Технократичний уряд в Україні: бути чи не бути?

Що відрізняє, наприклад, міністра доходів і зборів Клименка, віце-прем’єра та голову Нацбанку Арбузова часів Януковича від нинішніх урядовців Пивоварського, Павленка чи Абромавичуса? Всі вони прийшли з бізнесу, всі відповідають формальним вимогам і почесно

Вже тривалий час дискусії навколо уряду неодмінносупроводжуються темою про міністрів-технократів. Цей термін набув такоїпопулярності, що легко витіснив із вжитку такі донедавна поширені найменуванняурядовців, як міністри-легіонери, реформатори чи навіть міністри-корупціонери. Більшетого, всі без винятку політичні сили сходяться на тому, що уряд має складатисявиключно з технократів, аби демонструвати справді ефективну роботу. Відтак стаєдедалі цікавіше, хто ж насправді ці оспівані політичними баладами рятівникиукраїнських реформ?

В найширшому розумінні технократи – це фахівці у певнійгалузі, які ефективно виконують адміністративні функції. Тобто мова йде проспеціалістів конкретної сфери з розвиненими управлінськими якостями. Наприклад,міністром економіки має бути менеджер-економіст, міністром фінансів –управлінець-фінансист і т.д. Однак, якщо зупинитися на таких досить загальнихкритеріях, то можна швидко заплутатись. Скажімо, в уряді Азарова майже всіміністри були топ-менеджерами великих компаній і навіть кандидатами, а то йдокторами, відповідних наук. Чим не технократичний Кабінет Міністрів? Щовідрізняє, наприклад, міністра доходів і зборів Клименка, віце-прем’єра таголову Нацбанку Арбузова часів Януковича від нинішніх урядовців Пивоварського,Павленка чи Абромавичуса? Всі вони прийшли з бізнесу, всі відповідаютьформальним вимогам і почесному статусу технократа.

Переконаний, що кожний політик у парламенті розлогоохарактеризує своє бачення того, яким має бути справжній технократ. А в кінціобов’язково додасть, що в його партії є купа спеціалістів, які відповідаютьнеобхідним якостям і заслуговують на той чи інший міністерський портфель. Отякраз на цьому увесь технократизм і закінчується.

У нас політичні партії звикли проштовхувати в уряд своїхлюдей під виглядом технократів. Однак технократизм і партійно-політичнепредставництво – речі принципово несумісні. Міністри, що претендують навідповідний статус, мають бути політично автономними, а не призначатися запартійними квотами. Тільки тоді вони зможуть не лише безпосередньо займатисяпрофільною роботою, але й  будутьгарантами розмежування економіки і політики хоча б настільки, наскільки цеможливо в принципі. Недарма вітчизняні і зарубіжні експерти визнають, щонайкращих результатів з реформами досягли ті міністри чинного Кабміну, які не єпредставниками будь-яких політичних сил.

Як правило, технократичні уряди поширені в країнах із президентськоюформою державного правління. Зокрема, у післявоєнний період у Фінляндіїзмінилося аж сім таких урядів. Після корупційного скандалу на початку 90-хроків уряд на неполітичній основі було сформовано також в Італії. В Україні,попри гучні декларації і наміри, подібна практика ще далека від реалізації.Насамперед, тому, що, відмовляючись від квот на публіку, партії все одновисувають своїх кандидатів на урядові посади. Більше того, за ці посадиведеться запекла боротьба, наслідком якої щоразу стає новапарламентсько-урядова криза. Відтак істинна прихильність ідеї технократичногоуряду полягатиме виключно у запровадженні відкритого конкурсного відборукандидатів на міністерські крісла. От тоді й не буде більше таких парадоксів,як зараз, коли уряд фактично перебуває у стані війни з парламентом, який йогосформував.

Міністри-технократи є необхідною, але не достатньоїумовою ефективного уряду. Можна поставити на чолі міністерств хоч херувимів зсерафимами, але, якщо їм доведеться працювати в одній системі зі смотрящими іїм подібними, ефект буде нульовим. Єдиний вихід – прозорість і публічність укадровій політиці і прийнятті рішень на противагу кулуарності і договірнякам.