Право притулку vs екстрадиція

Право притулку — це невід'ємне право людини на в'їзд і перебування на території іноземної держави, з метою уникнути переслідування або загрози заподіяння серйозної шкоди в країні свого походження або постійного проживання.

Екстрадиція — це видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, державі, що ініціювала кримінальне переслідування.

Той, хто отримав статус біженця або допоміжний (додатковий) захист, не може бути виданий іноземній державі, де його здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека через політичні переконання або приналежність до певної соціальної групи.

Надання притулку є міжнародним зобов'язанням держав-учасниць Конвенції про статус біженців.

Існує чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї громадянської належності або колишнього звичного місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язано з конвенційними ознаками:

• расою;

• релігією (віросповіданням);

• національністю (громадянством);

• приналежністю до певної соціальної групи;

• політичними поглядами.

Такі цілком обґрунтовані побоювання повинні існувати на момент звернення до компетентних органів країни, де мігрант має намір просити про притулок.

Поряд зі зверненням про отримання статусу біженця, шукач притулку може звернутися за допоміжним (додатковим) захистом, посилаючись на порушення базових прав і свобод, передбачених Європейською конвенцією про права людини, коли має місце:

• Загроза життю, в тому числі покарання у вигляді смертної кари (ст.2 Конвенції);

• Загроза катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст.3 Конвенції);

• Загроза свободі й безпеці (ст.5 Конвенції);

• Відсутність ефективних засобів правового захисту, відмова в правосудді, надмірно несправедливий судовий розгляд (ст.ст.6, 13 Конвенції).

Ризик стати жертвою переслідувань може виникнути як під час перебування в країні походження, що змушує людину виїхати і шукати притулку, так і через деякий час після її від'їзду з країни громадянської належності, коли ситуація там змінилася вже після виїзду, породжуючи для мігранта серйозну небезпеку.

Побоювання піддатися переслідуванню або постраждати від серйозної шкоди можуть бути засновані на подіях, які відбулися після виїзду з країни походження, а також виникати з діяльності, якою шукач притулку займався після того, як покинув країну своєї громадянської належності. У деяких випадках право звернутися за допоміжним (додатковим) захистом може виникнути навіть тоді, коли особі раніше було відмовлено в наданні статусу біженця.

Реалізація права притулку це законний спосіб запобігти екстрадиції. Вагомим аргументом для відмови в екстрадиції є політична складова кримінального переслідування.

Міжнародний розшук переслідуваних з політичних мотивів суперечить Статуту Інтерполу — організація відмовляє в розшуці осіб, які отримали статус біженця. Аналогічне правило встановлено ​​в Європейській конвенції про видачу правопорушників.

Звинувачення, що прямо не пов'язане з політичним переслідуванням, не обов'язково веде до арешту і екстрадиції. Екстрадиція не здійснюється, якщо прохання про видачу у зв'язку зі звичайним кримінальним злочином є завуальованою підставою для судового переслідування або покарання особи через політичні переконання або через приналежність до певної соціальної групи, коли частка політичної складової справи більша за кримінальну складову. У кожному конкретному випадку має значення не тільки інкриміноване діяння, але й дії влади, а також її реальні мотиви, коли переслідувана особа є не просто жертвою дефектності та неефективності системи, а жертвою цілеспрямованого переслідування влади.

В рамках кримінального переслідування кваліфікація діянь може не мати прямого зв'язку з політикою, але при цьому має місце помилкове або сфальсифікована звинувачення, поєднане з відсутністю ефективних засобів національної правового захисту. 

Політичне переслідування

Єдиного загальновизнаного, універсального визначення поняття «політичне переслідування» не існує. Найбільш вдалим можна визнати визначення, сформульоване Правозахисним центром «Меморіал».

Під політичними мотивами розуміються неприйнятні у демократичному суспільстві дії або бездіяльність правоохоронних і судових органів, інших суб'єктів владних повноважень, спрямовані на досягнення хоча б однієї з таких цілей:

• зміцнення або утримання влади суб'єктами владних повноважень;

• недобровільне припинення або зміна характеру чиєїсь публічної діяльності.

Зміцнення або утримання влади часто супроводжується посиленням законодавства, спрямованого на обмеження свободи думки, совісті й релігії, свободи вираження поглядів та інформації, свободи зібрань і об'єднань. Закони переписуються і доповнюється в інтересах чиновників і силових структур. Зміцнення влади і силовиків виражається у зловживанні службовими повноваженнями, з метою отримання хабарів або заради переділу власності й заволодіння чужими активами.

