"Нові обличчя", як фетиш виборця

"Нові обличчя", які не гарантують нової якості лише відтерміновують час великого соціального вибуху, на кшталт нової кровавої революції.

Запит на нові обличчя є певним фетишем української політики та виборця. Кожна політична сила перед черговими або не дуже черговими виборами будь-якого рівня проголошує що її кандидати будуть абсолютно нові чесні і незаангажовані. І скажемо чесно ці обіцянки виконують. Адже ряди партійних проектів викошують такі непереборні обставини, як самогубства, зона, вимушена еміграція, ну і звичайно ж токсичність, коли вже ні за які гроші жодний з політпроектів таке "обличчя" не візьме.

Оновлення обличь у владі йде постійно. Так попереднє сьоме скликання Верховної Ради України складалось на 53 відсотка з нових обличь старого засолу, у нинішньому скликанні відносно до попереднього оновлення склало 47 відсотка. Тобто кожний політичний проект завжди задовільняв запит суспільства на нові обличчя.

Але час плине, обличчя змінюються, але сама українська політика ні. Кожний хто б не опинився при влади сприймає за святий обов‘язок збагатитись за рахунок держави. Найбільш показовим є, на жаль, "герої" Євромайдану. І Парасюк і Гаврилюк стартувавши з бездохідних декларацій за 2013 рік, за чотири роки у найвищому представницькому органі, віддавши себе на служіння українській державі, стали доволі заможними особами. І я тішусь за них, як тішусь за кожного українця який зумів реалізувати свою мрію і зі штукатура перетворитись на нардепа із власною парковкою на Банковій.

І з плином часу українці зрозуміли, що потрібні не нові обличчя, а нова якість обличь. Ця якість може включати в себе професійність, освіченість, відповідальне ставлення до власних обіцянок і нульове толерування до хабарництва. Українці втомились від купи балаболів, яких би не найняли навіть прибирати вигрібну яму в себе на дачі, але які вже четвертий рік з трибуни ради будь якого рівня чи крісла якогось органу влади.

Наголошую, що наступний рік буде боротьбою символічних образів. З одного боку «господарник» Петро Порошенко, з іншого боку «технократи» - Сергій Тарута, Анатолій Гриценко та Юлія Тимошенко (до речі Сергій Тарута заявив, що продає бізнес, в Юлії Володмирівни його офіційно не існує вже років двадцять, а в Гриценка ніколи й не було), з третього «месії» - Святослав Вакарчук і Володимир Зеленський. Олег Ляшко навряд чи створить новий образ і залишиться щось середнім між поціновувачем «тьолочєк» та радикальним аграрієм-промисловцем-праволівим лібералоконсерватором.

Зверну увагу, що якщо участь у виборчих перегонах Зеленського і Вакарчука суттєва послаблюють позиції Юлії Тимошенко, адже до них перетікає мінімум відсотків десять протестного електорату, то Сергій Тарута якраз грає їй на руку, адже відтягує електорат вже в її конкурентів  - у незанчній долі в Порошенка і у доволі значній у опоблоківця Юрія Бойко та «ЗаЖиттєвого» Вадима Рабіновича. Розмиваючи «регіоналівський електорат», який зараз становить не більше 15%? Сергій Тарута фактично  вибиває з передвиборчих перегонів Юрія Бойка чим фактично виводить гарантує перемогу у другому турі будь-якому кандидату окрім Петру Порошенко.

Саме під лозунгами «технократичної стабільності» та оновлених облич партія «Основа» Сергія Тарути і «Батьківщина» Юлії Тимошенко разом із мажоритарниками, які на мою думку так нікуди і не подінуться, зможуть створити нову коаліцію у парламенті дев’ятого скликання. До речі Сергій Тарута може дрейфувати і до Анатолія Гриценка, все залежить від політичної коньюктури. Навіщо Ахметову вкладати в партію «Основа», який фактично дострілює «Опоблок» - конфлікт с Сергієм Льовочкіним, який унеможливлює нормальну співпрацю у ситуації де немає спільної загрози активів, яка була у 2014 році.

Підсумовуючи я зазначу, що звичайно у 2019 році звичайно ж будуть нові обличчя. Звичайно будуть нові активісти патріоти, блогери журналісти, але не тіште себе ілюзією, що вони щось змінять і хоч якось будуть впливати на процес. Процесом будуть керувати «оновлені символи» і якщо їх інтереси співпадуть з інтересами держави то нам всім дуже повезе.