Втрачена незалежність?
Україну вже здали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звикли дивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями.
На мою думку, заостанні два тижні відбувся корінний зсув у психіці громадян України, які стализаручниками ілюзії політичної суверенності нашої держави.
Слід визнати, щореально ця суверенність не гарантувалася ані східними, ані західними сусідамиУкраїни.
Для когось нашакраїна – “вікно в Європу”, авангард імперії, її фронтир, який не має чіткоокреслених меж, а лише невизначені кордони.
Для інших – буферміж заходом і сходом, санітарна зона, відстійник, єдине призначення якого –уберегти “цивілізований світ” від євразійських варварів.
Саме тому доляукраїнців реально не цікавить ні лідерів нашого “братського” народу, ні “стратегічнихпартнерів” з Європи. Доказівцього – маса.
Росіяни відхопилишматок чужої держави (АРК), а у відповідь – персональні санкції. Що такеперсональні санкції в історії? Навіть не пил, а взагалі ніщо, порожнеча.
Зараз кремлівськіагресори намагаються зірвати виборчий процес в Україні та створити на сході де-фактонезалежну державу, підконтрольну васалам-губернаторам з Москви (Михайлу Добкіну,Олегові Царьову, Павлу Губарєву та інші). І яка відповідь світу? Знову санкції…знову якесь-там ніщо…
Україну вжездали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звиклидивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями. Психологічно це дуже важковизнавати, але Європа піде на будь-який варіант стабілізації відносин з РФ, абилише позбутися українського питання й тимчасово стабілізувати ситуацію на своїхсхідних кордонах.
Це спільнастратегія всіх демократичних режимів удержавах ЄС. Жоден політик не захоче брати на себе відповідальність зарозв’язання жорсткого конфлікту з Росією, поки “зелені чоловічки” не з’являться десь у Сербії, під Белградом. Черезнаціональні вибори в європейських країнах, бюрократизм ЄС та звичайну неповагудо нас як до політично незалежної європейської нації.
Звісно, за своїпомилки Європа відповідатиме не перед нами, а перед власними народами тасумлінням. Історія поки що нічому її не навчила: анексія територій незалежнихдержав зажерливими імперіями відбувається так само безкарно, як і напередодніДругої світової війни.
Натомість нашапроблема – у нас самих.
Якщо бути докінця відвертими, слід визнати: ніхто зсучасного покоління українців ніколи не думав, що саме від його особистоїпозиції й активності залежатиме доля всієї держави.
Наша країна сталаполігоном боротьби сильних світових гравців, а найпоширенішою стратегією поведінкиукраїнців залишається правило “моя хата скраю”. Повне божевілля, але так і є.
Безглуздість цієїодвічної вітчизняної стратегії полягає в тому, що всі ті, хто зараз не відстоюєнезалежність України та власну свободу, вже за рік відстоюватиме інтересимаразматичної імперської Москви, стоячи в перших ешелонах перед кордонами іншихєвропейських країн.
Що призвело доцього ганебного становища? Причина проста: ми маємо державу, але не маємопотенції для її захисту, ми мали свободу, але не мали бажання її стверджувати,ми мали двадцять п’ять регіонів, але не мали двадцяти п’яти патріотів, які б їхутримували в тілі України ціною власних життів.
Державиперестають існувати не внаслідок завоювань або банкрутства. Вони вмирають, коливтрачають віру своїх громадян.
***
Хоча цей допис євідверто песимістичним, останні події дають надію на оптимістичні висновки.Попри все, Україна встигла виховати покоління незалежності, яке до самої смертіпам’ятатиме історичні умови й усю гіркоту втрати окремих регіонів держави.
Цю молодь неможна зламати, у чому ми всі пересвідчилися на Майдані. Їй не можна видалитипам’ять і змусити капітулювати. Покоління незалежності – це надія держави навідродження та продовження боротьби за виживання української політичної нації.
Ми не зупинимося,поки Україна знову не буде єдиною: від Києва до Сімферополя, від Ужгорода доДонецька. Ми знаємо, де наша земля, і ми повернемо її, навіть якщо на цедоведеться покласти ціле життя.
Незважаючи нажодні погрози, ми віримо в Україну та її майбутнє без будь-якої сторонньоїдопомоги.
- Інтернет-реклама, що уникає бана. Але так буде не завжди Богдан Кашаник вчора о 15:24
- Тренди українського фінтеху 2025: адаптація до викликів і нові можливості Сергій Сінченко вчора о 15:08
- Як обрати правильного партнера для співпраці в рамках моделі Build-Operate-Transfer (BOT) Ніна Гузей вчора о 14:21
- Освіта майбутнього: які революційні зміни потрібні Україні? Любов Шпак вчора о 13:21
- Чому ми знаємо багато, але не діємо? Катерина Мілютенко 29.01.2025 22:23
- Економічні бульбашки: причини виникнення, характеристика та основні цикли Юрій Асадчев 29.01.2025 15:43
- "Нові" гарантії для бізнесу: чи зупинять вони безпідставні кримінальні провадження? Богдан Глядик 29.01.2025 15:16
- Українська міграція до Польщі: виклики, можливості та наслідки Сильвія Красонь-Копаніаж 29.01.2025 14:41
- Найбільший банк Нідерландів ING Group залишає росію після більш ніж 30-річної присутності Володимир Горковенко 29.01.2025 12:26
- Діти під прицілом Богдан Кашаник 28.01.2025 23:01
- Точний прогноз, що змінює все Наталія Качан 28.01.2025 21:10
- В пошуках щастя. Частина друга. Чотири фактори щастя Алла Заднепровська 28.01.2025 17:28
- Щире каяття на думку ВС: коли слова стають важчими за дії Дмитро Зенкін 28.01.2025 16:40
- Что делать, если вас вызывают для проверки инвалидности: советы адвоката Віра Тарасенко 28.01.2025 16:32
- Скасування Господарського кодексу України: необхідність чи передчасність? Олексій Волохов 28.01.2025 15:08
-
Канадська Black Iron підписала угоду з Кривим Рогом: орендує 248 га
Бізнес 16071
-
Одна деталь в українських ударах по російських НПЗ, на яку не звертають уваги
Думка 5622
-
Найкращі університети світу 2025 року: яке місце посіли українські ЗВО — інфографіка
Інфографіка 4061
-
Бізнес-стратегії-2025: що може принести успіх цього року
Думка 3360
-
Україна може поновити транзит газу в ЄС. Стефанішина: Питання на стороні Єврокомісії
Бізнес 2586