До питання про причини протиріч між Україною і Російською Федерацією
Нинішні Україна і Російська Федерація вступили в гострі протиріччя, які уже виявляються в кровопролитті. Це найбільш гостра стадія протиріч за всю історію взаємовідносин між двома історично близькими, але різними народами. Спробуємо розібратися в їх глибин
РОСІЙСЬКА ВЕЛИКОДЕРЖАВНІСТЬ
Протиріччя сучасного світового процесу звилися в такий складний клубок, що розпутати його не може людина навіть з найвищою освітою, не кажучи вже про пересічних громадян. Не претендує на вирішення такого складного завдання і автор пропонованого циклу статей, зміст яких обмежується аналізом сутності імперської великодержавності нашого північно-східного сусіда, відносини з яким стають все більш напруженими. Звернення до цієї проблеми зумовлене тим, що перспектив покращення цих відносин в найближчому майбутньому не видно. Справа в тому, що причини такої ситуації не тільки у особливостях сучасної влади, а в самій природі ординсько-візантійської імперської суспільної системи. Тому автор, виходячи з того, що народи-сусіди не можуть позбутися один одного і їм приходиться жити поруч вічно, ставить перед собою завдання привернути увагу співвітчизників до усвідомлення самої сутності природи нашого вічного сусіда і на основі цього вибудовувати систему подальших відносин, виходячи з реалій буття, а не міфів про єдиний народ, про вічне братство і таке інше.
Великодержавність як внутрішня ідентифікація
російської влади і суспільства
1. Великодержавність як російська національна ідея
Розпочинаючи аналіз проблем російської великодержавності нам необхідно передовсім хоча б в загальних рисах визначитися з сутністю і змістом трьох вихідних понять: «націоналізм», «національна ідея» і «великодержавність».В масовій суспільній свідомості Російської Федерації домінує той комплекс розуміння націоналізму, який в нього заклали засновники ординсько-візантійської імперії і борці за світову пролетарську революцію. Марксистсько-ленінсько-сталінська політична доктрина проповідувала повне підпорядкування людини, індивідуума своїй ідеологічній владі. Відповідно все, що заважало цьому підпорядкуванню, відкидалося, оголошувалося шкідливим, реакційним.
У першу чергу, звичайно, таким «шкідливим» для імперської системи явищем визнавався націоналізм, особливо російський. Суть в тому, шо націоналізм, як політика національного державного самовизначення ніяким чином не може узгодитися з імперською системою світоустрою. Це одинаковою мірою стосується як панівних, так і підлеглих націй. Саме на основі дії цієї закономірності припинили своє існування усі світові імперії. Навіть для панівних у свій час націй - британської, французької, іспанської та деяких інших у відповідний час імперська система стала, так би мовити, не рентабельною. І імперії припинили своє існування не тільки внаслідок визвольної боротьби підлеглих народів, а і внаслідок нерентабельності імперської системи для панівних націй.
В цьому сенсі не зайвим буде нагадати погляд Леніна про національну гордість великоросів, які звільнюючи себе повинні звільнити і пілеглі нації. Ленін ще розрізня поняття "великоруський націоналізм" "великоросійський шовінізм". Але для його послідовників в негативі залишився лише російський шовінізм. Так аа 12 з'їзді РКП(б) Зинов'єв, формулюючи лінію партії говорив: «Ми ні в якому випадку не повинні забувати того, що говорив т. Ленін. Він говорив, що наше завдання, - завдання комуністів тих країн, які належать до колишніх великодержавних націй, - відрізняється від завдання комуністів тих країн, які раніше належали до країн пригноблених. <...> ми будемо <...> нагадувати всім, хто це забуває, що питання про російський шовінізм є альфа й омега всієї нашої національної політики».
Бухарін вторив йому: «Це є найважливіше політичне завдання наше, і це завдання потрібно вирішити таким чином, що суть питання лежить тут зовсім не в складанні каталогу на предмет подорожей по місцевих шовінізмах, а мається на увазі ліквідація російського шовінізму». Якщо вдуматися, то тут ми маємо справу не стільки з несприйняттям російського шовінізму, стільки з намаганням знищити саме поняття "російського націоналізму, який неминуче привів би до ліквідації ординсько-візхантійської імперської системи і створення Великоруської національної держави і ряду інших національних держав, в тому числі і Української держави. Але завдання більшовиків полягало не в ліквідації, а саме в збереженні ординсько-візантійської безнаціональної імперії, заснованої ще Іваном Грозним.
Впродовж майже цілого сторіччя в російській свідомості, а якщо ширше, то в свідомості всього радянського суспільства, створювалося негативне сприйняття національного, створювався міф навколо націоналізму й національного руху. Були нагромаджені такі Гімалаї неправди, що донині, маревні посилання марксистських ідеологів становлять для багатьох людей у Росії, у тому числі й для так званих лівих патріотів, ключові поняття в їхньому розумінні націоналізму. І донині, так само, як ненависна була національна ідея для радянської номенклатури, вона продовжує бути ненависною для нинішнього російського політбомонду, тому що його основу становлять нащадки грозних, романових бухаріних, зинов'євих, сталіних та інших захисників ординсько-візантійської імперської системи. Тому треба враховувати особливості того періоду, коли формувалося відношення до російського національного руху й мати розуміння того, як це перетекло в реалії сьогоднішнього дня. Але саме багатовікове нищення самого поняття "великоруська нація", призвело до того, що сьогодні ми його не зустрічаємо ні в наукових дослідженнях, ні в державно-імперських документах. Нинішнє кремлівське керівництво піщло дальше по шляху білшовиків, які замість націй створювали міфічний "радянський народ", а Путін ставить завдання створення "єдиної російської нації".
