Усе розпочалося несподівано, аж начебто знічев’я. 13 січня минулого року ми з нашими молодими відпускниками, котрі ненадовго заглянули в Україну з-за кордону поїхали погуляти, подихати морозяним повітрям у Пущу Водицю. На котрійсь із стежок під віковими соснами нас враз обігнав вухатий поросюк без хвоста. «Ви погляньте, який кабаньчатий підсвиночок», - знітився я.
У цей час із-за наших спин почувся владний чоловічий голос:
-І ніякий це не кабанчик. А вишколений, порідний французький бульдог… чистої крові…
Довелося вибачатися.
А через дві доби вранці, зять Тарас, що кудись було зник замало не на світанку, приніс у ліжко своїй дружині маленького песика. Дивні в нього були, як у дорослого зайця крислаті вуха, трішки буцімто кривоногий, мав якийсь дивний статурний покрой зовні, з квадратненькою чорною мордочкою південноафриканця і білою-білою маніжкою на грудях, як у самого Наполеона Бонапарта. Сам по собі, немовби, солом’яний бичок з золотистими боками…
-Окрас у нього, щоб ви знали, - казала Танюша, - має назву пальовий.
-Пальовий, - оцінив я слово на звук. - Для мене, якщо чесно, це явно щось химерне і мало зрозуміле, - кажу. - Можливо, все-таки солом’яний, золотистий?
-Що ви сперечаєтесь, - заявила моя дружина Ольга Іванівна, - він же канарковий…
Нехай буде канарковий…
І тут стало зрозуміло, що песика сприйняли добродушно і сердечно всі наші домашні. Так рік тому у нашому помешканні поселилися теплість, добрість, любов і приязнь, милість і вподоба. А головним членом сім’ї став, зрозуміло ж таки, він – Арчі. Так нарекли хлопчика, що вміщався у мене на долоні.
За рік відбулося багатоманітних усяких та різних подій. Про все не розповіси. Що важливо і незаперечно: наш білогрудий красень завжди виглядав достойно і гідно. У будь-якій ситуації. Бо йому, їй-право, ніде немає рівних. Навіть по довговухому гонору, чванливості, собачій його зарозумілості. Я, лишень, буває з’явлюся з ним на вулиці, одразу звідусіль тільки й чую поблажливе і солодкувате: «Ой, який же ж гарненький хлопчик…» «А яка у нього ніжна маніжка…» «Який мускулистий…» Коли загальна атмосфера настрою любові і поваги до Арчі досягає градусу кипіння, я у гурті людей ледь помітно мигаю моєму чотирилапому другові і голосно, аби чули довкруги всі, кажу: «Мьсє Макрон! Підемо звідси…» І ми вже гордо чалапаємо в іншому напрямку. Ви б бачили, як витягуються морди, пардон, - лиця, у всіх, хто мимоволі чує моє звертання до пса…
Це наша разом із Арчі акція публічного протесту французькому лідеру, котрий, як ганчірка постійно стелиться перед злочинцем Путлєром…
Усе було б добре і навіть чудово, якби одно разу я не зателефонував відомому українському письменнику Олегу Федоровичу Чорногузу. Говорили про се, про те. Десь тоді я, мабуть, не втримався і став розхвалювати свого домашнього вухатого француза. Слухав те мій колега, слухав, а потім і каже:
-Ти знаєш, Олександре, я теж узяв собі пса. Без нього просто не можна обійтися в моїх селянських умовах, у батьківські хаті, де тепер мешкаю (йдеться про село Янів Калинівського району Вінницької області). Але я не мав змоги купити родовитого сина знатної крові, якого тобі, як ти кажеш, подарували. Поїхав під Вінницю у собачий притулок і вибрав найбільш нещасну тварину. Перед тим у місті трамвай одрізав ногу одному песику. Ось я зглянувся над його бідою і привіз додому. Назавжди… Зі мною...
Я заледве впродовж місяця не міг заснути після цієї розмови. Тільки заплющу очі, а трилапий пес Олега Чорногуза стрибає на мене. І згадав цю істоію, як бачити, у роковини поселення у нашому домі нового члена нашої сім’ї. Звісно, що ніхто не винен, що вся ця історія, розказана мною, склалася саме так. Бо в житті не все передбачиш, прорахуєш. І складається воно попри все ще й із доль. Як у даному випадку - і людських, і собачих також…
Чи правильно я все кажу, мсьє Арчі-Макрон?
*** На фото наш французький бульдог у двох вікових вимірах: 15 січня 2019-го і 15 січня 2020 року.
