Висить у мене, в сільському моєму домі на стіні давня світлина. Зупинена хвилька минулого життя. На ній закарбована мить славного дня - 7 травня 1992 року. Даність уже 28-літньої давнини. То були відвідини котрогось із лісництв Рокитнівського району Рівненської області. А воно там не одне таке господарство, позаяк за площею район один із найбільших в Україні. Це східне глибоке Полісся того густо заселеного нашого краю, вважайте під самою Білоруссю. Сторони, де й нині, здається, не зменшується, а хоч і повільно, одначе повсякчас зростає кількість населення. Де народжуваність щорічно перевищує кількість померлих. Де багато жінок носять звання «Мати-героїня». Де при переписі, опитуванні всі записуються, що вони українці, що їхня мова вкраїнська. За винятком декількох сімей білорусів, що справді переселилися сюди і ще кілька росіян також, яких із більш як 50-тисячної громади можна порахувати буквально на пальцях рук.
Я приїхав сюди як журналіст, заради свого професійного інтересу. У мене часто таке траплялося. Залюбки вибирав я незнайому досі точку на карті, де ще, звісно, не бував ніколи, сідав в авто з водієм та фотокором, і ми відправлялися між люди… Аби поїздити, подивитись на нову, небачену сторону. Поговорити з сельчанами і містянами, пізнати, як вони живуть, чим дихають, на що надіються та сподіваються. А потім оригінально розповісти про це все в газеті. Ось, як же славно читалися ті нариси-репортажі...
Цього разу об’єктом уваги стали, образно кажучи, лісові люди віддаленого поліського краю. Адже від Рівного до Рокитного всі 133 кілометри. Ми ж поїхали у чи не найбільш віддалене тамтешнє – Старе Село. Якщо врахувати, що дорога тоді від райцентру до населеного пункту була вкрай розбита і складала понад 35 км, то добиратися довелося замало не на край світу.
Нині, як знаю із повідомлень преси, це місце – справжній неконтрольований плацдарм видобутку бурштину. Своєрідне і варварське перетворення лісової природи у справжній місячний ландшафт. Сюди поліція добирається лише посиленими бойовими групами, часто з відповідною бронетехнікою. А тоді, без малого тридцять років тому, був це край «тихого, мирного життя». Люди в основному жили з лісу. Біля хати картоплина, в лісі – деревина, все літо аж до глибокої осені пов’язане зі збором ягід, грибів. В лісах облаштовувались справжні засолочні пункти. Була ще заготівля ділової деревини, відповідно до державних замовлень. І гадки не йнялося про таке, як нині розбійне, хижацьке нищення деревних культур та ґрунтів.
Ночували на лісовому кордоні. Кажу «ми», бо зі мною був фотокор «Правди України» Саша Прокопенко. Ви його тепер часто можете бачити на прес-конференціях Юлії Тимошенко, і інших заходах, де лиш знаходиться вона. Він, можна сказати, давно уже особистий фотомайстер лідерки «Батьківщини». Власник мільйона її фотопортретів. Що цікаво, готуючи цей матеріал, я відмітив про себе, що лісові люди поліської глибинки про котру розповідаю, в усі часи за останніх років двадцять найкраще голосували якраз за пані Тимошенко, а в останнє, на президентських виборах чомусь масово віддали голоси за нинішнього коміка. Тому, гадаю, самі винні в нинішньому уже вкрай сутужному, бідацькому своєму житті. Цього ви й заслужили. Але чому попри вас повинен стражадати я?
Був невідступно з нами і такий славний чоловік – тодішній керівник району Микола Валодимирович Міськов. Мені він зовні чимсь нагадував гарного, міцного, вольного лося. Високий, кріпкий. З великою гарною головою, широкоплечий. Багатолітній перед тим перший секретар райкому партії, перша особа серед майже 55 тисяч полісян Рокитнівщини, хоча нічого комуністичного в ньому й не було і на йоту. Повірте мені, я, як журналіст, психолог усе-таки розбираюся в людях. Просто Микола Міськов у районі справді був за неформального вожака, а вся влада, відомо, була в руках компартії, ось він, за її дорученням, і взяв до рук одночасно і віжки, і партбілет. Це коли висловлюватись фігурально...