Абсурдне, неприродне світорозуміння, властиве комуністичному режимові, могло будуватися тільки на тотальному впровадженні у масову свідомість потрібних елементів, в тому числі і в розумінні національного. Для подолання психологічного захисного бар'єра людини, придушення логіки людського мислення тотальна пропаганда працювала щодня. Механізм діяв хоч і тупо, але результат досягався, адже вдавалося обивателеві вбити в голову зовсім абсурдні речі. А як інакше, якщо це відбувалося протягом декількох століть і поколінь.
Негативне ставлення до націоналізму формувалося на основі цілої низки міфів, які внаслідок щоденного твердження про їх існування сприймалися масовою суспільною свідомістю як реальність. Суть першого міфу полягала поданні націоналізму як одного з синонімів нацизму. Насправді між націоналізмом і нацизмом існує не тільки принципова різниця, а й антагоністичне протиріччя.
Нацизм - це ідеологія, в якій за формальними, сугубо зовнішніми ознаками, генетичними, антропологічними, історичними, географічними будувалася концепція якоїсь спільності, і зводилося до мінімуму значення духовного споріднення людей. Нацизм - це штучно створена схема, побудована як інструмент для тотальної організації суспільства під контролем якогось співтовариства осіб.На природному прагненні людей до єднання паразитувала група, що використовує національний феномен як інструмент контролю влади. Те, що це саме так, свідчать біографії Муссоліні й Гітлера. Обоє на початку своєї політичної кар'єри формувалися в соціалістичних партіях, але коли зрозуміли, що це не обіцяє успішного політичного майбутнього, використовували інший підхід для приходу до влади. У цій своїй штучності й тоталітарній спрямованості нацизм був схожий на марксизм-ленінізм. Різниця полягала в тому, що в одному випадку інструментом ідеологічного обтісування був соціальний підхід, в іншому антропологічний. Нічого загального в аргументації, зате повна тотожність в цілях – управління через придушення людей. Придушення в людях проявів у першу чергу морального начала, підміна цього начала якимсь сурогатом, розробленим групою осіб. Розгляд деталей нацистського й комуністичного тоталітаризму не є метою даної роботи, але головні відмітні риси треба було відзначити, для того, що б пояснити, що таке націоналізм.
Що ж таке реальний націоналізм? Націоналізм в найбільш узагальненому вигляді - це в першу чергу етичне й духовне поле, тканина, яка утворює складну й багатогранну світоглядну систему. Необхідно наголосити, що націоналізм – це є само віднесення людиною самої себе до конкретних етнокультурних цінностей і намагання сприяти їх подальшому розвитку. Природно, що генетичне споріднення носіїв цього світогляду зміцнює його основи, визначає джерела цього світу, але не є ні абсолютно необхідним, ні самодостатнім.Націоналізм виходить з того, що нації - це співтовариство індивідуумів, що володіють відчуттям єдності на основі відповідних етнокультурних національних цінностей, але кожний із цих індивідуумів вправі сам вибирати свій власний шлях життєдіяльності. Тому, відразу треба ще раз підкреслити, що нацизм і націоналізм в реальному житті є несумісними. В перспективі нацизм орієнтується на поневолення інших націй, тоді як націоналізм орієнтується на розбудову і удосконалення власної національної культури і національної держави.
Тенденція здобуття державності у розвитку націй була властивою і для епохи «холодної війни», але вона знаходилася в тіні глобального протиборства двох світових суспільно-політичних систем і подавлялася ними. Навіть найменші спроби здобуття чи розширення національного державного суверенітету розцінювалися як ворожі дії проти відповідної системи і подавлялися жорстокими силовими методами.
Так радянськими танками було подавлено спроби реального національного унезалежнення і суверенітету в Угорщині і Чехословаччині та в деяких інших країнах так званого соціалістичного табору, а про національний державний суверенітет націй, що входили до складу СРСР не могло бути й мови. Не байдужими до національного суверенітету були і лідери протилежної системи і теж чинили спротив цьому процесу. Крах біполярної світової системи створив передумови для активізації національного самоусвідомлення народів і утворення національних держав як форми реалізації їх національної ідеї – здобуття власної державності.
У визначенні сутності поняття «національна ідея» ми виходимо з того, що будь-яка нація в процесі своєї еволюції об’єктивно досягає такого рівні, коли її питома і самобутня культура вимагає надання їй відповідної політичної форми, тобто, державної визначеності. Тому в найбільш широкому розумінні національна ідея – це ідея національної державності, завдання реалізації якої на відповідному рівні розвитку постає перед кожною нацією. Цей процес можна визначити як одну із закономірностей і провідних тенденцій розвитку націй. Яскравим свідченням намагання реалізувати означену загальну тенденцію цілою низкою націй, є переважна більшість конфліктів, що спалахнули на міжнаціональному грунті після закінчення епохи «холодної війни».
