Захист майнових прав з урахуванням практики ЄСПЛ

В судовій практиці, пов’язаній із захистом майнових прав,  однією із найбільш складних категорій є спори, пов’язані із витребуванням майна в особи, що набула право власності чи право оренди цього майна за правочином, вчиненим органом державної влади із

В судовій практиці,пов’язаній із захистом майнових прав, однією із найбільш складних категорій є спори, пов’язані із витребуванняммайна в особи, що набула право власності чи право оренди цього майна заправочином, вчиненим органом державної влади із перевищенням повноважень. 

Окрім положеньнаціонального законодавства, питання також врегульовано Конвенцією про захистправ та основоположних свобод з урахуванням висновків Європейського суду з правлюдини щодо її практичного застосування. 

Далі оглянемо практикуЄвропейського суду з прав людини та практику вітчизняних судів, а такожвиділимо основні питання, на які слід звернути увагу під час побудови захисту вданій категорії спорів. 

Відповідно до Статті 1Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична  або юридична  особа  має право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не може  бути  позбавлений своєї  власності інакше як вінтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципамиміжнародного права. 

Врішенні по справі «Федоренко проти України»від 01.06.2006 ЄСПЛ визначив основні критерії, згідно яких необхіднооцінювати дотримання вимог Статті 1 Першого протоколудо Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи: 

• чи мало місцевтручання у майно в розумінні Конвенції;
• чи було втручання законним в контексті положень національногозаконодавства;
• чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволенняінтересів суспільства;
• чи було втручання у право власності справедливим, тобто чибуло дотримано "справедливий  баланс" між  загальними інтересами  суспільства та  вимогами фундаментальних правокремої особи.

Подібні висновки щодозастосування статті 1 Першого протоколу до Конвенціїможна знайти в рішеннях у справах "Стретч проти СполученогоКоролівства", «Рисовський проти України», «Пінкова та Пінк протиЧеської Республіки», "Спорронг та Льонротт проти Швеції","Беєлер проти Італії", «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» тощо. 

Досить цікавим є рішення суду у справі «Рисовський проти України». В межах цієї справисуд підкреслив особливу важливість принципу «належногоурядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загальногоінтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, якмайнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомогапослідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язокзапровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій,мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільнихправовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. 

Принцип«належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органамвиправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власнанедбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуваннюненалежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечилоб загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» неповинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, якапокладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.  

Суд вказав, що державні органи, які не впроваджують або недотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувативигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризикбудь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, апомилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контекстіскасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування»може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно,виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чиіншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 

У справі "Стретч протиСполученого Королівства" суд серед іншогозазначив, що той факт, що орган державної влади погодився на включення додоговору певних умов, які пізніше були визнані недійсними, надає іншій стороні договору підстави бутиобґрунтовано переконаною щодо наявності в органу влади відповідних повноваженьщодо укладення договору саме на цих умовах. Там чином, суд визнав добросовіснийхарактер дій скаржника при укладенні цього договору.  

Важливимиє і висновки ЄСПЛ у справі "Беєлер протиІталії". Суд зазначив, що досліджуючи питання дотримання справедливогобалансу між загальнимиінтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи у випадку втручання держави у право особи мирно володітисвоїм майном, необхідно оцінити не лише умови сплати компенсації власникумайна, але і характер дій сторін у спорі, в тому числі і дій держави.

В цьомуконтексті суд дійшов висновку, щонезважаючи на те, що заявникові було виплачено компенсацію за експропрійоване внього майно, внаслідок необґрунтованого зволікання держави при вчиненні дій,пов'язаних із такою експропріацією, заявник поніс значних та необґрунтованихвтрат у вигляді здешевлення суми компенсації у порівнянні із  фактичною вартістю її предмету. 

Проте варто відзначити, що ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тількиорганів держави-відповідача, але і самого скаржника. Відтак, можна дійтивисновку, що недобросовісний характер дій скаржника, що передували виникненнюспору, може спричинити відмову у визнанні порушення його прав, передбаченихстаттею 1 Першого протоколу Конвенції. 

У справі «Megadat.comS.r.l. проти Молдови» суд також наголосив, що здійснюючи свої визначені закономповноваження щодо контролю за майном, якими органи державної влади наділенівідповідно до абзацу 2 Статті 1 Протоколу, вони повинні діяти своєчасно, уналежний спосіб та послідовно, аби не допускати порушення законних прав таінтересів власника. 

