекістсько-нормативістському стилі — вміння творити свавілля поза межами формальних правил, але і без їхнього явного порушення. Однак, чим довше Путін залишався при владі, тим очевиднішим ставало (мовою його ж кумира) “запаморочення від успіхів”.  

Право в Росії і так не сильно шанувалося (на відміну від “понятий”), але путінський режим принаймні на початку, залишаючись в полоні радянського нормативізму, завжди приділяв увагу формальним показникам – юридичній формі документів (але не змісту), дотриманню зовнішньої процедури їхнього ухвалення (але не суті), букві закону (а не духу), великому обсягу документів (щоб ніхто не хотів в них вникати) і т.д. Здавалося б, це можна імітувати вічно. 

Але у 2014 році спецоперацію з анексії Криму вже неможливо було замаскувати юридичними способами так, щоб все виглядало “чисто”. Хоча фактично формальна процедура внутрішньої легалізації анексії Криму була більш-менш дотримана 18-21 березня 2014 року, про істотні порушення говорили навіть деякі російські юристи (хоча, звісно, таких була меншість). Однак, у випадку з Кримом Росія зробила майже все для того, щоб, наприклад, західні науковці розглядали кримську кризу тільки через парадигму самовизначення та сецесії, залізаючи у цю складну та суперечливу матерію міжнародного права, а не досліджували Крим з кримінально-правової парадигми як злочин анексії (спойлер: все одно досліджували, однак багато хто дійсно мусив приділяти чимало зусиль “війні” з російськими науковцями на полі сецесії).   

У 2020 році стало ще більш очевидно, що система дала істотний збій. Вся ця конституційна реформа з “обнулением” була наскільки погано продумана, організована та проведена (на відміну від попередніх "як по книжці" конституційних реформ), що тільки лінивий все це не висміював (згадайте хоча б "голосування на пеньках"). Здавалося б, що путінський режим втратив свій “талант” імітації юридичних текстів та процесів, які колись так заворожували своєю формою, обсягом і процедурою наївних людей з різних країн світу, а їхнє священне “мистецтво” нормативізму з кожним днем вироджувалось у якесь юридичне порно (по-іншому і не назвеш).    

Ось і у 2022 році, спостерігаючи за тим, що відбувається у Росії, читаючи ті документи, які бездарно продукує все та ж сама бюрократична машина, слухаючи заяви їхніх чиновників, мимоволі задумуєшся над тим, чи є сенс у витрачанні час на те, що вже не просто є юридичними нісенітницями, а є щось значно божевільнішим та абсурдним. Хтось скаже, що треба на них повністю “забити”, що вони не варті того, щоб про них думати. 

Але у мене інша думка. Насправді треба. У кожного свій фронт боротьби з агресором, і юридичний фронт - теж важливий. 

Злочинний режим має бути докладно вивчений, проаналізований, розкладений по поличках і маргіналізований усіма, хто може, і усюди, де це можливо. Усі докази їхніх злочинів мають бути зафіксовані і збережені для наступних поколінь, а всі винуваті особи мають понести відповідальність, щоб у майбутньому ніхто не міг викрутився і заспівати по-іншому: “мы специально нарушали все, что могли, чтобы потом все это признать неконституционным!”. 

Звісно, ніхто не каже, що це просто. Це складно, а роботи ще дуже багато попереду.