Ми приїхали до району, було це надвечір, і Микола Володимирович, на західняцький модерний виверт, лукаво мене запитує: «Куди подінемось?» Я здивовано стенув плечима, справді не знаючи, що відповісти…
-Пропоную піти до бару…
-До бару? – напевне, скривив вражено рота я, бо Міськов став тут же пояснювати:
-Це цілком у нас пристойне місце. І ніхто там нікому не дивується…
Микола Володимирович і справді був там свій серед своїх. З ним усі шанобливо, але підкреслено по-приятельськи віталися: вчорашній перший секретар райкому партії, тепер голова райвиконкому, так, здається, тоді називалася його посада. Але загалом доволі чемний, доступний, зовсім не амбітний чоловік. Кава так кава, з коньяком так з коньяком... А полинула гарна музика, він пішов танцювати.
Він ніколи не крився від людей, не боявся з усіма пообідати, пожартувати. І ніхто й ніколи його не бачив напідпитку. А ставали до родоти, будь добрий, будь серйозним і відповідальним.
Вже й я ніби призвичаївся до атмосфери вольності і уваги з усіх боків, бо, зізнатися, до того ні разу не бував у сучасному барі, аж у лісовому краї втрапив до його. Сашу Прокопенка обсіли місцеві красуні: бо коли ще тут буває, щоб так зненацька з’явився молодий і гарний козак, ще й з такою модерною і дорогою камерою під бородою, що на неї можна, мабуть, купити з пів села…
А наступний день ми провели у селах, поміж людей. На котромусь зрубі Сашко Прокопенко і вхопив той кадр, який зацементував назавжди мить дня – 7 травня на лісовому виробітку Рівненщини.
Я був би не чесним і не об’єктивним, якби тут принагідно не розповів бодай коротко, а яка ж доля далі очікувала на нашого тодішнього гіда – пана Міськова. Був він навдивовижу мудрою і порядною людиною. Дуже бережно ставився до підготовки і виховання кадрів керівників у районі. Думаю, навряд чи знайдеться хто в районі, кого б він образив, безневинно привселюдно висварив, наказав. Можливо, аж надто виявився делікатним та довірливим. Але в критичну мить довкола його опинилися… молоді вовки. Ті котрих , кому він довіряв і пестив роками. Вони в одну мить роздерли його і викинули. Стали ганьбити за буцімто безчельну роботу на посту першого керівника райкому партії. А що, скажіть, будь ласка, йому потрібно було відмовлятися, не брати до рук віжки влади, коли їх довіряли. Сучили йому в руки, позаяк рівних йому поруч не було...
Почалося справжнє перслідування і цькування нізащо. Дика розправа за колишню доброту і підтримку. Зовсім таки не по-людськи. Якось зовсім по-сталінськи, по-совєцькі. Його вчорашні вихованці не допускали Миколу Володимировича до будь-якої роботи. Либонь, якби з м’яких подушок лискучих керівних авто вони помітили його з мітлою двірника посеред райцентру, влаштували б рознос начальнику комунгоспу. Справжні ідіоти. Людські потвори, які не варті навіть його добропорядного мізинця. І це, підкреслю, чинять так древляни, полісяни, у гімні яких поетом Андрієм Демиденком записано: “Ми, поліщуки, ми усі рідня”.
Ех, ви...
Результат відомий, інфаркти один за одним, загострення болячок. Спершу лікарі відтяли ногу… Уже декілька літ немає Миколи Володимировича. Ця смерть точно на совісті його… учнів у владі.
Даруйте, що вийшла така сумна травнева історія старої фотографії…