Аналізуючи практику  національних судів нашої держави, слідзазначити, що в 2010 році Верховний Суд України прийняв постанову по справі №21-8во07за позовом прокуратури про визнання недійсними актів Фонду державного майна України та витребування майнау особи, яке придбала його за приватизаційною процедурою. 

У вирішенні цієїсправи ВСУ безпосередньо застосував положення Статті 1 Першого протоколу доКонвенції із урахуванням висновків ЄСПЛ у справі «Стретч проти СполученогоКоролівства», зробивши висновок, що самі по собі порушення, допущені органом владипри визначені умов та порядку приватизації майна не можуть слугувати підставоюдля витребування майна в особи, яка покладалася на легітимність дій органувлади. Єдиним виключенням можуть бути випадки, коли такі порушення пов'язані ізпротиправною поведінкою самого набувача. 

З огляду на наведенерішення, протягом значного періоду часу поширеною була судова практика щодовідмови у поверненні на користь держави майна з володіння суб’єктів приватногоправа із посиланням на практику ЄСПЛ. 

Слід відзначити, що затаких умов, виникли та активно застосовувалися недобросовісні схеми щодовідчуження державного майна із штучним створенням по ланцюгу договорів купівлі- продажу статусу добросовісних набувачів у розумінні статті 388 Цивільного кодексуУкраїни. 

Фіктивно створенийформальний статус добросовісного набувача у сукупності із посиланням напрактику ЄСПЛ нерідко дозволяв уникнути задоволення позовів органів прокуратурищодо витребування майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок навітьзавідомо протиправних актів органів влади. 

Поворотною точкоюстало прийняття Верховним Судом України постанови від 18.09.2013 по справі №6-92цс13,якою за заявою прокуратури було скасовано рішення судів попередніх інстанцій,якими було відмовлено у задоволенні вимог щодо повернення на користь держави земельноїділянки, яка вибула із володіння територіальної громади внаслідок незаконногорішення органу місцевого самоврядування. 

В цій постанові судроз’яснив, що висновки ЄСПЛ, в тому числі і у справах «Стретч проти СполученогоКоролівства» та «Федоренко проти України» потрібно застосовувати не безумовно,а із урахуванням фактичних обставин справи. 

Як зазначив ВСУ, вмежах цієї справи відповідачка набула право власності на земельну ділянкунезаконно, адже та була надана їй у власність як члену садівничого кооперативу,хоча ні земельна ділянка не перебувала в користуванні цього кооперативу, нісама відповідачка не була його членом, а звернення прокурора до суду булоспрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності привирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянкиз комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальноїгромади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчиненнякримінально караних дій. 

Як зазначив ВСУ, вирішуючипитання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особипотрібно приймати до уваги, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільнийінтерес». 

Дана позиція отрималаподальший розвиток. У постанові від 29.06.2016 по справі №6-1376цс16 та від15.03.2017 по справі №3-1515гс16, Верховний Суд України також спростувавпозицію щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, якевибуло з володіння держави внаслідок прийняття її органами незаконних актів.   

Дану позицію ВСУаргументував тим, що у тому випадку, коли орган державної влади або місцевогосамоврядування здійснив відчуження майна всупереч встановленого законом порядкуабо із перевищенням повноважень, майно не може вважатися таким, що вибуло ізволодіння згідно волі власника (держави або територіальної громади), якого вспірних правовідносинах представляв відповідний орган. 

Також, у данихрішеннях ВСУ знову нагадав, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати небезумовно, а виключно з урахуванням оцінки всіх фактичних обставин справи. 

Разом із тим, вважаємо,що незважаючи на суворість рішень Верховного Суду України, добросовіснийвласник майна все ж має правові підстави для ефективного захисту своїх прав тазаконних інтересів від вимог, пред'явлених органами державної влади.  

Необхідною умовою судового захисту є те, що в діяхнабувача майна не вбачається недобросовісний характер. Тобто, матеріали справине даватимуть підстав для висновку про те, що набувач майнових прав бувосвідомлений про порушення законодавства з боку органу державної влади, або щоним було вчинено певні маніпуляції з метою отримання таких прав. 

Досить яскравими прикладами цього є ухвала Вищогоспеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від19.10.2016 по справі №522/14454/15-ц,  та постанови Вищого господарського судуУкраїни від 21.07.2016 по справі №909/1172/15 та від 12.10.2016 по справі№910/640/15-г. 

