Із самого дитинства ношу в душі тремтливу пошанобу, навіть, неймовірну, сказати б, залюбленість, якщо існує таке делікатне і оригінальне слово, в великі різноколірні олівці. В інструмент для письма, пишуча частина якого, виявляється, складається з глини із наповнювачем (у простих олівцях — графітом), покритої дерев'яною оболонкою. Диво з чудес.
З того ж таки далекого малолітства живе у мені і особливий, дражливий запах цього «інструменту», цієї фарбованої його «сорочки». Малюєш, бувало в дитинстві, щасливий та усміхнений, пишеш олівцями під гасовою лампою у своїй сільській глибинці і ніяк ненадихаєшся цим запаморочливим запахом близькості до інтелектуального світу. Бо хто ж іще, окрім мене, має таку божественну красу?!
Колись я прочитав, що великий французький письменник Жюль Верн, надзвичайно організована і мудра людина, кожного ранку, незалежно від того, коли він ліг спати вчора, підводився з ліжка, сідав до столу, рівно о п’ятій годині ранку, в пору третіх паризьких півнів, починав затісувати олівці для кропітливої роботи, аби потім продовжувати ними безперебійно писати свої захоплюючі, неповторні романи і повісті, які чарували весь світ. Тепер, тільки де побачу коробку олівців, мимовільно думаю, які ж кольори найбільше до душі були великому французу?
А влітку 1998 року у Слов’янську Донецької області, саме у тому, котрий захоплювали п’ять літ тому рашівські головорізи, проводились довибори до Верховної Ради України замість вибулого народного депутата. Кандидатом у нардепи зареєструвався і я. І ось якось пішов я виступати на одне промислове підприємство курортного міста. В обідню пору зібрали там людей на цю оказію, в одному з цехів сіли вони переді мною. Глянув я у зал, а там одне чарівне, неповторне жіноцтво. Справжній чарівний квітник! Личка божественні як на вітринах рекламних магазинів. Є привабні рум’яні щічки, а хочеш можна віднайти і неповторні з запаморочливими ямочками… Губи теж на вибір різних форм і фасонів. Дуже важко, повірте, було виступати. Над силу справився я з тим завданням. А коли пролунали оплески, піднімається з-за столу директриса і дещо загадково і вітіювато, каже:
- Вам, як великому київському журналісту, за те, що так долодно розповіли нам усе, із задоволенням вручаю великий і гарний ваш робочий інструмент…
Я, не розуміючи про що йдеться, здається аж зашарівся, а вона подає, бантиком файно перев’язаний, чудовий, завдовжки із метр, а то й більше, лискучий, товстий, кольоровий, запашний … олівець. Для писаря, звичайно ж, інструмент…
-… це на згадку, як символ продукції, котру ми виробляємо, - підкреслює солідна керівниця.
Фабрика, виявляється, випускає олівці…
Років із п'ятнадцять той подарунок лежав у мене дома на шафі, нагадуючи про давню подію, аж поки я, здається, не презентував його онукам…
А цими днями, як приїхали в гості до тещі, дружина каже до мене й нашого веселого сімейного друга, французького бульдога Арчі:
-Хлопці! Чи не могли б ви провести мене на одне цікаве побачення. До моєї рідної школи у Терешенському парку. Кажуть, там виготовили і поставили одну цікаву річ. Пішли, подивимось…
І справді виглядає все вельми оригінально і чудесно. Там з’явилася лавка з кольорових олівців... Щоб краще роздивитися її, розгорніть на сторінці світлини. Он яке чудо!