Звичайно, в такому широкому розумінні поняття «національна ідея» представляє собою абстракцію. Для наповнення «національної ідеї» реальним змістом необхідно, так би мовити, «накласти» її на конкретну націю зі своєю власною історією, традиціями, особливостями природного середовища і таке інше.
Тільки після цього абстрактна «національна ідея», як поняття, перетворюється в реальний проект розбудови конкретного національно-державного самовизначення та життєдіяльності конкретного народу і трансформується в «німецьку національну ідею», в «французьку національну ідею», в «великоруську національну ідею», в «українську національну ідею», тощо. Тому не випадково кожна національна держава, незалежно від того чи ця держава робить тільки перші самостійні кроки, чи має багатовікову історію, своє практичне життя може здійснювати успішно тільки на основі власної національної ідеї.
Проте, національна ідея, будучи продуктом об’єктивного процесу розвитку нації, стає реальною силою державотворчого процесу лише після її усвідомлення і сприйняття, як свого власного переконання, кожним представником або переважною більшістю нації. Вона, як і будь-яка інша ідея, стає реальним чинником історичного процесу лише в процесі людської діяльності. Надзвичайно важливо усвідомлювати те, що національна ідея конкретної нації є результатом розвитку саме цієї нації.
Тому для державного будівництва одної нації не може бути використана національна ідея іншої, наприклад, держава німецької нації не може грунтуватися на французькій національній ідеї так само як держава української нації не може будуватися на російській чи польській національній ідеї. Тому закономірно постає питання: що є тими чинниками, які забезпечують неповторність національної ідеї кожного народу і неможливість використання національної ідеї одної нації іншими? Таких чинників, на нашу думку, декілька.
По-перше, особливості тієї землі, яка Богом чи самою Природою дарована кожній нації для її народження, розвитку і природного буття. Ми не можемо навести хоча б один приклад, коли б нація свідомо обирала землю для свого державного будівництва так само як не можемо уявити того, щоб діти обирали батьків чи батьки дітей. Все це є даром Божим. Ми також не можемо уявити українську чи російську державу в Африці чи Латинській Америці.
Якщо хтось хоче заперечити прикладом США чи Канади, то ці держави створені не націями, а представниками націй, які вже мали на той час свою державність і нові держави утворювалися не еволюційним, природно-історичним шляхом, а революційним шляхом колонізації. Ці винятки не заперечують, а, навпаки, доводять правило визначеності землі для кожної нації і визначальної ролі природного середовища у розвитку як самих людей, так і людських спільнот від найпростіших форм спільного буття до державної організації. Такі держави є не природно-історичним, а штучним утворенням представників націй, які вже мають свої національні держави.
Виходячи з цього, в національній ідеї кожної нації пріоритетне місце займає любов до власної землі, намагання зберегти її природний, Богом дарований стан для себе і для своїх нащадків. Нам можуть подобатися різні землі, ми можемо їздити туди на відпочинок чи заробітки, але тільки згадка про рідну землю предків викликає у нас тривогу, біль, гордість або радість. І не можна звинувачувати узбека, казаха, поляка чи білоруса в тому, що вони люблять свої землі, а не українську чи російську.
По-друге, соціально-психологічні особливості людей, форми і способи їх взаємодії з природою та соціальна організація, які зумовлюються особливостями природного середовища, ресурсами землі та кліматичними умовами. Внаслідок дії цього чинника ми не можемо знайти хоча б дві абсолютно ідентичні нації. Наскільки не були б близькими споріднені нації, вони завжди будуть залишатися різними.
Наочним прикладом можуть бути росіяни, білоруси та українці, які, незважаючи на багатовікове знаходження під російською імперською владою і єдиною радянською владою, залишилися різними націями і по-різному реалізують свою національну ідею - ідею національної державності. Об’єднати ці нації в єдиній державі можна тільки на засадах підпорядкування національних ідей двох націй третій. Тобто, така реальність можлива тільки за умов повернення українців і білорусів до Російської імперії, сутність якої навіть при найскладніших і найдосконаліших модифікаціях залишиться імперською. На різних національних ідеях народів можуть утворюватися тільки різноманітні союзи і альянси, в межах яких кожна нація на основі власної національної ідеї творить свою національну державність.
Наочним прикладом є Європейський Союз, де глибокі інтеграційні процеси не стають на заваді розвитку суверенних і самобутніх націй. В той же час, приклад Європейського Союзу свідчить і про те, що створення наднаціональних структур, які мали б владні повноваження, зустрічає спротив багатьох його членів і як буде розвиватися інтеграційний процес покаже час.
По-третє, важливим змістовним чинником національної ідеї є національні традиції і національний досвід соціальної і політичної творчості від перших об’єднань родів і племен до утворення національних держав.
На кожному історичному етапі державотворення кожна нація ніби повторює досвід своїх попередніх поколінь в якісно нових умовах. Необхідною умовою плідності цього процесу є усвідомлення нацією своєї власної національної ідеї, сутність якої полягає в усвідомлені нацією своєї нерозривної єдності з дарованою Богом землею і відповідальності за неї, врахування суспільно-політичних потреб і ментальності власного народу, а також поглиблення і розвиток національних традицій і суспільно-політичного досвіду попередніх поколінь.