Фабрикація кримінальних справ і притягнення до кримінальної відповідальності за сфальсифікованими обвинуваченнями є досить поширеним явищем у країнах зі слабкою демократією. Люди, які тим чи іншим чином зачіпають інтереси правлячої групи, нерідко стають жертвами хибних звинувачень і фальсифікацій.

Зустрічаються випадки, коли формально кримінальне переслідування виглядає правомірним, однак фактично воно засноване на недостовірних або сфальсифікованих доказах — підроблених або спеціально виготовлених документах, неправдивих свідченнях, в тому числі на свідченнях, отриманих під тортурами. При цьому судовий розгляд суперечить міжнародним стандартам в галузі прав людини, ігноруються важливі обставини й відкидаються докази захисту.

Неприпустимою відмовою в правосудді вважається:

• фальсифікація доказів інкримінованого злочину при відсутності події або складу правопорушення, або його вчинення іншою особою;

• явно непропорційні (неадекватні) правопорушенню тривалість або умови позбавлення волі;

• заочне засудження без подальшої можливості нового перегляду звинувачення по суті;

• тримання під вартою під час відсутності доступу до незалежного і неупередженого суду для перевірки законності ув’язнення;

• спрощене судочинство, яке проводиться при повному нехтуванні правом на захист;

• умисна і систематична відмова в доступі до адвоката;

• використання в кримінальному провадженні свідчень обвинуваченого або третьої особи, отриманих в результаті тортур.

Питання існування реального ризику стати жертвою серйозних дискримінацій, тортур, покарання чи негуманного поводження, що носить нелюдський або принизливий характер, не залежить від правової основи для видачі державі, яка вимагає екстрадиції. Коли в результаті екстрадиції виникає загроза заподіяння серйозної шкоди життю і безпеці, несуттєво винна чи не винна людина — визначальним фактором є ризик застосування до неї дискримінаційного покарання або нелюдського поводження.

Акти переслідування, що мають на меті примусити особу припинити або змінити її публічну діяльність, можуть мати форму:

• фізичного або психічного насильства, включаючи викрадення і акти сексуального насильства;

• примусових заходів медичного характеру (каральна психіатрія);

• загроз насильства або знищення майна, а також загроз створення інших неприємностей в широкому сенсі слова;

• підпалів та іншого пошкодження або знищення майна;

• пов'язаних з тиском «профілактичних бесід»;

• звільнення з роботи або відрахування з навчального закладу;

• позбавлення посвідки на проживання, видворення або депортації;

• загрози позбавлення батьківських прав;

• атаки на бізнес;

• тиску з використанням провладних ЗМІ.

Цей перелік не є вичерпним.

Тиск може здійснюватися співробітниками силових органів або за їх явної бездіяльності. Нерідко для вчинення тиску і насильства залучаються лояльні до діючої влади патріотичні та націоналістичні угруповання.

Часто випадки позасудового переслідування не документуються органами влади, потерпілим відмовляють в прийнятті заяви про порушення прав, як наслідок, факт переслідування найчастіше складається з розповіді самого потерпілого, рідше — з видимих наслідків переслідувань, таких як побої або псування майна. 

Докази

На результат розгляду клопотання про надання притулку впливає саме наявність доказів. Враховуються всі істотні факти, що стосуються конкретної особи і країни походження, які є актуальними на момент розгляду клопотання про надання притулку.

Щоб отримати притулок, належить довести, що особа зазнає протиправного переслідування з боку влади країни походження та в разі повернення на батьківщину їй може бути завдано серйозної шкоди, включаючи загрозу життю, безпеці, свободі чи здоров'ю.

Оцінка ризиків шукача притулку при поверненні в країну походження здійснюється в індивідуальному порядку і ґрунтується на всіх наявних доказах. Порушення прав повинно бути досить серйозними за своїм характером або повторюваністю, або складатися з сукупності різних заходів, аби вплинути на людину, змусивши її шукати притулок за межами країни своєї громадянської належності.

Інформація, яку шукачеві притулку слід надати компетентним міграційним органам, умовно ділиться на два види:

• інформація про шукача притулку та особисті обставини;

• інформація про країну походження. 

Інформація про шукача притулку та особисті обставини

Інформація про шукача притулку і особисті обставини включає в себе:

◆ Загальні анкетні дані — вік, стать, сімейний стан і сімейні стосунки, здоров'я (інвалідність), освіта, мовні можливості, професійний і робочий досвід, етнічні, культурні чи релігійні міркування, політичні переконання, політичні та соціальні зв'язки.

◆ Фактори вразливості — обґрунтування побоювань щодо існування загрози життю і /або здоров’ю, і /або безпеці, і /або свободі за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, національного, етнічного, соціального або родового походження, народження, громадянства, сексуальної орієнтації, статі, гендерної ідентичності чи за іншими ознаками, через політичні переконання (активності), або виходячи з наявності стійкого зв'язку з вразливими спільнотами.

