Малозрозуміла мова привітань із річницею Угорської революції

Тема революції 1956 року могла б чудово послужити справі налагодження мостів між Україною та Угорщиною. На момент революції українці та угорці перебували у подібних ситуаціях. Обидва народи стали жертвами більшовицької Москви і тих поступок, котрі їй робив

Угорщина відзначає 60-ліття антибільшовицької революції. Попри важливість плекання українсько-угорських відносин, офіційний Київ поставився до цього ювілею прохолодно, обмежившись звичайним протокольним формалізмом.

Тема революції 1956 року могла б чудово послужити справі налагодження мостів між Україною та Угорщиною. На момент революції українці та угорці перебували у подібних ситуаціях. Обидва народи стали жертвами більшовицької Москви і тих поступок, котрі їй робив демократичний Захід. Уже цього було б достатньо, аби реактуалізувати сенс історичних подій у відповідності до викликів, перед якими сьогодні стоять Київ та Будапешт.

Але необхідність посилених апеляцій до подій 1956 року випливає передусім із того факту, що боротьбу угорців проти Москви активно підтримував український визвольний рух. Зумівши знайти порозуміння з угорцями наприкінці Другої світової, українські націоналісти не припиняли співпраці з угорськими антикомуністичними силами і в повоєнний час. Піком співпраці стала відправка українських добровольців до Угорщини з метою подальшої участі у бойових діях на боці повстанців. Максимальне висвітлення теми підтримки українцями Угорської революції мало б стати вагомим внеском у формування тієї множини смислів, котрі об'єднуватимуть Угорщину та Україну. Проте влітку стало зрозуміло, що українська сторона ігнорує і цю вужчу тему, і тему Угорської революції в цілому (див. з цього приводу мою статтю “Річниця угорської революції, або Як ми втрачаємо шанси”, опубліковану ще наприкінці липня).

Україна не спромоглася на масштабну комплексну програму, спрямовану на використання ювілею Угорської революції з подвійною метою — досягнення українсько-угорського зближення і посилення в Угорщині антимосковських настроїв. Усе, на що виявилася здатною українська сторона, — це коротеньке протокольне привітання від Петра Порошенка (чомусь опубліковане лише на сайті українського посольства в Угорщині і станом на 25 жовтня відсутнє на президентському сайті), стаття українського посла Любові Непол у “Мадяр Ідьок” та участь пані Любові у кількох тематичних заходах.

Головна теза цих скромних привітань — проведення паралелі між революцією 1965 року і нинішнім українсько-московським конфліктом — назагал правильна. Одначе автори обох текстів не потрудилися зачепити питань, які для Угорщини є насущними. Навіть навпаки: єврооптимізм, що пронизує тексти привітань, стосується не так здорового пан'європейського пафосу, як брюссельського бачення перспектив Європи. А це явно дисонує з візіями, котрі озвучуються Будапештом.

Банальність українського єврооптимізму добре помітна на тлі тез, що звучали у святковому виступі Віктора Орбана. Не заперечуючи потреби у єдності європейських народів, Орбан, проте, застеріг від небезпеки перетворення ЄС у новітню реінкарнацію СРСР. Виступ Орбана ґрунтувався на аналогіях між антибільшовицькою боротьбою угорців у минулому і нинішній ситуації, коли Угорщина мусить чинити спротив зазіханням євробюрократії, що дотримується ліво-ліберальних поглядів. Хоч якогось натяку на те, що Україна солідарна з цим спротивом, продемонстровано не було.

А даремно. Сьогодні Порошенко робить елементарні спроби не погоджуватися з вимогами Заходу відносно конфлікту на Донбасі. Але обставини є такими, що він мав зайняти більш принципову позицію, і в межах такої позиції була б доречною солідаризація з Варшавою та Будапештом. Такої сміливості він не демонструє.

Не можна сказати, що Порошенко зовсім не розуміє важливості співпраці з Угорщиною та країнами Вишеградської четвірки в цілому. Зустріч між Порошенком та Орбаном відбулася декілька днів тому під час робочого візиту до Маастрихту. На 28 жовтня запланований одноденний візит до Києва глави МЗС Угорщини Петера Сіярто.

І Будапешт, і Київ мають свої резони розвивати співпрацю. Але поки що ці резони не зливаються у єдину геополітичну стратегію. Одна з причин цього — неспроможність Києва запропонувати центральноєвропейським державам, передусім Угорщині та Польщі, сценарій власної участі у посиленні геополітичної ваги регіону.

Центральній Європі вигідна Україна як сильний і самостійний геополітичний гравець. При цьому зближення України з Вишеградською четвіркою спроможне стати додатковим чинником, що мінімалізує прагматичне зацікавлення Угорщини у співпраці з Москвою. Але наразі Україна демонструє готовність бути хіба що “п'ятим колесом Вишеградського возу”, бо не спроможна належними чином протиставитися волі Заходу навіть у найпринциповіших питаннях, що стосуються її безпеки і територіальної цілісності.