Крім того, з метоюефективного захисту інтересів власника також необхідно довести, що втручання вйого майнові права не відповідає критерію пропорційності між загальнимиінтересами  суспільства та необхідністюдотримання фундаментальних прав окремої особи. 

Така непропорційність може полягати  зокрема у сукупності деяких з наступних обставин. 

1.Особа не має можливості отримати повне відшкодування шкоди, завданої її майнута майновим правам. 

Як вже було відзначено, ЄСПЛ неодноразово вказував,що втручання у майнові права особи може бути визнано правомірним виключно заумови надання їй справедливої компенсації збитків. 

Слід відзначити, що питання такої компенсаціїзалишається доволі дискусійним у вітчизняній судовій практиці. 

В згаданій вище постанові від 29.06.2016 по справі №6-1376цс16 Верховний Суд України висловивпозицію, що у разі витребування у добросовісного набувача майна, відчуженого занезаконним актом органів влади, добросовісний набувач вправі пред’явити допродавця вимогу про відшкодування йому завданих збитків відповідно до статті611 ЦК України. 

За змістом статті 661 ЦК України для покладення напродавця відповідальності за відшкодування збитків є необхідною наявністьодночасно таких умов: 

• існуванняпідстав для вилучення речі, що є предметом договору, до моменту укладеннятакого договору;
•  вилученняв покупця предмета договору купівлі-продажу за рішенням суду;
• покупецьне знав і не міг знати про наявність підстав для вилучення речі, які виникли доукладення договору. 

Разом ізтим, згідно із загальними принципами відшкодування шкоди, встановленимиЦивільним кодексом України, необхідними умовами для покладення на особуобов'язку із відшкодування шкоди є протиправний характер її дій та наявність вини. 

Доситьцікавою в цьому контексті є постанова Вищого господарського суду України від 14.06.2016№914/4348/15, згідно із якою суд визнав правомірною відмову у задоволенніпозову добросовісного набувача щодо відшкодування шкоди, пред’явленого допродавця нерухомого майна, яке пізніше було витребувано на користь держави.

В межах цієї справи ВГСУ зазначив наступне: «…судоваколегія погоджується з позицією судів попередніх інстанцій стосовно того, що упозовах про стягнення збитків саме позивач повинен довести факт правопорушенняз боку відповідача та розмір збитків, і тільки тоді можуть встановлюватисятакож і інші елементи складу правопорушення. В даному ж випадку, позивачем небуло доведено протиправної поведінки відповідача та самого факту завданняпозивачу шкоди саме відповідачем. При цьому, як досліджено судами та вбачаєтьсяз матеріалів справи, саме первісний продавець майна - концерн"Військторгсервіс", на користь якого за рішенням суду буловитребуване спірне нерухоме майно, є як власником витребуваного майна, так ікоштів, які він отримав за продаж цього ж майна». 

Таким чином, суддійшов висновку, що відповідальність за відшкодування шкоди добросовісномунабувачеві повинен нести саме суб’єкт державного сектору, який здійснив продажмайна із перевищенням власних повноважень, а не продавець цього майна.

За викладенихобставин залишається відкритим питання, чи повинен орган влади відшкодовуватишкоду, завдану добросовісному набувачеві майна.

При цьому необхіднозазначити, що відшкодування шкоди може включати в себе лише відшкодуваннякоштів, сплачених за договором, але і інші збитки, як-то вартість здійсненихдобросовісним набувачем поліпшень нерухомого майна або вартість здійсненої нимзабудови, тощо.

За таких умов,дискусійним є питання, чи може в такому випадку витребування майна вважатисятаким, що відповідає суспільному інтересу, адже сума шкоди, яка підлягаєвідшкодуванню на користь добросовісного набувача, може дорівнювати абоперевищувати вартість майна, що становить предмет позову.

2. Задоволеннявимоги про повернення майна не призводить до дійсного задоволення суспільнихінтересів. 

Зокрема, внаслідок витребування майна будеспричинено зменшення надходжень до бюджету, або буде  порушено права чи законні інтереси не лишевідповідача, але і інших суб’єктів, на яких може вплинути вирішення спору.

