Влада над владою – умова оновлення України. 4. Від раболіпства до національної ідеї

“… сьогодні українська освіта не відповідає ані сучасним запитам з боку особистості та суспільства , ані потребам економіки , ані світовим тенденціям ” .

Хто винен, що ти втомився,

Що не знайшов, чого так чекав,

Все втратив, що так шукав,

Здійнявся в небо і впав.

Грибанов А.

Багато років працював в українському університеті, як міг, намагався покращити освіту. На мій погляд, якість підготовки фахівців погіршилась. Регулярно писав у МОНУ, посилався на досвід більш розвинених країн, з яким ознайомився при відвідуваннях різних університетів у складі бригади експертів - вчених з різних країн НАТО, які працювали за 10-річною програмою НАТО “Clean Products and Processes ”. Отримував типові відповіді про те, що наша освіта відповідає сучасним вимогам і є однією з найкращих у світі. Та у недавньому документі “Реформа освіти та науки” МОНУ зробило мабуть вперше зроблене визнання про те, що “… сьогодні українська освіта не відповідає ані сучасним запитам з боку особистості та суспільства , ані потребам економіки , ані світовим тенденціям ” . А колишня міністерка Л.Гриневич перед залишенням високої посади залишила таке завдання наступнику : потрібні фахівці , які не тільки вільно володіють державною мовою , математичною , загальнокультурною , екологічною та економічною компетентностями, але мають заповзятливість , інноваційність , винахідливість , критичне та системне мислення , здатність до творчого підходу , ініціативність , вміння конструктивно керувати емоціями , оцінювати ризики , приймати рішення , вирішувати . На жаль, міністри мабуть все розуміють , але поки що мало що міняється . Замість цього все більше інформації про те, що завдяки недоліків освіти , а також наслідків деіндустріалізації та тривалої жорстокої війни настала деінтелектуалізація населення країни, яка ускладнила вирішення питань реіндустріалізації економіки та відродження України , а також її подальший сталий розвиток, який уже багато років відбувається у більшості країн. У своїх зверненнях до влади з урахуванням гасла "влада над владою" став я все частіше писати про необхідність серйозного реформування освіти. На жаль, добився лише того, що прозвали мене на роботі “токсичним професором”, від чого освіта чомусь не стала покращуватись.

А причина відставання проста . Освіта за кордоном останнім часом найчастіше націлена не тільки на вивчення нинішнього стану науки і техніки , а й їх майбутнього, методів пошуку нових наукових відкриттів та оптимальних технічних рішень та розвитку для цього творчих здібностей. А ми часто обмежуємося тим, що вчимо студентів досягненням науки минулого століття, як співав Мамочка у чудовому фільмі про школу “Республіка ШКІД” , даємо учням відомості про те, що “У кішки 4 ноги, позаду – довгий хвіст, але чіпати її не моги за її малий ріст.”

На жаль, і колеги виявили повну байдужість до моїх спроб розворушити освітніх чиновників і сконцентрувати їхню увагу на інноваційних аспектах науки, а мені у зв'язку з політикою омолодження освіти, що розвивається МОНУ, настав час шукати інші сфери застосування. Вирішив, що саме вирішення кадрової проблеми, а, отже, вдосконалення освіти молоді, перш за все, є найважливішим першорядним завданням процесу відродження та сталого розвитку країни після жорстокої війни, бо кадри вирішують усе, у тому числі й реалізацію Концепції сталого розвитку. (КСР) та її національного варіанта (НКСР), якого так мені і не вдалося знайти в нас .

Вже майже всі країни світу за чверть століття вивчили та імплементували у свою діяльність запропоновану ООН Концепцію сталого розвитку, створили Національні концепції, які враховують специфіку кожної країни. Багато з них саме на базі Національних концепцій сталого розвитку (НКСР) уточнили свої національні ідеї, підготували необхідні пакети документів і вступили до ЄС, НАТО і здійснили стрибок у майбутнє. А нам доводиться воювати , шукати допомоги у сусідів та друзів та мало не останніми у світі починати робити свою НКСР. Запитайте, а чому одночасно з усіма, коли ще такої як зараз війни не було, ми цим не займалися. Може тому, що війна сама по собі, школа сама по собі, університети самі по собі. А з наукою про взаємодію систем - синергетика називається, у нас якось мало обізнані, бо ні в школі, ні в університетах про неї не розповідають, та й про діалектику чомусь забули.

