Брак галузевого професіоналізму та елементарної економічної логіки, на жаль, стає ознакою менеджменту державних підприємств.
До прикладу, Укрзалізниця, яка щороку шантажує вантажовідправників підвищеннями тарифів. Минулого року їх підвищили на 14,2%, позаминулого – на 8%. Вся справа в тому, що згідно діючої методики Кабміну ціни переглядаються відповідно до зміни Індексу цін виробників (ІЦВ). Так от ІЦВ за січень-квітень цього року до того самого періоду минулого року впав на 4,9%, а міністр інфраструктури Владислав Криклій продовжує наполягати на новому підвищенні тарифів. Враховуючи динаміку світових ринків сировинних товарів (commodity), для української промисловості, яка змушена експортувати менше та дешевше, таке «ноу-хау» міністерства інфраструктури загрожує прискоренням падіння виробництва.
Безглуздість підходу, в основі якого лежить бажання примітивного перерозподілу, а не стимулювання розвитку, яскраво видно в сегментах, де вони змушені конкурувати з приватним сектором. В ситуації з Укрзалізницею це ринок вагонів. Якщо приватні оператори гнучко відреагували на зумовлене кризою зниження попиту і знизили ціни, то держмонополіст продовжує їх тримати на докризовому рівні. Результат красномовний – частка Укрзалізниці протягом кількох місяців впала з 25% до 11%.
Влада може як завгодно довго говорити про реформи і призначати на міністерські посади тридцятирічних неофітів, але зрушення почнуться лише після того, як ці реформи будуть здійснені на практиці. В Укразалізниці вже давно потрібно зробити анбалдінг. По-перше, це дозволить зробити ключові структурні підрозділи фінансово прозорими. По-друге, в кожному з сегментів має виникнути конкуренція, без якої монополія приречена на здирництво та стагнацію.
Зрозуміло, що це питання, яке можна і потрібно вирішувати лише на рівні уряду. При цьому уряд повинен мати стратегічне бачення розвитку не тільки вантажних, але і пасажирських залізничних перевезень (міжміських та приміських). Вони виконують надзвичайно важливу соціальну функцію. Тому їх потрібно не тільки скорочувати, а навпаки збільшувати, усвідомлюючи, що вони майже в усьому світі збиткові.
Але це означає, що уряд повинен впроваджувати механізми, які би дозволили їх функціювання без перехресного субсидування. Вирішувати десятиліттями проблему покриття збитковості пасажирських перевезень за рахунок вантажних, тобто перехресним субсидіюванням, як демонструє український досвід, вкрай шкідливо та неефективно.
