UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
04.08.2022 13:44

Внутрішнє переконання під час оцінки доказів у кримінальному провадженні

Адвокат

Процес розслідування й розгляду справи передбачає прийняття рішень, які ґрунтуються на внутрішньому переконанні визначених законодавством осіб.

Завданнями кримінального провадження, згідно вимог ч. 1 ст.2 Кримінального процесуально кодексу України (далі – КПК України), є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому  КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Згідно ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Кожен доказ оцінюється і має відповідати встановленим критеріям належності, допустимості, достовірності, достатності.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ч.1 ст. 85 КПК України).

Допустимим є доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України.

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч.2 ст. 86 КПК України).

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч.1 ст. 89 КПК України).

Достовірними є докази, які повністю відповідають отриманим відомостям про факти і події, які мали місце.

Достатніми докази будуть тоді, коли у своїй сукупності вони дадуть можливість слідчому, прокурору, слідчому судді, суду  встановити обставини кримінального провадження на рівні, необхідному для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів здійснюється у відповідності до ст. 94 КПК України: “слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили”.

Враховуючи вищенаведене, саме внутрішнє переконання характеризує процес дослідження доказів  виключно особами, до  компетенції яких належить  здійснення  розслідування у справі. Вказівка ​​закону, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням  закріплює прерогативу визначеного кола осіб і є їхнім правом і обов'язком.

З точки зору Літвінової І.Ф.: “Аналіз законодавства, слідчої та судової практики, а також наукової літератури з цих питань дає підстави для висновку про те, що під оцінкою доказів за внутрішнім переконанням розуміють такий порядок, за якого, по-перше, ця оцінка здійснюється органом, що здійснює провадження, за відсутності наперед встановлених правил про значення та юридичну силу доказів, і, по-друге, ця оцінка завершується категоричними рішеннями та висновками, які виключають будь-які сумніви в їх правильності”. 

На думку вченої Літвінової І.Ф.: “Внутрішнє переконання не є чисто тими враженнями, що виникають в результаті оцінки доказів, не має воно нічого спільного і з інтуїцією. Воно є чіткою, обґрунтованою впевненістю, що ґрунтується на встановлених фактах об’єктивної дійсності, повному та всебічному дослідженні усіх обставин провадження”.

Федчишина В.В стверджує, що внутрішнє переконання характеризує сам процес пізнання. Також, на її думку, необхідно вважати те, що:

1) воно ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, яке для його виконання вимагає від уповноваженої особи людяності, правосвідомості, культури, матеріальної та моральної незалежності;

2) у прийнятті рішення уповноваженій особі необхідно керуватися лише законом, оцінюючи кожний доказ із позиції належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – із позиції достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до п. 10 Наказу МВС України «Про затвердження Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі» № 1395 від 07.11.2015 поліцейський оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їхній сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

З огляду на взаємопов’язаність всіх стадій доказування внутрішнє переконання судді як результат оцінки доказів починає формуватися з початком процесу доказування, проте остаточно формується суддею саме у нарадчій кімнаті та закріплюється в судовому рішенні. 

Внутрішнє переконання судді, а думку вченого Д.Луспеника, є правовою категорією, що забезпечує функціонування судді в межах наданих йому прав і обов’язків, які не перекручують самостійного сприйняття і розуміння суддею об’єктивної дійсності, що стала предметом дослідження в суді.

Вимоги, які визначають параметри внутрішнього переконання, — це свобода і обґрунтованість. Свободу і незалежність внутрішнього переконання судді неможна розуміти як сваволю, як особистий і ні від чого не залежний розсуд. Вільним може вважатися тільки те переконання, яке є вірним і повно відображає факти, що тягнуть за собою застосування закону. У той же час обґрунтованість внутрішнього переконання складає його невід’ємну властивість. 

На думку дослідниці Ткачук А., результатом проведення оцінки доказів судом є логічні висновки та доводи, які виражаються у прийнятті процесуального рішення, форма якого визначена законом. Рішення суду виступає процесуальною формою закріплення результатів оцінки доказів судом – сформованого внутрішнього переконання судді.

Згідно ч.1 ст.36 КПК України, прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора. Отже, оцінка доказів ним, за його внутрішнім переконанням, передбачає незалежність у виконанні покладених на нього процесуальних функцій.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що термін «внутрішнє переконання» у законодавстві України чітко не конкретизовано, думки науковців щодо природи та змісту цього поняття різняться.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]