Що стосується початкової та середньої освіти , то значущих реформ поки щось не помітно . Хіба що ввели нікому непотрібне на думку багатьох працівників середньої та вищої школи ЗНО. Справді, раніше , коли був конкурс понад 10 осіб на одне бюджетне місце , мав сенс за допомогою ЗНО відібрати кращих . Тепер , коли вчити буквально нема кого , контингент порідшав і не скоро відновиться, та не секрет , в останній рік у багатьох школах випускникам скасовують усі уроки та замінюють їх підготовкою до ЗНО Втім , є ще новина . У новому навчальному році у школах вирішили запровадити новий курс соціально-емоційного навчання " Уроки щастя". Так, біда, не знайшов, про чиє щастя йдеться. Якщо тільки про щастя кожної дитини, то є небезпека ощасливити деяких хлопців, які й так уже вважають себе єдиними у світі, по вуха закохані в себе, впевнені в успіху майбутньої кар'єри і що в цьому і буде їхнє щастя. Особливо цим відрізняються хлопці , які навчаються у приватних школах за чималі гроші небідних батьків, наприклад. так званих. школах мінібосів . Може, є сенс поки не пізно змінити назву та зміст нового курсу і назвати його, наприклад, курсом гуманізму, людинолюбства, якщо хочете. Тоді можна буде вчити їх любові не лише до себе, дорогоцінного, а й до оточуючих. Так і до патріотизму стане недалеко, до патріотизму, який особливо важливий зараз, під час жорстокої кривавої війни за свободу та незалежність не окремого юнака, а всієї Батьківщини.

Варто подумати над цим, а також над тим, щоб повернутися не лише на словах, а й у справах до культивування того самого патріотизму, який має бути невід'ємним для кожного громадянина нашої чудової країни. Думаю, однією з причин необхідності цього є те, що дозріло нове покоління молоді, серед якої багато хлопців з розвиненим самолюбством і себелюбством забули про те, що поряд з ними живуть такі ж хлопці, які думають не тільки про себе, але роблять все можливе для захисту своєї країни та допомоги тим, хто потребує її. Про причини цього спотворення у вихованні нового покоління я писав у статті “ Кондуіт для батьків , які страждають вид шаленої любові до своїх дітей ” ( https://blog.lliga.net/user/vadorskiy/article/53730 ). Але таких дітей , все ж таки небагато , вони такі частіше всього внаслідок помилок батьків у їх вихованні і, мабуть, останнім і доведеться намагатися якось змінити ситуацію , доки не довелося владу вжити . Я ж пишу про інше, Треба встигнути не втратити нинішнє "зелене" покоління , у якого поки значно ослаблений не тільки патріотизм , а й довіра до обраної народом влади . Ось і доводиться думати про те, що довгоочікувана перемога над агресором прийде без їхньої участі.

Зараз якось не дуже часто згадують минулу війну з фашизмом. Мабуть тому, що по один бік із нами воювали нинішні наші вороги, а їхня нинішня поведінка практично мало чим відрізняється від поведінки фашистів. Але я, дитя тодішньої війни, пам'ятаю і пісню " вставай країна величезна, вставай на смертний бій", яка тоді піднімала людей, пам'ятаю численні антивоєнні вечори у школі, де працювала мама, де я теж співав такі пісні в хорі. Пам'ятаю, що діти жили цим, так починався виковуватись патріотизм. Відвідував багато нинішніх навчальних закладів. Зрозумів, що питанням патріотичного виховання приділяється у школі надто мало уваги.