Все це можна назвати історичною пам’яттю в дії, що зорієнтована в майбутнє. Узагальнено кажучи, державотворчість кожної нації на кожному історичному етапі грунтується на органічній єдності історії дарованої Богом землі, історії народу, що наповнив цю землю людським теплом та історії суспільної організації цих людей на цій землі. Опертя на цю триєдину історію виступає реальною базою національної ідеї кожного народу, який у відповідності до власних особливостей і особливостей кожного історичного етапу свого розвитку продовжує державотворчий процес нації.
Таким чином, національна ідея є всезагальною і невід’ємною властивістю буття кожної нації, яка усвідомлює необхідність здобуття або подальшої розбудови і вдосконалення власної національної державності. В той же час, будучи всезагальною спільною властивістю усіх націй, вона є неповторною індивідуальною специфікаціє цієї всезагальності в реальному житті кожної нації і у кожному випадку може мати позитивне значення тільки для означеної нації.
В реальному житті ми маємо справу з різними націями і різними їх державними устремліннями. Ці відмінності зумовлюються як відмінностями природних умов, особливостями внутрішнього життя, національними традиціями і таке інше, так і сприйняттям нацією зовнішніх впливів та запозичень і, так би мовити, врощування їх у власну національну природу. В цьому контексті можна говорити про «державні» та «великодержавні» нації і, відповідно, державні і великодержавні національні ідеї. Принципова і змістовна відмінність між поняттями «велика нація», «велика держава», «великодержавна національна ідея», «великодержавнісь» і поняттями «нація», «держава», «національна ідея», «державність» полягає в тому, що за першими стоять нації, які орієнтовані не стільки на удосконалення своєї власної держави за рахунок власного національного розвитку, скільки на використання зовнішніх ресурсів та її вплив на зовнішнє суспільне середовище; за другими – нації, для яких пріоритетом являється внутрішній розвиток і власна державність. Тобто, великодержавні нації та їх національні ідеї орієнтовані не стільки на внутрішній розвиток і внутрішнє самоудосконалення, скільки на забезпечення впливу власної держави на зовнішнє середовище. Методи цього великодержавного впливу можуть бути різні: від силової колонізації до економічного тиску і підривної діяльності та м’якої ідеологічної експансії.
Формування великих націй і великих держав бере свій початок з епохи середньовіччя, коли з найбільшою гостротою виявилася нерівномірність розвитку народів на різних континентах і в різних регіонах планети. Це створило реальні умови колонізації одних народів іншими та утворення імперій і, так званих, імперських націй.
Поняття «велика держава» і «великодержавність» не є простою емоційною, націоналістичною формулою побутової політичної думки. За цим поняттям стоїть конкретна історична і геополітична реальність. Словосполучення «Велика Сербія», «Велика Росія», «Великий Ізраїль», «Велика Німеччина», «Велика Британія» і таке інше несуть в собі реальний історичний зміст, що варіюється залежно від того, яка саме країна і яка саме нація прагне додати до своєї самоназви прикметник «великий». Сербія, наприклад, відрізняється від «Великої Сербії» не тільки територією, хоча і нею теж.
Поняття «Велика Сербія» має конкретний просторовий зміст: вимовляючи це словосполучення, балканські політики мають на увазі історичну формацію, утворену сербським царем Душаном Сильним, котра розташовувалася на території колишньої Югославії, частини Болгарії й охоплювала північні регіони Пелопонеського півострова, Македонію й Грецію. Це була свого роду сербська імперія. Хоча вона проіснувала недовго, але залишила в національній психології сербів незгладимий слід, бо дотепер тільки серби із всіх балканських народів сприймають себе як «імперський народ», як «імперську націю» і від цього їхнє переживання нинішньої національної катастрофи, суть якої полягає у здобутті колишніми підлеглими націями власної державності, носить настільки драматичний для сербів, надривний і глибинний характер.
Але не тільки історичний факт володіння великими землями формує свідомість «великодержавності». Це ще й система внутрішніх взаємовідносин, поєднана з національною мрією нації. І навіть незбутні фантастичні уявлення про межі такої «великої держави» красномовно говорять про ступінь узагальнення, на який здатна така нація. Навіть теоретично-умоглядне уявлення про межі своєї «великої держави» завжди несе у собі конкретну інформацію про якість духовного національного ідеалу, про великодержавну національну ідею. Та ж «Велика Сербія» уявляється сербським великодержавникам (нехай тільки у мріях) як об'єднання балканських слов'ян під егідою Православ'я, з деяким ступенем терпимості відносно католицьких меншостей (хорватів і словенців). Коли серби починають мислити ще більш глобально, виходить приказка - «нас і росіян 200 мільйонів», тобто «Росія є наступний щабель за Великою Сербією».
Якщо в багатьох націй поняття «великої держави» залишається на рівні потенції, нереалізованої національної ідеї, є деякі виключення, - історичні щасливчики, - яким вдалося домогтися свого на практиці. Показово, що Англія у своїй офіційній назві «Great Britain» («Великобританія») уже має цей атрибут. І дійсно, епоха «величі» Англії була аж ніяк не ефемерною, англійцям належало реально півсвіту, вони несли в цей світ свою культуру і свої національні цінності. Максимальні межі Великобританії (морської держави), за уявою самих англійців, збігаються з береговими зонами всіх материків і простираються в їх глибину настільки, наскільки дозволяв опір аборигенів суші. Проте, необхідно наголосити, що сама Великобританія сьогодні вже не мислить себе великодержавною, а «нормальною» сучасною державою.
