Балто-чорноморський вектор – ключ до суб’єктності України

Тисячоліттями геополітичний розвиток територій нащої держави визначається взаємним накладенням двох осей – схід-захід та північ-південь. Перша вісь домінує останні кількасот років, однак вже в першій політиці вітчизняні мислителі (передусім Юрій Липа) ввод

Тисячоліттями геополітичний розвиток територій нащої держави визначається взаємним накладенням двох осей – схід-захід та північ-південь. Перша вісь домінує останні кількасот років, однак вже в першій політиці вітчизняні мислителі (передусім Юрій Липа) вводять альтернативу – переорієнтація на союз держав від Балтики до Чорномор’я, Близького Сходу та Каспію, що лише в єдності можуть врятуватись від поділу між німецьким проектом Mittleurope (байдуже, в гітлерівській чи меркелівській формі). Очевидна спорідненість з думками польських державниів (Міжмор’я Пілсудського), однак наявний історичний досвід політики УНР (вплив на Доні, Кавказі, особливі дружні відносини з Оттоманською імперією). Події останніх років ще більше підтверджують ризики перманентного Андрусова між Заходом і Сходом за рахунок України, тоді як у меридіональній проекції Київ стає вузлом, центром трансконтинентальних комунікацій, що здатен проводити самостійну політику.

Боротьба двох осей почалась з моменту приблизного становлення сучасного клімату (з розташуванням України на перехресті Лісу та Степу). Після відступу льодовика недовго триває час аборигенів-мисливців. Уже з 7 тис. до Р.Х. з Балкан приходять землеробські культури, вершина яких - Трипілля. Вони стали одним з трьох складників української генетики та культури, що єднає зі світом Кавказу. Анатолії та Балкан. З цим рухом на північ зароджується цивілізація. Однак з 3 тис. до Р.Х, утверджується пояс степових народів від Карпат по Алтай – індоєвропейців, що тим чи іншим шляхом асимілювали трипільців. Хоча ці народи розселились на половині Євразії, бувши уродженцями Причорномор’я – однак центр активності (зокрема політичної) зміщується до Волги з одного боку, а з іншого боку в Центральній Європі постають власні культури (зокрема кельтів). Вони впливають на різні частини України, роблять її периферією. Винятки – держави скіфів та готів, що стали чільним суб’єктом континентального рівня. Ці суспільства мають багато спільного – масштабні економічні та культурні комунікації з греко-римським півднем (скіфське збіжжя через Ольвію та Херсонес, черняхівський провінційно-римський стиль життя). Вагомість еллінського елементу особливо чітко означив Євген Маланюк. Водночас ці держави сідлають торгівельні канали з північчю, і беруть під культурний (а той й політичний) вплив простори Центральної та Східної Європи (згадати хоча б походи Гарманаріха в Прибалтику, до волзьких та двінських лісів).

Органічним продовженням цього вектору стає імперія Рюриковичів, що утворилась на базі торгової артерії Константинополь-Херсонес-Київ-Новгород-Швеція - інші країни півночі. По цьому тракту йшли товари, найманці, а згодом і релігійно-політичні ідеї. Християнізація Русі (за сучасними оцінками) була лише початком масштабного проекту залучення до східно-православної орбіти варязької півночі – аж до Англії, Ірландії та Ісландії (скажімо, в церковних документах останньої збереглись свідчення місіонерської діяльності вірменських єпископів – очевидно халкідонітів в унії з греками – що передували латинянам). Проекти, як і всі плани, вдались не вповні, однак Київ став центром політичного впливу на Сході Європи, що транслював цивілізацію на північ та схід.

У козацьку добу аналогом Східного Риму в геополітичному сенсі стає Османська імперія (хоча й центр україно-білоруського православ’я залишається там же – на Фанарі й Афоні, підосманському Єрусалимі). Саме союз з султаном підживлював дипломатичні маневри Хмельницького, можливість Дорошенка протистояти обом загрозам – Варшаві та Москві. Заморський Стамбул не мав можливостей напряму тривалий час утримувати контроль над Україною – ця справа віддавалась в аутсорсинг васалам – кримському хану та молдавському господарю. З іншого боку найвигіднішим союзником була Швеція – зацікавлена в ослабленні Москви, Варшави та континентальних германських держав (Данії та Прусії). Але програш під Полтавою надовго заморозив перспективи меридіональних альянсів (хоча навіть ослабла Туреччина підтримувала Задунайську Січ і т.д.).

Очевидно, що від Франції до Уралу тягнеться простір лісових рівнин, на яких не може бути кількох центрів впливу. Досвід світових воєн це довів. Зараз від зіткнення ЄС і Росію віддаляє потреба підкорити Центрально-Східну Європу (що не так і важко, попри недостатні зусилля США). А далі – новий конфлікт за панування на європейській рівнині. Натомість лінія Швеція – Україна – Близький схід (аж до християнської Ефіопії – давньої частини східноримської ойкумени) прорізана морями та горами. Хоч ці природні рубежі ослаблюють можливості прямої комунікації (хоча з часом технічного розвою все менше), вони й не допускають масштабних конфліктів між народами. Водночас потужний альянс півночі та півдня перекриває магістралі Євразії та Середземномор’я, і запобігає виникненню потужних держав у небезпечній близькості ( Німеччина без своїх сателітів, як і Росія без заваойованих колоній не мали б ресурсів для претензій на світове панування – навіть демографічних). Історично передбачається ключова роль саме Києва – що рощташований в центрі осі, контролює достатньо великі географічні простори та людські ресурси, водночас здатен найефективніше впливати на політику конкурентів – передусім Москви (без дефрагментизації якої не буде незалежної України), але й Берліну і Парижу.