Першого року війни я ще читав лекції студентам. Намагався, як міг, прив'язати інженерну підготовку механіка до проблем удосконалення військової техніки, наприклад, захисту від руйнування, збільшенню міцності техніки та обмундирування тощо. І згадав відвідування бізнес-інкубатора в одному ізраїльському університеті, де колишній наш дніпродзержинський професор разом зі студентами у студентському бізнес-інкубаторі працював над реальними курсовими та дипломними проектами щодо використання водовуглецевого емульсійного палива для ізраїльської військової техніки з метою економії коштів. І подумав про те, чому б не заповнити вільні аудиторії наших вишів студентами і підприємцями для виконання антивоєнних проектів. Чому не організувати у вузах ярмарки ставртапів за реальними курсовими та дипломними проектами з антивоєнною тематикою чи тематикою з відновленням зруйнованих міст. Знаю не з чуток, скільки робіт з близької тематики сьогодні припадає пилом в університетських архівах. Тоді майбутні фахівці перестануть вважати, що дорослі мають їх захистити та забезпечити їм світле майбутнє. Від такої роботи хлопці швидко дорослішають та стають патріотами не на словах, а на ділі. Для покоління людей похилого віку хлопчик, який стоїть на шухляді біля токарного верстата і виточує корпуси снарядів – це реальний образ тієї епохи. На жаль, образ нашої епохи - це юнак за кермом велосипеда з жовтим ящиком за спиною, що розвозить їжу, ліки і предмети розкоші успішним ділкам, що розжиріли, яким ліньки вийти в магазин.

На жаль, наша освіта не враховує, що патріотичне виховання не забезпечиш лише розмовами. Я хоч і тільки дитина війни, але пам'ятаю, як у школі в Камишині біля Сталінграда, в якому ще точилися бої, моя мама разом зі школярами постійно ходила до шпиталів, де зустрічалися з пораненими, навіть організовували концерти, і впевнений, що після зустрічей солдат з хлопцями рани у них загоювалися швидше. А старшокласники копали окопи. Наразі відвідування поранених дітьми – теж не застаріла процедура. Адже увага до хворого чи пораненого необхідна. Я в лікарні спостерігав, як світилися від радості очі у поранених, до яких приходили близькі і які погаслі очі були в самотніх забутих людей.

До питання виховання патріотичних відносин до країни в дітей тісно примикає питання ставлення влада – народ, особливо важливе у війну, в прифронтовому місті. Останнім часом намітилися певні труднощі у взаєминах нашої здебільшого молодої “зеленої” влади, яка має відмінності у відношенні до багатьох життєвих питань, і народу. Вирішив навіть розпочати нову серію блогерських статей на тему “Як змусити слуг народу полюбити своїх господарів без імітації кохання”.