Що ж собою представляє «Велика Росія»?
У російській мові є поняття, яке досить тісно пов’язане з російською великодержавністю і несе досить глибокий історичний зміст. Це поняття «великороси». «Великоросами» традиційно називали східних слов'ян, що жили в Московському Царстві, і на відміну від інших православних братів-слов ’ ян («малоросів» і «білорусів») ніколи не втрачали своєї суверенної державності й не підпадали під політичну й релігійну владу інородців і іновірців. Назва «Великоросія», таким чином, зв'язує воєдино етнос, релігію, територію, ареал розселення, фактор державної незалежності (суверенності), що в основному і головному становить культурний і історичний портрет російської нації.
Деякі російські дослідники проблем російської нації вважають, що «росіяни» іменуються «великоросами» не стільки через свою чисельність й не через обсяг займаних територій, а саме з тієї причини, що їм удалося втілити в історичній реальності мрії про універсальність своєї національної ідеї. «Велика Росія» не умовність і не міф - це цілком конкретна й строго фіксована вісь російського історичного буття: від Московського князівства і царства через Російську імперію і Радянський Союз до сучасної Росії.
Однією з ключових ознак великодержавної нації є привласнення собі месіанських функцій. Це було властивим для перших колонізаторів, які, за їх власними переконаннями, несли диким племенам світло цивілізації, а тільки потім колоніальне рабство. У змістовному плані російська великодержавна національна ідея грунтується на розумінні Росії як спасителя істинного християнства - Православної віри (після падіння Царьграду); на теоріях «рятівного царства» і «тяглової держави», де цивільне й соціальне служіння нерозривно пов'язане із загальнонаціональною літургією порятунку душі (концепція «Москва - Третій Рим»; на уяві про росіян як про народ-богоносець, про Новий Ізраїль, що несе світло Віри всім відпалим від щирої Церкви народам світу. І той факт, що цей ціннісний заряд, ці ідеї удалася реалізувати і постійно відновлювати на величезному секторі географічної, політичної й етнічної карти та в глибинах національної психології – і сьогодні підтримує великодержавний курс сучасної російської влади.
Необхідно визнати, що як би цей ідеологічний російський заряд не змінював свого зовнішнього вигляду, - і в романівській секуляризації, і в атеїстичному (зовні) месіанстві більшовиків, - саме він залишався протягом століть внутрішнім імпульсом Великої Росії, робив її Великою й суб'єктивно й об'єктивно.
В аналізі ідеї російського месіанства заслуговує уваги праця майже в 900 сторінок групи російських авторів під назвою «Російська доктрина»,(М., ЯУЗА-ПРЕСС, 2008). Як говориться в анотації, «це цілісна світоглядна система, що дає для сучасної Росії програму суспільно-політичних перетворень із досить глибоким ступенем конкретизації». Над виданням, як можна з'ясувати з вихідних даних, працювала велика кількість людей: дев'ять авторів і членів редколегії (загальна редакція В. В. Авер’ янова й А. Б. Кобякова), а також 34 експерти й 21 консультант.
Месіанська тема винятковості Росії, її великої всесвітньої місії червоною ниткою йде через всю «Російську Доктрину». Авторів зовсім не бентежить, що вчора місія була одна, а сьогодні вже інша. Не вдаючись до детального аналізу означеної праці, наведемо тільки декілька цитат, які на нашу думку, найбільш красномовно характеризують всю ідею книги.
Перш за все автори констатують, що «Історична місія Росії-СРСР — місія утримування світової рівноваги». «Росія - це система крокв (?), що підтримують небосхил над усіма (?) народами світу, даруютьл світовому цілому рівновагу й стабільність. Коли в голосі нашої держави почуються пізнавані ноти тисячолітньої Росії - Захід і Схід... зітхнуть із полегшенням». Далі доктринери наголошують: «Ми вступаємо в століття російської самосвідомості, століття, коли Росія вкаже усьому світові на об'єктивні корені світового зла й підкаже, як спільно можна йому протистояти. Росія була покликана й дотепер залишається покликаною до світової гегемонії, ми віримо, що вона займе в майбутньому місце світового лідера, стане авторитетом для інших цивілізацій».
Вказують автори і на те, яким чином це все відбудеться. «Унікальний досвід росіян, - наголошують автори, - дозволяє їм замінити Захід у якості технологічного авангарду людства. Для цього необхідно висунути глобальний проект (за принципом «Рятуючи Росію, ми рятуємо увесь світ»), ставши лідером здорових сил людства, сполучивши в новому проекті наші православні підвалини й кращі досягнення радянського ладу». Тобто, ми знову маємо справу з відвертою ностальгією за радянською системою, щоправда, удосконаленою православними підвалинами.
І що повинно бути внаслідок такої реконструкції радянської системи? «Провалися в тартарари хоч увесь світ, цвіла б моя Росія! Зникни хоч все людство, жив би й розмножувався мій російський народ! Ми не хочемо зла іншим народам, нехай будуть щасливі. Але - не за наш рахунок. Росія сама по собі - цілий світ, самодостатній і повний, і нам немає діла до того, що відбувається з іншими країнами й народами», - от яким приблизно буде нормальний підсумок розвитку російської самосвідомості.