В цьому контексті необхідно звернути увагу напостанову Вищого господарського суду України від 21.06.2016 по справі№906/1241/15. В межах цієї справи прокурор вимагав визнання недійсним договорусервітуту, укладеного між органом місцевого самоврядування та фізичною собою –підприємцем з підстав невідповідності цього договору чинному законодавству.Розглядаючи справу, ВГСУ вказав на наступне: «…з'ясовуючи суспільну значимість усунення наслідків допущеногопорушення у вигляді недійсності окремого договору, судова колегія констатує, щоз матеріалів справи не вбачається, що територіальна громада не отримала добюджету надходжень від діяльності фізичної особи-підприємця, чи що наявнізвернення інших осіб, які не мали можливості розташувати власні тимчасовіспоруди, чи мали намір орендувати зайняту спірною тимчасовою спорудою земельнуділянку; поза тим  тимчасову споруду фізичної особи-підприємцярозташовано для роздрібної торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами,чим задовольняються потреби територіальної громади міста, відомості пропорушення ним правил ведення підприємницької діяльності також відсутні».

Оцінюючи законність втручання у майнові права вмежах справи №911/3285/14 за позовом прокурора в інтересах Київської обласноїдержавної адміністрації щодо визнання недійсними актів на право власності наземельну ділянку та витребування майна, ВГСУ у своїй постанові від 16.03.2016зазначив: «…у разі задоволення позову відбудеться непропорційне втручання вмайнові права відповідача та власників квартир шістнадцятиповерхового будинку,який відбудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці». 

Досить знаковою в цьому контексті є постанова ВГСУвід 23.02.16 по справі 911/2261/14. В цьому рішенні суд погодився із доводамипрокуратури щодо того, що під час зміни цільового призначення земельної ділянкита її передачу в оренду, органом місцевого самоврядування було порушенозаконодавчі обмеження щодо зміни цільового призначення земельних діляноклісового фонду. 

Проте, суд відзначив, що оскільки на спірнихземельних ділянках фактично здійснено будівництво та введення в експлуатацію житловихбудинків, то де-факто земельної ділянки лісового фонду вже не існує, аповернення цієї ділянки не відновить того стану, що існував до прийняттяспірних рішень. Разом із тим, суд дійшов висновку, що у разі задоволення позовупрокуратури про скасування рішень органу місцевого самоврядування відбудетьсянепропорційне порушення прав та законних інтересів членів житловогокооперативу, які фактично будуть позбавлені правової підстави для набуття прававласності на житло. 

3. Діїоргану державної влади щодо повернення майна не відповідали критеріямсвоєчасності та послідовності. 

Зокрема, внаслідок тривалої бездіяльності органівдержавної влади щодо усунення наслідків їх помилок, шкода, завдана майну абомайновим правам суттєво збільшилася. 

У постанові від25.10.2016 по справі №924/181/16 за позовом прокурора в інтересах органумісцевого самоврядування про знесення самочинного будівництва Вищийгосподарський суд України звернув увагу на наступне: «…земельна ділянка на підставі укладенихдоговорів двічі передавалась в довгострокову оренду, забудовникам надавалосьправо   провести відповідні дослідження,  затвердити проектбудівництва та необхідну містобудівну документацію, після чого органом місцевоївлади, у передбачений законодавством спосіб  двічі приймались рішенняпов'язані з наданням дозволу на це будівництво. Зміна свого ставлення дозазначених дій через 20 років та визначення зазначеного будівництва яксамовільне не відповідає обставинам справи та не може вважатися обґрунтованимвтручанням у мирне володіння майном». 

4.Нормативно - правові або локальні акти органів влади не відповідали вимогамщодо якості законодавства.

Характерним прикладом такої ситуаціє є обставини, щолежали в основі справ ЕСПЛ «Федоренко проти України» та«Рисовський проти України». Слід відзначити, що в межах даних справ ЕСПЛвказував на неякісний та двозначний характер національних правових норм, щоперебувало у зв’язку із виникненням спору. 

Прикладом застосування цих висновків ЄСПЛ є вже згадана постанова Вищогогосподарського суду України від 21.06.2016 по справі №906/1241/15, в якій судзазначив: «… зі зміступозовної заяви та касаційної скарги вбачається, що саме спосіб, у який діяламіська рада та органи архітектури та містобудування у спірних правовідносинах,не відповідав вказаному принципу "належного урядування" та створивюридичну невизначеність у цивільних правовідносинах, вплинув на майновіінтереси господарюючого суб'єкта, який добросовісно дотримався запровадженої уповноважениморганом процедури та отримав необхідні дозвільні документи».