Чомусь все рідше ми говоримо про те, що з проблемою “влада над владою” тісно пов'язані питання патріотизму населення під час війни та, насамперед, молодого населення. І тут не можна оминути тему інертності, байдужості молоді до подій, що відбуваються в навколишньому світі, та відсутності своєї точки зору на сучасність та смиренність , раболіпство. Не випадково так ретельно відточена відповідь на запит "раболіпство" у Вікіпедії . Там сказано, раболіпство – це рабське угодництво, низькопоклонство перед ким або перед чим або – це світогляд, світосприйняття, тип мислення, де фундаментальне місце займає психологічний механізм: «раб-пан», що призводить людини до мазохізму і підпорядкування, садизму і маніпулювання. А про складність цього явища говорить велика кількість синонімів і форм раболіпства . Це лакейство , лизоблюдство , улесливість, підлабузництво, плазун, прислужництво , холопство , холуйство , запобігання, лобизування, догоджання, підлабузництво, улесливість, приниженість та ін. Є, звичайно, в термінах якісь відмінності, але сенс близький. Можна навіть обговорити питання про графічне втілення цього терміна. Наприклад, у Вікіпедії пишуть, що «Бурлаки на Волзі » — картина українського художника Іллі Рєпіна , написана у 1872—1873 роках, здається дуже чітко створює образ поневолених людей, а « Запорожці » (також відома під назвою « Запорóжці пишуть листа турецькому султáну ») — картина на думку Вікіпедії російського художника Іллі Рєпіна показує велику групу українців, для яких це лихо невідоме. Не будемо розбиратися, чий художник І.Рєпін , але дуже виразні обличчя людей, зображених на картинах одним художником. За іншим посиланням читаємо "Бурлакі на Волзі " - картина російського художника Іллі Рєпіна (1844-1930), над якою він працював з 1870 по 1873 рік. Зберігається у Державному Російському музеї у Санкт-Петербурзі (Інв. Ж-4056). Розмір - 131,5 × 281 см. Художній критик Володимир Стасов називав "Бурлаков" "великою, істинно історичною російською картиною" і "першою картиною всієї російської школи від початку її існування". Мистецтвознавець Дмитро Сараб'янов зазначав, що картина «Бурлаки на Волзі» стала центральним твором російської живопису 1870-х років та її створенням Рєпін «підняв побутовий жанр до монументального звучання», відкривши тим самим нову перспективу перед російським образотворчим мистецтвом. Мистецтвознавець Тетяна Юденкова писала, що з часом полотно «Бурлаки на Волзі» увійшло у «ряд шедеврів пересувництва ». І на самому початку всієї цієї брехні про картину великого українського художника Вікіпедія пише, що це стабільна версію , яку перевірено 15 червня 2024 року , тобто буквально днями… Найбільший художній музей Фінляндії Атенеум виправив національність художника Іллі Рєпіна з російської на українську в описах картин, як повідомляє місцеве видання Suomen Kuvalehti . Ось запис про цю подію в Google . Найбільший художній музей Фінляндії Атенеум виправив національність художника Іллі Рєпіна з російської в описах картин, як повідомляє місцеве видання Suomen Kuvalehti . У 2021 році фінський музей провів масштабну виставку робіт Рєпіна спільно з московською Третьяковською галереєю та Російським музеєм мистецтв. Тоді організатори писали, що Рєпін народився на території сучасної України, але репрезентували художника як російського. Українська влада звернулася до музею із проханням відновити історичну точність. Організатор виставки направив журналісту статтю, в якій стверджувалося, що батьки Рєпіна були росіянами, що народилися в Московській області. У відповідь українці надали музею церковні документи, які спростовують цю інформацію, і довели те , що його коріння українське, а не російське. Асоціація українців у Фінляндії, повноправний член СКУ, долучилася до боротьби з російською культурною пропагандою. Виставка Рєпіна продемонструвала тонку форму російської культурної апропріації. Вона зображала Рєпіна, який народився на території сучасної України, як найвідомішого художника Росії, насамперед визнаного за його психологічні портрети та зображення російського фольклору. Це спотворення життя та мистецтва Іллі Рєпіна викликало справедливе обурення серед української громади у Фінляндії. Люди висловлювали своє невдоволення, надсилаючи листи до музею та висловлюючи свою думку в соціальних мережах, де музей наполегливо називав Рєпіна виключно «великим російським художником. Рішення ухвалювалося майже два роки. Вперше назвали Рєпіна українцем під час підготовки виставки «Питання часу», куди увійшла одна з робіт художника, Виставка відкрилася в музеї після реставрації у 2022–2023 роках.

Другу картину "Запорожці" також украйкнули. Читайте також : Запоріжці пишуть лист турецькому султану) - відома картина українського художника Іллі Рєпіна, яку він створив у чотирьох примірниках. Роботу над величезним панно (2,03 × 3,58 м) він розпочав 1880 і закінчив лише 1891 року. Полотно олійний живопис, що зберігається в Державному російському музеї ( р. Санкт-Петербург) . Можна сподіватися, що наші слуги повернуть обидва надбання українського народу його справжньому господареві. Зараз це особливо важливо, що на обличчях персонажів в обох картинах геніального українського художника чітко можна побачити національні риси російського та українського народів. Веселі, добрі обличчя українців та запеклі, розлючені, знеможені обличчя бурлаків, що відбивають прожите ними життя. Можливо , психологи замисляться з цього під час обговорення психологічних причин войовничості наших сусідів.

