Нічна балістика і крилаті ракети, сповіщення про рух яких із другої половини попередньої ночі у бік також і столиці вперше за весь період війни загнали й мене, комендантської години, у так зване укриття на Солом’янській. Я зайшов до нього за декілька хвилин до того, як над нами пролунав страшенної сили вибух. На годиннику було 5.00.
У величезне приміщення, котре розташувалося у глибокій ямі під багатоповерхівкою, набилося десятків із п’ять-шість людей з дітьми, домашньою живністю. Хтось навіть приніс сюди у закритій коробці не те маленьких котиків чи навіть ховрашків. І ось варто мені було ступити в один із відсіків укриття, яке не освічувалося, тут, напевне, люди дрімали, як з підлоги назустріч з ласкавим виттям кинувся мені під ноги здоровенний кудлатий пес породи ’’самоїд’’. Це великий, білосніжний гавкун. Одна із найдавніших нині відомих порід їздових собак. Вважається, що протягом трьох тисяч років самоїд був компаньйоном людей північних племен самоїдів (сьогоднішні їх нащадки — ненці). Самоїд завдяки своїй ізольованості від зовнішнього світу, уник процесу селекції та змішання з іншими породами і досі залишається самим собою.
Уся справа в тому, що в цьому районі я часто вигулюю нашого домашнього французького бульдога Арчі і ми вряди-годи пересікаємося з цим, добродушної натури білосніжним велетом-ненцем. Як не дивно, мій невеличкий, добросердний і безхвостий песик найбільше завжди полюбляє контактувати саме з цією патлатою купою м'якого волосся, бо я, приміром, і не знаю – це хлопчик чи дівчинка – просто так нічого не побачиш.
Пес упав переді мною і став качатися по підлозі укриття з ласкавим виттям. Хазяїн собаки, великої статури чоловік із тонким, начебто жіночим голосом сказав мені: ‘’Він вас пізнав і запитує, а чому не прийшов Арчі?’’ Я прислухався – точно ненець плакав по моєму французу. Довелося пояснювати, що наш чотирилапий друг відправився на канікули до нашої сільської хатини над озером…
На цьому, власне, й закінчуються всі мої позитивні емоції від перебування в укритті. Бо саме цієї миті прогримів на вулиці страшенної сили вибух, про який я згадував вище.
Я обійшов усе чимале приміщення, яке насправді було тенісним клубом. Але ніде присісти не можна було. Люди, хто вміє, сиділи навпочіпки (і як їх ноги не болять, не терпнуть м'язи?), дехто дрімав сидячи просто на підлозі, обіпершись спиною на стінку. Більшість просто стояли під стінами, гортали ґаджети, дрімали. Щоправда, дехто й сидів на стільцях-розкладайках, але як я згодом зрозумів, вони їх принесли з собою із дому. Бо коли пролунав нарешті відбій тривозі, люди побігли із ями, прихопивши свої стільчики.
Тим часом люди все прибували. Поруч зі мною під стінкою зупинилася сім’я з кількох поколінь. Серед усіх виділялася приземиста і дещо затовстої статури сива бабуся. Вона надсадно з присвистом дихала і постійно плакалася, що їй немає чим дихати. Але ніхто й ніяк не міг їй допомогти. В укритті і справді явно не вистачає притоку свіжого повітря. (А не приведи, Боже, якби зверху вдарила ракета, засипала канали доступу повітря, була б справжня братська могила).
Тут явно треба ставити додаткові примусові і самотічні повітроводи. Але сюди явно районна та міська влада, санепідемстанції насамперед не доходять. Інакше б до укриття давно вже б завезли і дерев’яні хоча б лавки, які можна було б збити навіть зі звичайних дошок. Це найпростіше і найдешевше вирішення проблеми!Поставити їх уздовж стін. Це ніскільки б не зашкодило основному профілю приміщення – тенісному клубу. Тут могли б розміститися глядачі спортивних баталій, відпочивати учасники змагань. Але ж для цього потрібно дбати про розвиток своєї території міста, а тут, схоже на подібне у влади не вистачає кебети.
За двадцять п’ять місяців війни, якби хотіли в Солом’янській райдержадміністрації, укриття б уже частково забезпечили списаними стільцями з-під чиновників. Але як їм до такого додуматись? Для цього треба ж голову мати на в'язах...
Ви ж, друзі, напевне, чули, читали, що в одній з райдержадміністрацій Києва котрась з липкоруких начальниць прокралася ледве не на мільйони гривень, закупляючи начебто сервізи та дорогі чайники, стільці та лавки для укриттів. Її справу уже розглядають в суді. І, напевне, правильно...
Я ж про все це скажу так. Щось, звичайно, украла та чиновниця, але щось таки, думаю, й залишилося людям. Принаймні, як мені розповідали люди з того ’’обкраденого’’ району, там в бомбосховищі ніхто не валяється на підлозі від початку і до кінця повітряної тривоги, як нинішньої ночі спостерігалося на вулиці Солом’янській, номер будинку зумисне не вказую, щоб не привабити ворогів…
Начальники нашої Солом’янської райдержадміністрації (голова Ірина Чечоткіна) настільки чесні люди, що не вміють ні про людей подбати, ні щось для себе украсти. Який толк із таких? Ніякого…