Приміряючи на себе роль благодійників людства, автори доктрини попри все це зовсім правильно пишуть: «чи можна догодити Заходу? Ми зі шкіри ліземо, щоб погодилися вважати нас своїми, поставили на один рівень із собою. А нам усі говорять: ви недорозвинені, ви дикі... Нас не хотіли вважати своїми ні в середні віки, ні в часи Петра Великого, ні тоді, коли ми рятували Європу від «примар» усіляких революцій, ні тоді, коли ми рятували її від «коричневої чуми» і від диктаторів із претензіями на світове панування. Які би подвиги ми не робили в ім'я того, щоб нас визнали європейцями, цивілізованим на західний манер народом, - нас відкидають, нас нехтують, нас ненавидять, нас бояться, нас уважають невартими... Так було завжди. І так буде завжди. По-іншому не буде ніколи... Справа зовсім не в нас. Справа не в тім, що ми погані. Нас не приймуть за своїх ніколи просто тому, що ми в корені інші, у нас інша природа».
Але відразу, суперечачи самі собі, вони заклинають росіян: «Усвідомивши свою духовну суверенність, на базі традиції й з урахуванням викликів часу творчо переосмисливши свою цивілізаційну програму, ми можемо (і перед лицем Історії - зобов'язані) сформулювати свій Російський глобальний проект»! Автори пропонують росіянам у якості головного духовного подарунка людству створити «Великий стиль Росії», який вони уявляють таким чинном: «Великий стиль Росії повинен з'єднати в собі малі культурні стилі: православно-конфуціанського господарювання (?), офіцерсько-самурайської честі й доблесті, християнсько-ісламського есхатологізму, російсько-індійської гуманітарної самосвідомості». І вся ця еклектика подається як якийсь унікальний «російський стиль».
І ще одне принципове положення: «Російська людина не здатна на надмобілізацію заради збагачення, заземлених матеріальних цілей, але виявляє чудеса героїзму при захисті Батьківщини й священних для неї цінностей або при виконанні великої історичної місії». Тобто, для росіян, щоб вони виявляли «офіцерсько-самурайську честь і доблесть» необхідно, щоб кругом були вороги, від котрих необхідно захищати батьківщину, а по відношенню до інших народів виконувати велику історичну місію. На менше росіяни не погоджуються.
Повертаючись до проблеми російської великодержавності передовсім задамося наступними питаннями. Що сьогодні означає «Велика Росія» і в чому суть сучасної російської великодержавності? Чи це тільки ностальгія за безповоротно загубленим великим минулим? На чому вона грунтується: на старих міфах, сповідування яких і сьогодні відчуває на собі російське суспільство, чи є якісь нові чинники, що здатні відродити російську великодержавність?
Однозначно відповісти на ці запитання, якщо не неможливо, то надзвичайно важко. Те, що сьогодні російська самосвідомість, російська державність, російське національне самопочуття, попри усі заяви про «вставання з колін», переживають найглибшу кризу, очевидно. Тому навіть в Росії лунають голоси про те, що Росія «занадто велику ціну заплатила за цю зухвалу мрію... Занадто великими втратами дається участь у світовій історії в гідній і гордій якості «великої держави»... Чи не час зупинитися й стати «нормальною державою»...» і таке інше. Проте, такі висловлюваня є рідкістю і нічого подібного ми не почуємо з вуст сучасної офіційної російської еліти.
Сучасна російська влада знову «сідлає» перевірених коней російської великодержавності: самодержавство й православ’я. Обидві ці коняки уже гарцують повним ходом. Події серпня 2008 року переконують, що з арсеналу російської великодержавності не виключається і територіальна експансія. В цьому контексті необхідно наголосити, що сам факт експансії не такий небезпечний для сусідніх країн, як його мовчазна підтримка російським суспільством. Не викликає сумніву, що абсолютна більшість росіян вважає, що «велика Росія» у майбутньому за територією не повинна бути меншою, ніж «велика Росія» у минулому. По суті таку ж думку висловив В.Путін в травні 2009 року на могилі А.Денікіна, коментуючи денікінське бачення взаємозв’язку Росії й України.
Російська еліта вважає це дуже серйозним чинником, бо про яку велич і універсалізм можна говорити, якщо применшити російські геополітичні позиції й, відповідно, звужувати пропорції російського національного ідеалу?! Питання про національний ідеал та національну ідею і їх універсальність є ще більш важливими, ніж проблема території. Суттєва грань між «нормальними» і «великим» державами, вважають російські великодержавники, проходить саме на рівні духу, російського самопереживання, російської готовності й здатності сказати іншим народам «нове слово». Яким це слово повинно бути, вони не уточнюють.
Ми не наводимо конкретних прізвищ представників російської політичної еліти, яка обгрунтовує природну закономірність російської великодержавності тому, що принципових відмінностей між ними нема. Але ми не можемо залишити безіменними погляди одного відомого і модного російського філософа і політолога, радника багатьох високопосадових російських політиків, лідера євразійського руху О. Дугіна, котрий в статті «Росія може бути або великою або ніякою» пише: «Великодержавне почуття передує завоюванням, анексіям або союзам. Воно рухає політичною історією великих народів. Іноді історичний процес повертається не на користь реалізації цього почуття, і тоді «велика держава» переходить у паралельний світ психології, ностальгії, таємниці, глибоко захованої волі. Але вона ніколи не зникає остаточно».