Добре, І.Репіна захистили і наша влада, і закордоння. А мені хотілося б розширити тему і перейти до проблеми ролі слуг народу у захисті інтелектуальної власності, створеної нашим народом. Щоб не було заперечень щодо написаного далі, зауважу, що пишу як постраждалий від бездіяльності слуг народу професор ВНЗ, що займався все життя створенням цієї нової інтелектуальної власності. Написав кілька сотень наукових статей, створив понад 500 винаходів та патентів, понад 20 книг великих і не дуже, деякі з яких були видані за кордоном, створив і більш менш результативно працював у 5 нових напрямках науки. Радів увазі світової науково -технічної громадськості, що підтверджується хоча б тисячами посилань Google на все це. На жаль, усі описи патентів та винаходів зараз залишилися на Бережківській набережній, у сотні разів зменшилась кількість посилань на мої наукові публікації. Справа не тільки в тому, що тепер я став маловідомим колишнім науковцем, який не створив нічого корисного для людства. Справа не в мені, а в тому, що це проблема набагато ширша. Наші вороги спокійно використовують результати робіт інтелектуалів Південмашу , КБ Південне та ін. з Дніпра, Харкова, Києва та інших наукових центрів. А як наші слуги охороняють створені нами інтелектуальні цінності? Мова, звичайно, не тільки про науку, а й про мистецтво, літературу. А ДЗСТи . Як із ними бути? Адже ми були частиною величезної інтелектуальної системи і зробили свій величезний внесок у досягнення нашої, колись однієї з найрозвиненіших країн світу. Чомусь усе закінчується спустошенням наших бібліотек, книгосховищ, закриттям наукових видань тощо. Може, настав час задуматися про те, як далі бути науці, мистецтву, культурі без НАШИХ інтелектуальних творінь. Починати все спочатку і пройти наново всі способи та етапи розвитку?

Розвитку молоді і підвищення її інтелекту зараз дуже заважає рабська психологія, що розгалужується з кожним днем, що прийшло в активне життя молодого покоління. Психологи давно вирішили , що нині рабська психологія складається вже у сім'ї у системі батьки – дитина. На їхню думку, залежно від ставлення в сім'ї до дитини вона може стати і пристрасним борцем за ідеї та справедливість чи приниженою поневоленою людиною. В останні роки у світі в освіті стало модним у заможних батьків віддавати дітей на навчання до школи так званих мінібосів , причому не пізніше 9-річного віку. Пізніше, мовляв, мінібосів не встигнуть навчити бути господарем підлеглих. Раніше цього господаря називали рабовласником. Щось насторожує нас, те, що вже з'явилися міжнародні (у тому числі українська) мережі таких шкіл. Подумав, що програми навчання та, головне, ідеологія таких шкіл якось не в'яжуться з особливостями українського волелюбного народу. Адже, мінібоси - змалку вбирають помилкове сприйняття взаємин з батьками, членами сім'ї, просто старшими, зрештою. Все ж таки зауважу, що хамство, грубість, прагнення принизити і т.д. деяких наших керівників, вже далеко не мінібосів , як би є помста за приниження дитини в дитинстві, відсутність культури ставлення до дітей і просто взаємин батьків у сім'ї.

І на закінчення цього посту близький мені приклад про важливість цього питання на прикладі історії з ліфтом, навіть 2 ліфтові історії у моєму місті. Перший ліфт – у центрі міста. Йому більше півстоліття. Старожили кажуть, що його жодного разу всерйоз не ремонтували та не змінювали. Він постійно зупинявся, особливо часто у вихідні дні. Будинок старий, багато мешканців похилого віку. Є інваліди, переселенці, матері із дітьми, вдови. Місяця три тому ліфт зупинився. На дзвінки мешканців ремонтники ліфтів не відгукувалися, на письмові заявки також. 4 звернення до Єдиної гарячої лінії міськвиконкому не допомогли. Зрештою, перемога. Прийшла, але радість була марною. З'ясували, що від старості згорів двигун. Спеціалісти його перемотали. Працював два дні. Зайнявся. Мешканці ледве загасили його самостійно, потім прибули пожежники. Згорів не тільки двигун, а й вся приводна станція вийшла з ладу. Її треба тільки міняти повністю . Написали жалобного листа начальнику Д…ліфта. Дивну відповідь отримали. Ні слова про влаштовану його горе-майстрами пожежу через неякісне перемотування двигуна, а лише повідомив, що він відповідає лише за поточний ремонт, а капітальний ремонт чи заміна ліфта вже не його справа. Грошей у них, мовляв, нема для цього. Ідіть, мовляв, і не просто йдіть. І навіть не подумав запропонувати Міськвиконкому включити забутий ліфт до переліку ліфтів, які потребують заміни чи капітального ремонту. Надіслали ми ще 2 звернення до гарячої лінії мерії з проханням вирішити питання. Реакція нульова. Потім два листи до мера. Відповіді на жодний немає. Минуло кілька місяців з моменту останнього подиху ліфта. Кінця мукам поки не видно. Незрозуміло як зрощувати патріотизм і любов до місцевої влади.

