Поворот у сирійському конфлікті

Безпосередня участь Анкари в сирійському конфлікті та поступки Вашингтона в курдському питанні сприятимуть налагодженню відносин між ними і, загалом, посилюватимуть єдність міжнародної коаліції.

24серпня 2016 року відбулася подія, яка може призвести до кардинальної змінирозстановки сил у сирійському конфлікті, а саме – вторгнення наземних військТуреччини до району Джераблус. Дії Анкари, імовірно, стануть «холодним душем»для Москви, особливо після того, як Ердоган «просив пробачення» у Путіна. Томув даній ситуації закономірною є поява думок про новий «удар у спину».

Загалом,варто зазначити, що операція «Щит Євфрату» спрямована проти ІДІЛ та сирійськихкурдів. Значні воєнні успіхи останніх змусили Анкару зреагувати таким чином,оскільки на порядок денний було винесено питання її національної безпеки.Справа в тому, що Туреччина покладає відповідальність за теракти на своїй територіїне лише на Робітничу партію Курдистану, а й на Загони народної самооборони –бойове крило сирійських курдів. Але Анкара у своїх діях керується не тільки іне стільки помстою за напади смертників, а прагненням упередити об’єднання двохкурдських анклавів на півночі Сирії. Ердогана лякає гіпотетична можливістьпояви держави Роджава, яка може стати небезпечним прецедентом і спонукатикурдів Туреччини до більш активних дій.

Наперший погляд здається, що операція «Щит Євфрату» мала викликати роздратуванняСША, оскільки вони підтримують та озброюють сирійських курдів. Алевіце-президент Джо Байден під час свого візиту до Анкари висловив прихильністьтурецьким вимогам щодо відступу сил Загонів народної самооборони на схід відрічки Євфрат. У такий спосіб Вашингтон дає зрозуміти Анкарі, що не дивлячись напевні розбіжності та значну «прохолоду» у двосторонніх відносинах, вінпідтримує та поважає її прагнення зміцнити національну безпеку. Типовий прикладполітики «батога й пряника».

Росіятакож визнала винятковість інтересів Туреччини на півночі Сирії, не дивлячисьна те, що остання підтримала сили повстанців, які є супротивниками режимуБашара аль-Асада. Це пояснюється тим, що Москві не вигідно сваритися з Анкарою,особливо на фоні нещодавнього фіаско з Тегераном. Але загальна ситуаціяскладається не на користь Кремля. Туреччина, як і Іран, продемонструвала Росії,що власні інтереси для неї є більш значущими, ніж ефемерний союз. Безпосередняучасть Анкари в сирійському конфлікті та поступки Вашингтона в курдськомупитанні сприятимуть налагодженню відносин між ними і, загалом, посилюватимутьєдність міжнародної коаліції. Така ситуація однозначно ставить Москву вневигідне положення і в подальшому може негативно вплинути на реалізацію їїцілей у Сирії.