До факторів вразливості належать:

• факти переслідування в минулому;

• конкретні обставини, які свідчать, що шукач притулку піддавався жорстокому або нелюдському поводженню;

• непропорційність (неадекватність) покарання скоєному;

• підтвердження приналежності до вразливої соціальної групи, яка піддається систематичному переслідуванню;

• інформація про осіб, які перебувають в подібних умовах, в разі якщо така група підлягає ідентифікації.

Випадки переслідування або поганого поводження в минулому визнаються серйозним аргументом на користь позитивної оцінки ймовірності виникнення ризику переслідування в майбутньому. Побоювання стати жертвою переслідування в разі повернення на батьківщину можуть бути засновані на особистому досвіді, коли людина безпосередньо постраждала від дій, які змусили її залишити країну, а також можуть виникати з досвіду інших осіб (рідних, друзів та інших членів тієї ж соціальної групи і т. д.).

Коли шукач притулку стверджує, що він є членом спільноти, яка систематично зазнає жорстокого поводження, доведенню підлягають факти застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, а також належність мігранта до відповідної групи.

Побоювання шукача притулку вважаються обґрунтованими, якщо він в межах розумного здатен довести, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин переслідування або жорстокого поводження, і з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся.

Коли потреба в міжнародному захисті виникає після в'їзду або в період перебування в іноземній державі, до предмету доказування входить зміна обставин в країні громадянської належності мігранта під час його перебування за кордоном. Необхідно довести, що шукач притулку не звертався за захистом раніше через виняткові обставини або те, що політична ситуація у нього на батьківщині істотно змінилася в гіршу сторону, що й змусило його шукати захисту.

У разі, коли шукач притулку посилається на порушення базових стандартів прав людини в рамках кримінального переслідування, що породжує ризик стати жертвою неадекватного і непропорційно жорстокого покарання, на недискримінаційній основі в порівнянні з іншими особами, непропорційність або неадекватність виявляється шляхом порівняльного аналізу даного випадку з іншими подібними правопорушеннями. Фактор вибірковості визначається шляхом порівняння покарання (чи інших правових наслідків переслідування) з результатами розгляду аналогічних правопорушень в практиці конкретної держави, а також на основі прецедентних рішень і стандартів міжнародного правосуддя. Це відноситься до ситуації, коли при зовні схожих обставинах переслідування і покарання відрізняються від багатьох інших випадків саме через наявність політичних мотивів.

Особисті обставини шукача притулку і інформація про країну походження оцінюються в комплексі. Іноді об'єктивні обставини самі по собі не здаються переконливими, проте з урахуванням особистої передісторії, державної системи країни походження та діяльності окремо взятої особистості, ці обставини в сукупності можуть розглядатися як докази наявності підстав для надання притулку. 

Інформація про країну походження

Інформація про порушення основних прав і свобод в країні походження — важливий елемент для оцінки достовірності відомостей, наданих шукачем притулку.

Інформація про країну походження має бути достовірною і об'єктивною. Факти повинні подаватися в нейтральній формі, без упередженості, на основі збалансованої та достовірної інформації і в правильному контексті. Необхідно використовувати різні джерела інформації, щоб забезпечити високу ступінь повноти і об'єктивності. Процес відбору доказів залежить від особистої оцінки і від наявних ресурсів (наприклад, мови, часу і доступу до джерел).

У ситуації, коли шукач притулку посилається на відсутність в країні його національної приналежності ефективних засобів правового захисту, загрозу відмови в правосудді, а також ризик надмірно несправедливого судового розгляду і непропорційно жорстокого покарання, аналізу підлягає внутрішньодержавна система країни походження в цілому та ефективність правоохоронних і судових органів, а також наявність практики грубих і масових порушень прав людини. Доказом визнається інформація про випадки репресій і кримінального переслідування стосовно учасників вразливих груп, а також зростання кількості політв'язнів в країні громадянської належності шукача притулку, що свідчить про використання кримінальних репресій в якості інструменту управління суспільством заради посилення влади.

Ефективний засіб правового захисту має бути доступним за законом і на практиці. Шукач притулку має право розраховувати на безпеку і впевненість в тому, що він зможе перебувати в умовах вільних від небезпеки і ризику заподіяння шкоди. Така можливість повинна бути довгостроковою, а не ілюзорної або непередбачуваною.

Реалізація права притулку є одним зі способів захисту від політичних переслідувань і допомагає уникнути видачі в країну, де людині загрожує реальна небезпека.