Подібна історія на Перемозі (така назва житлового масиву). Плановий ремонт ліфта. Чудово. Після ремонту працював один день. Став. Зникла, як кажуть, фаза. Шукають другий місяць. Становище з мешканцями таке саме, як у першому випадку. Питання те саме. Ці ліфтові стогнання – не чергова скарга. Раділи, що перед виборами вигадали чудове гасло для влади - влада над владою. З ентузіазмом обирали молоду владу. Де помилка? Можна нарахувати їх одразу кілька, якщо дотримуватись правил відповідної Інспекції. Чому не караються винні, не вибачаються мешканцям і не впроваджуються заходи, що попереджають подібні історії для припинення злочинного ставлення до господарів їхніх горе-слуг. Дійшло до того, що мешканці мають намір звертатися до прокуратури, щоб домогтися компенсації завданих їм фінансових і моральних збитків. Сподіваються, може, так пощастить відродити любов влади до слуг народу?

Ліфтові мученики валять усі свої біди на молоду владу. І все-таки справа не у віці. Мабуть, у неналагодженому у нас кадровому менеджменті. У багатьох країнах він поставлений на набагато вищому рівні, ніж у нас. Є навчання обраної влади. Є атестація, іспити. Є контроль за їхньою роботою. Як нашу систему влади змусити працювати? Просто замінити – марно, буде те саме. Потрібно вигадати найжорсткіші закони, особливо для муніципальної влади. Але в нас законодавці – теж молоді недосвідчені хлопці і ніякий Трускавець їм поки що не допоміг. Допомогла б працююча Національна Концепція сталого розвитку (НКСР). Але її немає, треба її розробити з урахуванням національних та інших особливостей країни, а потім займатися пошуком чи розробкою стратегії та тактики її реалізації, навчанням чиновників, оприлюдненням , залучати вчених та спеціалістів в галузях.

Схема проста. Треба: 1. Розробка теоретичних основ теорії КСР та практики її реалізації . 2. Розробка та реалізація сучасної стратегії та тактичних прийомів реалізації КСР. Наприклад , апробація та імплементація у практику розробленої мною з учнями Української інноваційної методики системно - синергічного пошуку оптимальних рішень та винахідництва . 3. Розробки та впровадження нових засобів та методів створення інноваційних рішень . Тобто. для НКРР потрібна нормальна дорожня карта, продуманий алгоритм реалізації. Замість цієї апробованої в інших країнах тактики імплементації НКСР у Кабміні створили за всіма 17 напрямами СР спеціальні комісії лише для моніторінгу, оцінки результатів впровадження НКСР (яке ніхто і не починав…). Від інших країн ми значно відстали з цього питання. Як наздогнати? Хто займеться?

Але, в будь-якому варіанті, всю цю лавину питань потрібно починати вирішувати з ефективного реформування освіти як середньої, так і вищої. Це, певне, невідкладна, але ще й найважча проблема. Часто посилаються на війну . Мовляв, не до реформи освіти нам зараз. Але багато вчених і військових аналітиків вже не просто говорять про те, що війна у світі вже давно переростає з війни зброєю, грошима, військовими знаннями у війну інтелектів, інновацій, професіоналізму. Про проблеми реформування освіти та шляхи їх вирішення я написав багато статей та звернень до Кабміну. Відповіді були гнітюче одноманітні. Дякую, мовляв, але ми самі розумні. Не чіпляйтеся і не відволікайте. Але вже десятиліття пролетіли, а дійшло бо того, що наших спеціалістів тепер уже змушують за кордоном вчитися наново.