В цій короткій цитаті хочеться звернути увагу на два аспекти проблеми російської великодержавності. По-перше, можна погодитися, що у російської нації почуття великодержавності ніколи не зникало: ні після краху Російської імперії, ні після краху СРСР. Свідченням цього є той незаперечний факт, що саме великодержавне почуття російської нації стало їй на заваді виступити проти кровопролитної війни в Чечні «за територіальну цілісність» Росії, не кажучи вже про російсько-грузинську війну серпня 2008 року. Тому, на наш погляд, не правомірно великодержавне почуття і сповідування великодержавної національної ідеї приписувати тільки російській владі і російській політичній еліті. Саме всеосяжність ідеї великодержавності стосовно усіх суспільних груп Росії забезпечує їй статус національної ідеї.
По-друге, не можна погодитися з тим, що «великодержавне почуття» є вічним для усіх націй, які колись його відчули. Напевне, ніхто не стане переконувати, що у французів, іспанців чи англійців сьогодні є властивим «почуття великодержавності». Їх країни є потужними і, навіть, могутніми, але ні владні структури, ні, тим більше прості представники цих націй не перейшли «у паралельний світ психології, ностальгії, таємниці, глибоко захованої волі» з надією на відродження минулої величі.
Далі О.Дугін наголошує, що "Росія народилася як щось приречене на велич, жагуче прагнуче цієї величі. Ми йшли до цього, ми цього досягли, і пішли ще далі. Наш національний ідеал зростав від гордих, працьовитих і мирних білявих слов'янських племен до сонячної Київської державності, до тужно святої непорушної урочисто континентальної Москви, до бюрократичного, не зовсім російського, але просторово невтримного петербурзького періоду, до вищої радянської форми загальнолюдської світової держави, де російський ідеал справедливості, общинності, братерства й щастя розпростерся до масштабів планети, вийшов за її межі. Так, зараз, гірко, що радянська велич розсіялася. Так, цю втрату пережити важко. Але відмовлятися від нашої історичної місії, від тієї наочної послідовності, з якої ми - завзято, криваво, важко, але усе більше й більше розширюємо межі нашої землі й нашої істини, значить вчиняти дивовижний злочин: убивство національної ідеї страшніше геноциду. Минуле вчить нас: з кожної кризи, тимчасово стискуючись просторово й духовно, росіяни виходять оновленими і окриленими, роблять новий кидок. Кривавий кидок, але дух історії живиться кров'ю, як перетвореною кров'ю Господньою живиться душа християнина. З монголо-татарського періоду ми вийшли континентальним царством. Час смути спровокував західні походи російських царів за звільнення православного слов'янства - наших малоросійських і білоруських братів…. І нарешті, із кривавої лазні Першої світового й Громадянської, з попелу повстала світова Радянська Держава, велика й непереможна".
В загальному плані вірно відображаючи хід російської історії і реалізації російської великодержавної національної ідеї та її кровавий слід, О.Дугін допускає тут дві принципові і взаємопов’язані неточності.
По-перше, розпочинати відлік часу російської великодержавності «від гордих, працьовитих і мирних білявих слов'янських племен до сонячної Київської державності», щонайменше, не коректно. Адже сьогодні усім відомо, що «успадкування» Київсько-Руської спадщини відбулося шляхом брутального завоювання і нищення всього того, що насправді складало цю спадщину: нищилися демократичні суспільні відносини, договірне право, громадське самоуправління, система освіти і таке інше, а все інше, що можна було вивезти, вивозилося до Московії. Якщо дивитися глибше, то навіть російське православ’я не успадкувало нічого від Київської метрополії, а просто знищило її.
По-друге, пан Дугін чомусь замовчує, що «з монголо-татарського періоду» Росія не тільки вийшла «континентальним царством», а й успадкувала ординську великодержавну ідею і принципи та методи її реалізації. Право на «континентальне царство» Московія отримала з рук ординського хана саме за вірну службу. Та система державності, яка сформувалася в Московії не мала нічого спільного з побудовою і функціонуванням Київсько-Руської державності, а наскрізь була ординською. Не зайвим буде нагадати пану Дугіну і іншим московським борцям проти фальсифікації історії, що «монголо-татарський період» для Московії закінчився не битвою на Куликовому полі, а значно пізніше, на початку ХVIII століття, коли Петро І відмовився платити данину Кримському хану, як одному із наймогутніших ординських нащадків.
Заслуговує уваги і розуміння О.Дугіним російської великодержавної перспективи. Він пише: «Якщо Росія не буде великою, її не буде взагалі. Велич — наша великоруська сутність. Але тоді, нехай краще нічого не буде. Без Росії світова історія немислима. Тоді нехай кінчається світ. Нова цінність пробуджується в таємниці нашого буття. Ще неоформлена, не вимовлена, не висловлена, але вже велика, уже розпечена, без назви, без вигляду, без авторства, без підпису. Якась темна, величезна, збуджена, неймовірно солодка, наукова й пророча, плотська, тваринна, із крилами, яка пахне могильною землею й першими променями світанку Істина. Істина нашої величі всупереч всьому й усім, добродушної, жорстокої, нескінченної величі, що змітає кордони й держави, що виливається від внутрішньої переповненості, пристрасності, здичавілого кипіння зовні, усюди, на отуречений Берлін і Токійську біржу, на базари Ер-Ріяда й чаклунів Австралії...
