Войовнича меншість

З давніх давен "войовнича меншість" захищала країну і тільки в сьогоденній Україні влада вирішила їх цькувати.

Лише той достойний життя та свободи, хто щодня за неї б’ється. (Й.Ґете)

З давніх-давен суспільство рухалось від війни до війни, намагаючись чи то себе захистити, чи знищити ворога, з метою покращення життя власного соціуму. Найдавніша цивілізація Месопотамії та Древнього Єгипту розвивались як за рахунок ефективних механізмів обробки землі та формування надлишкового економічного ресурсу, так і за рахунок централізації влади, яка не могла відбутись без сильного апарату примусу.

І як тільки цей апарат примусу оформився у більш менш регулярне військо, міста-держави Месопотамії почали нещадну війну між собою за ресурси. У військо брали найбільш фізично та емоційно витривалих членів спільноти і нагороджували їх за вірну службу, сріблом та землею. За великим рахунком форми заохочення за тисячі років не змінились.

Коли пан Сивохо каже, що мирному процесу протистоїть войовнича меншість, він частково правий. Правий в тій частині, що йому опонує дійсно меншість, адже якщо б долею країни опікувалась більшість, то в процес відсічі збройної агресії Російської Федерації було б на пряму задіяно десятки мільйонів, а не 300 000. І я зараз кажу не про власників УБД, а всього людей, які реально пройшли війну в якості солдата чи волонтера. За великим рахунком – це 1-2% від дорослого населення. Ще стільки ж допомогали на фінансовій та інформаційній війні. Інші 95% займались своїми справами.

Але саме ці п’ять відсотків витягнули на собі війну і вони, дійсно, суто арифметично, є меншістю. Згуртованою, пасіонарною меншістю. І це нормально. Навіть Біблія наводить нам ряд прикладів, коли євреї виставляли у військо максимум кожного десятого дорослого чоловіка, інші ж мали лишатись вдома та вести господарство.

У той же час друга частина тези, про те, що саме «войовнича меншість» не хоче миру, є сумнівною. Миру хочуть усі. Питання лише в тому, яку візію миру ми бачимо перед собою. «Войовнича меншість» бачить її у відновленні статусу кво січня 2014 року, пан Сивохо бачить її у реалізації Мінських угод, втрати України частини суверенітету, винесенням питання Криму «за лапки», і примиренні тих, хто воював за Україну з колаборантами і найманцями РФ.

Чи має «войовнича меншість» та «меншовартісна більшість» рівні права бути почутими при обговоренні майбутньої долі України? Виходячи із ідей гуманізму, звичайно так. Виходячи із позиції країни, яка де-факто знаходиться у стані війни, мабуть, ні. Адже, як не можна на один щабель ставити інтереси законослухняного громадянина і злочинця, так і не можна в один ряд ставити тих, хто п’ять років захищав державний суверенітет із тими, хто запросив війну в Україну, танцюючи на Антимайданах, блокуючи рух українських військових та закликаючи Путіна ввести війська.

Зараз влада робить все, щоб нав’язати комплекс вини тим, хто воював за Україну. Тут тобі і розповіді «там же «наши люди» і дискусія «Незалежної і незаангажованої» преси, про те, що якось не так війська та добровольці їх захищали від «русского міру» і розповіді про важливість для України фахівців з ОРДЛО.

Імплементація Мінських угод без втілення дискурсу громадянського конфлікту в Україні на заміну російсько-української війни та дискредитації ветеранів — річ проблематична та неможлива, тож все саме цікаве ще попереду. І «войовничій меншості» тут відведена доволі цікава роль. Її або переламають руками охлосу, або вона переламає чинну владу. Є Ще третій варіант, В.Зеленський усвідомить всю неможливість і безперспективність Мінських угод і почне шукати альтернативу Мінську, але тоді загострення війни на Сході не відворотнє, як і не відворотня його політична смерть. А політичне самогубство наврядчи входить в його інтереси.