Можливо, це одна із найшвидше створених і народжених книг в Україні, позаяк від часу її задуму до представлення фактично готового фоліо варіанту, поминуло всього лише… два місяці. Тернопільська друкарня «Підручники, посібники», яку очолює Ярослав Тадейович Гринчишин (верстальник, чарівна майстриня Тетяна Дунаєвська), під завісу нинішнього березня вже представила для завершального огляду готовий твір. Можу показати сьогодні всім уже готову обкладинку. У ПДФ варіанті ми її найближчим часом вивісимо на одному, або й на декількох Інтернет сайтах для публічного доступу всім бажаючим. Для прочитання в електронному варіанті.
Народилася так швидко і гарно вилизаною, виплеканою, ця книга, думаю, тому, що вона фактично була виношена упродовж такого тривалого часу – за сорок років активної журналістської діяльності випускників відділення журналістики одного з елітних вишів Києва. Вона – це, без сумніву, цікава, захоплююча повість про життя і діяльність інформаційного цеху українства на зламі двох епох. Для декого доволі не проста, навіть трагічна.
Про це навіть ніде не згадувалося в пресі. Але був такий випадок, відкрию нині навіть трішки локацію оказії, - на Чернігівщині, такий дикий інцидент, коли після закінчення навчання, один із наших колег, працюючи редактором районної газети, під його керівництвом, доволі удатної, не зумів уявити свого життя без партійного намордника, і самотужки попрощався з життям.
Це зайвий раз доводить той значущий і непересічний факт, що журналістика для більшості людей – це справді доля. Не можна, думаю, нині редагувати видання, а потім, до прикладу, перейти на роботу в газову контру чи аптечне управління. Медіа-хліб, це, як правило, харч однолюбів. Іноді глевкий, але рідний, без якого ніяк не обійтися.
Один чоловік, запримітивши в тернопільській друкарні назву нашої книги «Великою журналістикою покликані», розповіли, поспішив із запитанням: а що, є така, – велика журналістика?
Поясню. Є, вельможний наш пане. Є. Вона існує. Я спробую зараз окреслити її значущі ґрані, а ви вже, будь ласка, вирішуйте, визнавати це чи ні. Правий я, чи просто прикидаюся повстяником.
От робота прес-секретаря президента України, це ступінь великої журналістики, коли подібна діяльність насамперед зав’язана на всій світовій публічності нашої держави, чи таке собі – туди-сюди?
А робота кореспондента УКРІНФОРМУ – єдиного українського державного агентства в Раді Безпеки ООН, це велика журналістика чи малозначущі витребеньки, як мало кому цікаві, до прикладу, розповіді про конотопських відьом, або ж про козятинські музики?
А керівництво регіональним радіо і телеканалом упродовж чверті століття, який покриває аудиторію у не один мільйон слухачів і телеглядачів, це достойна найвищої оцінки журналістика чи, можливо, трапунок рівня гри на ложках зі сцени?
Можна ще сказати про керівництво у чверть віку регіональним відділенням ТАРС/РАТАУ і УКРІНФОРМУ півдня держави, про не менш тривале у часі відповідальне інформаційно-культурологічне служіння інтересам громадян у якості власкора найбільш високотиражного видання, а за тим парламентської газети у регіоні.
А обрання нашого колеги-випускника вишу секретарем Національної спілки журналістів України у ранзі редактора районної газети, за тим керівника районної держадміністрації, це якого лету журналістика? Невже не найвищого?
А за яким кадастром оцінити персонально мої старання – головного редактора найбільш читабельного видання в часи Незалежності України, коли наклад очолюваної мною «Правди України» (до речі, при мені двомовного видання!) склала 700 тисяч примірників? Цей показник сміливо можна заносити до українського рекорду Гіннеса, який уже точно відомо, ніколи не буде побитий, оскільки, ніяке з видань тепер не може набрати і у десять разів менший тираж.
До цього додам ще й таке. Моя кандидатура двічі (1992 і 1996 років) виносилася на затвердження в ранзі міністра інформаційної політики України. Першого разу її забракував «сірий кардинал» при президенту Л. Кравчуку великий діяч Дмитро Павличко, який тоді вирішував усе при царському дворі. Без перебільшення! Декілька років тому я зустрів Дмитра Васильовчиа на книжковому ярмарку у Києві і запитав, чим я йому особисто не підійшов на цю роль. Яка, зазаначу, тоді мені була цікава лише одним – стати першим міністром інформаційної пропаганди відродженої нової України.
Поглянувши кудись у бік своїми голубими очима, великий поет прорік:
-А як же ж я міг погодити, щоб першим пропагандистом держави став головний редактор російськомовної газети?
Ах ти ж, співочий наш діду гуцульський! Ти не побоявся допустити себе особисто, до всіх найбільших секретів незалежної держави, вчорашнього трубача ленінсько-комуністичного майбутнього, а в мені, бачите, засумнівався?! Чому ж ти великий демократ і борець за українську Україну ніде і словом не писнув, що ось уже п’ятий рік подібне відомство очолює абсолютна бездарність і ледачий кум глави держави? Не здатний абсолютно ні на що?
Що стосується другого (1996 року) блокування моєї кандидатури, то як могло бути інакше? Для того, щоб уяснити суть тих подій, варто почитати мою статтю «Кінець чорнобородої ДІмократії» («Правда України» за грудень 1996 року), яка набула в державі розголосу не меншого, ніж первинна інформація про катастрофу на ЧАЕС. Я ні скільки не перебільшую. Після цієї публікації пан Табачник не міг ні дня залишатися більше на своїй посаді глави адміністрації Л. Кучми…
То я ставлю тут, у кінці викладу, знак запитання до обговорюваної теми: це є велика журналістика чи художній свист на задану тему, пані й панове?
Книжка уже в поліграфічному друкарському верстаті. Але ті, хто побажав би, приміром, придбати її, могли б замовити її у мене для додаткового накладу, чи інших співавторів видання – журналістів і письменників: Миколи Кривого (м. Рівне), Володимира Луценка (м. Дніпро), В. Новака (м. Одеса), Ю. Шарабарова (м. Одеса), О. Ягольника (м. Київ), М. Якименка (м. Луцьк).
Поспішіть, друзі. Хто не замовить це видання, згодом пожалкує. Це однозначно!