Велич в «PR» не має потреби. Вона має потребу у свободі й дії. І наші діти, брати, що вбивають і вмирають за Батьківщину, будують Росію не "нормальну",будують Росію Велику. І кожний постріл їх завзято свердлить пролом у товщах історії. Ми вибираємося з нори, куди посковзнулися. Поки повільно, непевно, незграбно, хапаючись за суху траву по краях, вириваючи її з коренем, котячись назад. Але ми ворушимось - значить, ми живі".
Звичайно, такі заяви хтось може назвати провокаційними, хтось може сказати, що це погляд якогось екстреміста-одинака. Але така оцінка поглядів відомої російської постаті, яка виявляє досить високу суспільно-політичну активність в різних сферах російського життя: від консультування вищих посадових осіб Росії і очолювання євразійського руху до науково-педагогічної діяльності в Московському державному університеті ім. М.В.Ломоносова. Випадково чи ні, але фактом є і те, що в липні 2008 року він позував з протитанковим гранатометом перед фотокамерами на території Південної Осетії. Але головне в тому, що це не одинокі погляди одного професора. Варто уважно прислухатися до заяв високопосадових російських політиків, в тому числі Президента і Прем’єр-міністра, і ми переконаємося, що усі вони не тільки мріють про відродження великої Російської імперії, а й діють практично у цьому напрямі. Південна Осетія, Абхазія, Крим і Донбас красномовно свідчать про імперські амбіції сучасного кремлівського неоімперського керівництва.
На публічні заяви пана Дугіна варто звертати увагу і тому, що його погляди є досить синхронними з практичними діями російської влади, особливо після 2000 року. В цьому контексті хочеться звернути увагу шановного читача на те, що в сучасному російському політикумі є дві загальновідомі постаті, яким дозволено говорити все, навіть те, за що є відповідна стаття в Кримінальному Кодексі Російської Федерації – це В.Жириновський і О.Дугін. Перший говорить про те, що думає робити російська влада, а другий квазінауково підводить під ці дії теоретичне обгрунтування. Але це так, між іншим.
Таким чином, ми розглянули тільки деякі аспекти національної ідеї, як мрії і проекту становлення і розвитку національної державності кожною історичною нацією. Великодержавність, як особлива специфікація державності, грунтується на особливій національній ідеї, головний зміст якої складає не забезпечення внутрішнього розвитку суспільства, а розширення впливу на іноземне суспільно-політичне середовище. Як окремі люди і нації є неповторними у своєму бутті, так і національні ідеї, в тому числі і великодержавні є неповторними і мають свої власні витоки і логіку розвитку. В подальшому ми більш детально розглянемо витоки і сутність російської великодержавності.
- Строк нарахування 3 % річних від суми позики Євген Морозов 09:52
- Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не відчужено Євген Морозов вчора о 13:02
- Система обліку немайнової шкоди: коли держава намагається залікувати невидимі рани війни Світлана Приймак вчора о 11:36
- Чому енергетичні та газові гіганти обирають Нідерланди чи Швейцарію для бізнесу Ростислав Никітенко вчора о 08:47
- 1000+ днів війни: чи достатньо покарати агрессора правовими засобами?! Дмитро Зенкін 21.11.2024 21:35
- Горизонтальний моніторинг як сучасний метод податкового контролю Юлія Мороз 21.11.2024 13:36
- Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції Євген Морозов 21.11.2024 12:39
- Чужий серед своїх: право голосу і місце в політиці іноземців у ЄС Дмитро Зенкін 20.11.2024 21:35
- Сталий розвиток рибного господарства: нові можливості для інвестицій в Україні Артем Чорноморов 20.11.2024 15:59
- Кремль тисне на рубильник Євген Магда 20.11.2024 15:55
- Судова реформа в контексті вимог ЄС: очищення від суддів-корупціонерів Світлана Приймак 20.11.2024 13:47
- Як автоматизувати процеси в бізнесі для швидкого зростання Даніелла Шихабутдінова 20.11.2024 13:20
- COP29 та План Перемоги. Як нашу стратегію зробити глобальною? Ксенія Оринчак 20.11.2024 11:17
- Ухвала про відмову у прийнятті зустрічного позову підлягає апеляційному оскарженню Євген Морозов 20.11.2024 10:35
- Репарації після Другої світової, як передбачення майбутнього: компенсації постраждалим Дмитро Зенкін 20.11.2024 00:50
-
Що вигідно банку – невигідно клієнту. Які наслідки відмови Monobank від Mastercard
Фінанси 23363
-
"Ситуація критична". У Кривому Розі 110 000 жителів залишаються без опалення
Бізнес 21296
-
Мінекономіки пояснило, як отримати 1000 грн єПідтримки, і порадило задонатити їх на ЗСУ
Фінанси 9949
-
Курс євро впав на 47 копійок: Який курс долара НБУ зафіксував на понеділок
Фінанси 8979
-
Як тренування в спортзалі можуть нашкодити: помилки початківців
Життя 7731